Опозиція справжня й удавана. Хто може врятувати “монобільшість”

Розгляд законопроєкту, який почався 10 квітня, тривав до глупої ночі й урешті успішно завершився вранці 11-го, справді став сигналом, що Рада здатна знаходити внутрішні ресурси й ухвалювати критично важливі закони.

Але крім цього голосування за мобілізаційний закон остаточно засвідчило кілька важливих речей.

Перше — навіть під таке суперпринципове голосування “СН” не ладна зібрати власне монобільшість. 192 голоси “слуг” за мобілізацію — це дуже хороший, в дечому навіть вражаючий результат. Але це однаково не 226.

Друге — в Раді фактично сформована “неоголошена коаліція” президентської фракції з кількома олігархічними групами, яка дозволяє проводити через парламент навіть неприємні й важкі норми. 

Найкраща ілюстрація цього твердження — голосування за виключення із закону норми про можливість демобілізації. Зі скрипом і репутаційними втратами, але під це рішення зібрали 227 голосів.

Розгляд мобілізаційного закону дуже чітко показав, що всі не-владні фракції в Раді поділяються на три групи: лояльні попутники, як уламки ОПЗЖ і група “Довіра”, ситуативні партнери, як група “За майбутнє” і “Голос”, і категоричні опоненти з “Європейської солідарності”, “Батьківщини” та “Розумної політики”. 

“Полонені” та “добровольці”: хто допомагає “СН”

Повномасштабне російське вторгнення стало точкою біфуркації для українського політичного життя. 

Однією з головних змін, до яких спричинилася відкрита агресія Росії, став остаточний кінець “багатовекторності” українського курсу. Коли путінські війська підривали мости при відступі з-під Києва, в повітря злітали не лише бетон і арматура, а й багаторічні спроби інтегрувати Україну в якийсь новий пострадянський проєкт. 

Шлях української інтеграції в західні безпекові та політичні проєкти залишався єдиним.

Однак цей геополітичний перехід пришвидчився настільки ґвалтовно, що просувати євроатлантичні зміни мусила Верховна Рада, в якій, скажімо, лишалась фракція ОПЗЖ. Тієї самої, лідери якої Медведчук і Бойко ще навіть у 2019-му їздили на зустрічі з Путіним, Медведєвим та іншими московськими топами.

Всередині 2022 року діяльність ОПЗЖ заборонили, але просто забрати мандати в її депутатів, а їх понад 40, було неможливо. Тому неформальні партійні лідери скористалися цією обставиною і розділили фракцію на дві менші групи.

Перша — “Платформа за життя та мир” — зібралась із 22 людей Фірташа — Льовочкіна — Бойка і налічує зараз 22. Друга — “Відновлення України” — складається з нардепів, яких у Раду колись провів київський забудовник Вадим Столар, та депутатів, яких неформально курує бізнесмен і вже колишній депутат Максим Єфімов. Загалом у “Відновленні” 17 “штиків”. 

Групи формально різні, мають різних бенефіціарів та “умови утримання” депутатів, однак модель поведінки в них ідентична. Образно її можна було б назвати бартером: групи віддають владі свої голоси в обмін на відсутність кримінальних та інших проблем.

“Якщо чесно, то вони зараз навіть нічого уже не просять. Просто щоб їх не чіпали, і час від часу випускали за кордон. Це все, що їм треба. Правда, часом силовики приходять по когось із їхніх, як-то Шуфрич, але принаймні це не масово”, — зізнається в розмові з УП один із топів “Слуги народу”.

Жартома депутати колишньої ОПЗЖ називають себе “полоненими”: голосують за все, за що кажуть, тільки Московський патріархат не чіпають — це святе. 

Комунікацію з владою “Платформа” і “Відновлення” ведуть через главу фракції “СН” Давида Арахамію, або й напряму із Банковою, як, наприклад, Сергій Льовочкін із Андрієм Єрмаком.

Водночас співрозмовники УП серед самих депутатів ексОПЗЖ переконують, що їхня головна задача зараз — дочекатись виборів.

“Багато хто здивується, повірте. Наш виборець нікуди з країни не поїхав, і він якраз на вибори прийде. Ми проводимо свою соціологію, і зараз виглядає так, що якщо і Зеленський іде на вибори, і Залужний, то Бойко — третій; якщо хтось із них не балотується, то Бойко — другий. Те саме з партіями”, — переконує один із впливових ексрегіоналів. 

“Очевидно, що новий проєкт наш буде жорстко проукраїнським, з акцентом на всіх наших, хто зараз воює. Але, повірте, результат у нас буде солідний”, — додає співрозмовник, причетний ще до проходження в Раду фракції “Опоблоку” одразу після Євромайдану.

Повірити в такі оптимістичні реляції колишніх регіоналів складно. Соціологічні компанії в Україні відкрито політичних рейтингів не публікують. Але показують рівень довіри, де Бойко стабільно має один із найбільших антирейтингів — понад 80%.

Хоча саме собою розуміння внутрішньої мотивації його однопартійців, їхня віра в можливий реванш дуже цікава і багато чого пояснює.

Зовсім інші причини підтримувати владну фракцію мотивують депутатську групу “Довіра” та її бенефіціара — аграрного бізнесмена Андрія Веревського.

Продовжуючи метафору з “полоненими”, групу Веревського можна назвати швидше “добровольцями”. 

“Вони давно нам помагають, і з ними дуже комфортно. Вони нічого особливо не просять, точно ніяких там гучних призначень чи грошей, чи ще щось такого великого. Веревський насправді дуже великий як бізнесмен, тому йому допомогти владі і не мати з нею проблем — набагато вигідніше, ніж щось у нас просити. Він собі сам заробить”, — розповідає про природу лояльності групи “Довіра” один із топів “Слуги народу”.

Веревський залишився по суті останнім, кого можна назвати українським олігархом і в той же час зустріти на Банковій особисто. Інші потенційні учасники “реєстру олігархів”, хоч і не сидять в ізоляторі СБУ, але в ОП не навідуються.

Ситуативні “попутники” фракції влади 

Тримаються подалі від Банкової і лідери групи “За майбутнє”, яку колись пов'язували з опальним дніпровським олігархом Ігорем Коломойським. 

Насправді, вплив на формування групи мав не лише власник групи “Приват”, але й ексміністр МВС Арсен Аваков та колишній бізнес-партнер Коломойського Ігор Палиця, який і досі контролює більшу частину “За майбутнє”. 

Станом на квітень 2024 року “Майбах”, як іронічно називають групу в Раді, часто підтримує владні ініціативи, в основному якраз голосами тієї частини, яка орієнтується на Палицю.

Сам власник “Буковеля” тримається подалі не лише від засідань і будівлі Ради, але й столиці взагалі. Палиця все більше часу проводить на своєму курорті осторонь від активної політики. 

“У Ігоря Петровича є наочний приклад Ігоря Валерійовича, який показує, що може статися з тобою, якщо піти на відкритий конфлікт з владою. А щиро допомагати він нам не може. Тому Палиця самоусунувся і не ходить в Раду навіть на якісь супер важливі голосування”, — розповідає співрозмовник УП в керівництві парламенту.

Між тим орієнтовані на нього депутати часом допомагають владі, коли їй бракує голосів на принципові для неї питання.

Чимось схожу несистемну співпрацю з Офісом має і фракція “Голосу”. Хоча тут варто окремо пояснити.

“Голос”, який по факту був зібраний як лідерський проєкт під Святослава Вакарчука, без свого лідера пережив швидку стадію розпаду. Станом на зараз у найменшій фракції в Раді можна виокремити найбільшу кількість внутрішніх підгруп, кожна з яких провадить свою автономну політику.

Часом, як при голосуванні за закон про мобілізацію, “Голос” збирається воєдино. Здебільшого це мінімум 4 внутрішні мікрогрупи, якщо не рахувати саму собі лідерку Кіру Рудик.

Найчастіше продуктивну співпрацю з ОП демонструє група з умовним лідерством Олександри Устінової. Окремою мотивацією допомагати владі для “Голосу” є те, що один із ключових урядових постів у Міноборони обійняв Рустем Умєров, депутат саме цієї фракції.

Всі ці аргументи працюють в основному на треках, які стосуються євроінтеграційних чи інших партнерських законів, потрібних для просування на Захід чи отримання фінансових траншів.

“Ворог”, “Розкольники” і Юля: опозиція понад усе

У Верховній Раді зразка 2024 року курсує злий жарт, що нинішнє скликання увійде в історію як парламент ратифікацій і звернень до світу. 

Суть жарту зрозуміла, адже чинна Рада і справді часом збирається із порядком денним всуціль складеним із ратифікацій міжнародних угод чи набору послань до колег з парламентів інших країн.

У “монобільшості” не вистачає голосів на її різного роду “реформи” типу скандального законопроєкту по Бюро економічної безпеки. Мотивація сателітів, про яких ішлося вище, завжди є завданням підвищеної складності: під якісь справді принципові речі це можливо, але на щоденну роботу “неоголошена коаліція” не здатна.

Водночас опозиція на кінець п'ятого року повноважень настільки відчула слабину влади, що з незначними зусиллями може блокувати величезну кількість сумнівних, з її погляду, законів.

До такої відкритої опозиції треба віднести передусім фракцію Петра Порошенка “Європейська солідарність”, групу ексспікера Дмитра Разумкова “Розумна політика” і почасти “Батьківщину” Юлії Тимошенко. Можуть вдаватись до антикоаліційних диверсій і частина депутатів із “Голосу”.

У всіх згаданих суб'єктів є кілька спільних рис. 

Перша — достатня внутрішня мобілізованість. Це невеликі політично мобільні групи: “ЄС” — 27 депутатів, “Батьківщина” — формально 24, але депутата Ніколаєнка варто рахувати поміж 17-ти членів “Розумної політики”. Таким малим колективам легко прийти до внутрішнього консенсусу та витримувати власну “партійну лінію”.

Друга спільна риса — у всіх опозиційних груп спалені мости до системної співпраці з фракцією влади. 

“ЄС” сприймається “слугами” як суто ворожий елемент. І, треба визнати, Порошенко, його фракція і його медійна група поводяться відповідно, позиціонуючи себе як єдину відкриту альтернативу “зеленим дилетантам”.

Разумкова в “Слузі народу”, а особливо на Банковій, трактують не інакше як “розкольника”, з яким жодних справ вести не дозволено. Та і група колишнього спікера не рветься співпрацювати з владою. Якби “разумковці” відкололись від “СН”, а тоді стали їй допомагати, то це навряд чи можна було б трактувати як розумну політику. 

Тому зараз Разумков із товаришами зосереджені на пошуку якогось формату свого спільного політичного майбутнього і створенні поточних дрібних проблем для влади. Як-то конфуз із ухваленням “правки Разумкова” щодо повернення виплати 30 тисяч гривень тиловим військовим, на яке не сподівався навіть сам її автор.

У “Батьківщині” панує трохи інша атмосфера. Тимошенко, мабуть, не відмовилась би інтегруватись у владу в якомусь форматі “уряду єдності”, але його, як співають у пісні, нема і не буде. А 10 років життя в опозиції — не найкраща політична мотивація.

І якщо в групі Разумкова ще відчувається драйв політичної гри та виборювання собі місця під сонцем, то в Юлії Тимошенко вже все це було в минулому. І не раз.

“Головна наша проблема, що майже ніхто не вірить, що в такому форматі у партії є перспективи. І головне, що зараз прям видно, як самій Юлі нецікава уся ця мишина возня в політиці”, — зізнається в розмові з УП один із депутатів “Батьківщини”.

Але Юлія Володимирівна за своє тривале політичне життя переживала уже не одне оновлення. І робила це зазвичай якраз у ситуаціях, коли всім здавалось, що Вона видихлась.

***

Опозиції, чи, точніше сказати, не-влади в нинішньому скликанні Верховної Ради досить багато. Якщо порахувати реальні цифри, то у формальної меншості насправді досить голосів для створення більшості.

Але в політиці діє не так арифметика, як внутрішня мотивація, харизма і готовність об'єднувати людей і брати на себе відповідальність за них. 

На жаль чи на щастя, наразі в Раді немає людей, здатних стати таким об'єднавчим центром. Хтось хоче просто пересидіти війну в Раді, а не в СІЗО, хтось не може умістити розміри власного его в тісні рамки коаліцій та угод.

Головне ж для України як для держави, що в третій рік великої війни вона входить із парламентом хай не зовсім керованим, хай майже взагалі позбавленим власної суб'єктності, хай розділеним на групи-перепідгрупи, але здатним зібратися в критичний момент.