Якими вони нас бачать?
У руках Ви тримаєте аж ніяк не біографію Володимира Зеленського. Хоча назва книжки “Ефект Зеленського” може підштовхувати саме до такої думки. Особливо якщо Ви бачили обкладинку оригінального видання: портрет усміхненого шостого Президента України, виконаний усього двома барвами — синьою та жовтою. На зразок графіті на стіні, коли нема змоги та й потреби вдаватися до складніших технік. Насправді це зовсім не біографія. І головним героєм цієї книжки є не Володимир Зеленський. А хто ж? Щоб відповісти на це запитання, спершу потрібно зорієнтуватися, хто і для кого початково написав цю книжку.
“Ефект Зеленського” має двох авторів: Ольга Онух, британська дослідниця, родом з України, але громадянка Польщі та Канади, яка обіймає посаду професорки порівняльної та української політики в Університеті Манчестера (Велика Британія), та Генрі Гейл, професор політології (political science) та міжнародних відносин в Університеті Джорджа Вашингтона (США), який також є директором Програми українських студій ім. Петрачів (Petrach Program on Ukraine) в Університеті Джорджа Вашингтона. І це вдала комбінація для книжки. З одного боку, автори мають високу кваліфікацію у соціальних науках, а тому розуміють: масштабні соціальні явища, як-от стійкий та успішний спротив України російській агресії, годі пояснити діяннями однієї особи чи невеликої групи осіб. Соціальне життя — складніший механізм, тому варто враховувати багато чинників та компонентів. З іншого боку, хоча обоє авторів не є “місцевими”, та вони понад десятиліття досліджують тему української ідентичності, володіють українською мовою, а Ольга Онух частину свого життя прожила в Києві, тому знають наш контекст.
Втім автори цієї книжки мають ще і третю важливу рису: вони є частиною західної академії, а тому знають, як звертатися до західної аудиторії, щоб вона почула і зрозуміла основні тези про Україну. Адже саме такою була оригінальна мета книжки: пояснити, чому ж Україна не програла війни за 72 години, як прогнозували та обіцяли західні аналітики, експерти та політики. Але в цьому криється інше питання чи навіть сумнів: а чим ця книжка цінна для української аудиторії? І одразу попереджу: насправді не так багато нових чи несподіваних фактів можна дізнатися з неї, якщо Ви протягом останніх років цікавитеся політичними, соціальними й економічними процесами в Україні. Цінність цієї книжки — в іншому. По-перше, з неї можна дізнатися, яким є західний погляд на Україну. І той, який пропонують автори, і той, з яким вони неявно полемізують. По-друге, цей текст може бути цінним і для нас — тією рамкою інтерпретації чи пояснювальною схемою, яку він пропонує. Адже в центрі “Ефекту Зеленського” — українська нація, а головна ідея, яку автори намагаються донести західній аудиторії, така: українське суспільство має власну суб’єктність чи дієздатність, тобто здатність діяти та відповідати за свої вчинки, іншими словами — те, що в англомовній соціології називають agency.
Здавалося б, це доволі проста ідея. Ми в Україні вже її досвідчили після Революції Гідності 2013—2014 років. Але в західних колах панувала інша теоретична рамка, яку можна вивести ще від совєтології (soviet studies): влада / державний апарат відмежовані та протистоять народу / суспільству. До того ж останні позбавлені суб’єктності. Суспільство є лише об’єктом маніпуляцій влади, а його дієздатність зводиться до саботажу як єдиної форми спротиву владі. Ось і вся суб’єктність суспільства в Радянському Союзі, на думку західних совєтологів. Здавалося б, доволі вузький та хибний погляд, але ним і досі послуговуються. Наприклад, ідея “війни Путіна” — прямий наслідок такого мислення: це влада вирішила воювати, а пересічні росіяни нічого змінити не можуть. Якщо врахувати, що серед пострадянських країн переважна більшість залишилася авторитарною, такий погляд може здатися цілком продуктивним. Але не у випадку України! Саме в цьому ідея Онух та Гейла.
А тому їхня книжка складається із трьох переплетених між собою оповідей. Перша — політична історія України після 1991 року. Друга — соціологія української національної ідентичності після розпаду СРСР. І остання — біографія Володимира Зеленського. У кожному розділі, який охоплює окремий період в історії незалежної України, автори послідовно сплітають ці три оповіді й цим дають нам змогу побачити стереоскопічну картину: як події у політичному житті України впливали на українську ідентичність і навпаки.
“Але яка ж роль відведена біографії Володимира Зеленського?” — спитаєте ви. Все дуже просто: для авторів він є представником Покоління Незалежності, тобто українців та українок, які народилися в середині 1970—1980-х років. Їхнє повноліття та становлення як особистостей припало на перші роки незалежності України. Іншими словами, це покоління, яке успадкувало радянські моделі поведінки, але водночас будує українську демократичну державу. Остання ж, на думку авторів, неможлива без громадянської національної ідентичності. У центрі цієї моделі ідентичності — поняття громадянських прав та обов’язків, тобто — політична участь та відповідальність. Звісно, Онух та Гейл наголошують, що в українській ідентичності, яка є громадянською, мова не відіграє важливої ролі, бо це етнокультурна ознака. Звісно ж, ці дві ознаки переплітаються. Однак автори наголошують: знання мови важливе, але не є визначальним, щоб вважатися частиною української нації. Важливішим є те, що ми робимо заради України та її майбутнього. Чому автори використовують цей поділ? Як я уже писав вище: такою є мова західної аудиторії, а тому це найефективніший спосіб донести до них важливішу ідею. І ця ідея звучить доволі пафосно: Покоління Незалежності — це люди, які ламають дихотомію “влада / суспільство”, на якій тримався радянський лад, і утверджують культуру політичної участі.
До речі, Покоління Незалежності не є однорідним. Онух та Гейл виокремлюють у ньому три підгрупи, хоча, якщо уважно вчитатися у текст, ми зрозуміємо, що їх чотири. Критерій їх розрізнення — простий: час, коли людина відчула себе частиною української громадянської нації та усвідомила свою політичну відповідальність — за себе та майбутні покоління. Це усвідомлення Онух та Гейл прив’язують до політичних зрушень в Україні, а саме Помаранчевої революції 2004 року, Революції Гідності 2013—2014 років та початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року. Кожна з цих подій для частини Покоління Незалежності стимулювала чи й “увімкнула” процес національної самоідентифікації. Тому, звісно ж, ми можемо виокремити й четверту підгрупу: тих, чия національна ідентичність кристалізувалася ще в 1990-х роках. Автори її не виокремлюють, але згадують. Зокрема для них важливим є шістдесятництво та дисидентський рух, який коректніше назвати рухом за права людини в СРСР. Саме вони заклали основу української громадянської ідентичності, яка
вже існувала на момент відновлення незалежності України в 1991 році. Кожна з наступних подій в українській політичній історії розширювала групу громадсько-активних представників Покоління Незалежності. Власне Володимир Зеленський є одним із цього покоління. Він народився 1978 року, а усвідомив себе частиною української громадянської нації, на думку авторів, після Помаранчевої революції, і остаточно його ідентичність викристалізувалася після Революції Гідності.
Чому Покоління Незалежності таке важливе для авторів? Як я уже згадував, воно здійснює перехід від радянських до громадянських та демократичних інституцій. Як пояснюють автори, це завдання може виконати лише це покоління, а не жодне інше. І річ чи суть в історичних та соціальних умовах його формування. Як зазначають автори, представники старшого покоління вже були дорослими на час “перебудови”, тобто реформ Михайла Горбачова в СРСР. Тому на 1991 рік вони вже мали достатній соціальний та політичний капітал, який встигли накопичити ще в Радянському Союзі, що дало їм змогу побудувати успішні бізнеси в незалежній Україні та стати олігархами. Саме олігархічна система виявилася основною перешкодою для розвитку та самореалізації Покоління Незалежності: вони були занадто молодими, щоб скористатися “вікном можливостей” у часи “перебудови”, а в Україні 1990-х років вже не мали змоги рухатися вгору соціальною драбиною, не ставши частиною олігархічної системи політичних та економічних відносин. Ця неможливість реалізувати себе і привела до поступової “радикалізації” цього покоління, тобто усвідомлення того, що соціальні відносини в Україні потрібно змінювати. Якщо скористатися поняттями, які розробили Дуґлас Норт, Джон Волліс та Баррі Вайнґест, вони вимагали переходу від системи закритого доступу до системи відкритого доступу, тобто від екстрактивних політичних та економічних інститутів до інклюзивних.
І саме в цьому суть Ефекту Зеленського. Насправді це двоїстий ефект. З одного боку, він полягає в усвідомленні власної суб’єктності / дієздатності більшістю Покоління Незалежності, що сталося між 2019-м і 2022 роком, але, як ми пам’ятаємо, тривало від 1991 року. Тобто в цьому трактуванні Ефект Зеленського — це шлях, який, на думку авторів, пройшов Володимир Зеленський від початку 1990-х до 2010-х років, усвідомлюючи свою ідентичність. З іншого боку, Ефект Зеленського криється в тому, як політичні еліти впливають на суспільну свідомість. Однак у цьому випадку не йдеться про прямий вплив на зразок пропаганди чи індоктринації / “промивання мізків”. У випадку Ефекту Зеленського цей вплив більш опосередкований. І найкраще його можна пояснити на прикладі реформ. Автори наголошують, що однією із запорук успішних реформ є віра людей у те, що треба дотримуватися нових правил. Часто для цього потрібні не так нові інституції, які пильнуватимуть за виконанням нових правил, що є доволі складно та вимагає значних ресурсів, як символ / зразок, який заохочуватиме людей діяти по-новому чи буде прикладом, що по-новому можна й потрібно поводитись. Ось такий опосередкований вплив автори й бачать у постаті Володимира Зеленського, особливо після 24 лютого 2022 року.
Звісно, як це буває в науках про людину, книжка Онух та Гейла має низку моментів, щодо яких читачам та читачкам потрібно бути уважними. Адже людина та суспільство є складними явищами чи системами, а тому жодне дослідження не буде відтворювати соціальної реальності повністю — один до одного. Як свого часу сказав математик Норберт Вінер, найточнішою моделлю кота є сам кіт. Тому я докладніше спинюся на кількох моментах “Ефекту Зеленського”, оскільки вони важливі для висновків усього дослідження. Під час читання потрібно пам’ятати, що виступи “Кварталу 95”, серіал “Слуга народу” та промови Президента Володимира Зеленського не завжди відображають думки та погляди Володимира Зеленського як громадянина України. Таке ототожнення не скрізь буде коректним. Так, в усіх випадках ми маємо одну й ту саму особу, яка діє, але насправді ті випадки не є тотожними, якщо ми говоримо про авторів текстів, адже авторів може бути кілька. Найпростіше пояснити це на прикладі промов Президента Володимира Зеленського. Онух і Гейл у списку літератури цілком свідомо вказують іншого автора — Офіс Президента України. Така обережність цілком виправдана, оскільки авторство таких важливих текстів для внутрішньої та зовнішньої політики країни є розпорошеним: ідею тексту можна формулювати й затверджувати на консультаціях та нарад з низкою головних держпосадовців, а текст можуть писати спічрайтери. Схожа, хоча очевидно не така складна процедура творення текстів відбувалася під час написання виступів до “Кварталу 95” чи сценарію “Слуги народу”. А тому послуговуватися цими джерелами для того, щоб зрозуміти біографію та світогляд Володимира Зеленського, не варто.
Також у тексті трапляються дрібні неточності. Наприклад, автори згадують, що 2014 року Володимир Зеленський пожертвував на АТО мільйон гривень, хоча в публікації, на яку покликаються автори, вказано, що цю пожертву зробив не особисто Володимир Зеленський, а студія “Квартал 95”. Так само є епізоди, для яких єдине джерело інформації — слова учасників політичного чи соціального процесу. І тут, звісно, потрібно пам’ятати, що сказані вони в певному контексті за певних умов, а тому деколи можуть виражати не так реальний факт, як певну політичну позицію чи настанову. З іншого боку, на 2022 рік інші джерела є важкодоступними чи й недосяжними взагалі.
Чи це є проблемою? Якщо вас цікавить книжка саме як біографія, то, звісно, це недолік, оскільки поза увагою опиняється складність чи складеність життєвої позиції, увагою оминаються складні чи важливі рішення в житті, зважування всіх “за” та “проти” тощо. Але якщо сприймати книжку в іншому ракурсі: як історію Покоління Незалежності, то такі спрощення цілком виправдані, оскільки мають на меті показати те, як Покоління Незалежності набувало свою громадянську ідентичність чи усвідомлювало її. Такий виклад — крізь призму біографії шостого Президента України — є цілком виправданим і навіть оригінальним.
Якщо пам’ятати про цей дослідницький фокус — вивчення української ідентичності, а не біографії Володимира Зеленського, — то книжка, як я зазначав на початку, цікава саме рамкою інтерпретації, за допомогою якої автори пояснюють успішний спротив України російській агресії. Коротко його підсумую. По-перше, це перенесення фокуса з видатних особистостей та лідерів на все суспільство як активного та важливого учасника історії України. По-друге, це акцентування на важливості громадянської участі та активізму як основи української ідентичності. По-третє, це простеження траєкторій розвитку України після 2022 року. Автори висловлюють стійку впевненість у тому, що Україна рухається в бік демократії, і з цього шляху її вже майже неможливо зсунути. Звісно, вони також свідомі того, що жоден соціальний процес не є наперед визначеним, а тому наголошують на тих ризиках, які несе повномасштабна війна для політичної культури України загалом та поточної політичної еліти зокрема. Але для них
більш фундаментальною зміною є політична суб’єктність Покоління Незалежності. Саме це — головний результат останніх тридцяти років. І, на їхню думку, цю зміну буде дуже важко відкотити чи й майже неможливо. І в цьому з ними, думаю, мало хто не погодиться. Врешті-решт, Україна вистояла в лютому-березні 2022 року. А тому наш обов’язок — захищати її тепер та в майбутньому!
І тому закінчити цю коротку передмову я хочу подякою Силам оборони України, які захищають нас від ворожої навали. Без їхнього подвигу та жертовності я не мав би змоги написати цієї передмови, а ви не мали би змоги читати цієї книжки. Тому щирий і доземний їм уклін!
Слава Україні! Героям слава!
***
Ольга Онух — дослідниця, докторка політичних наук, професорка порівняльної та української політології Манчестерського університету (Велика Британія)
Генрі Е. Гейл — дослідник, доктор політичних наук, професор політичних досліджень і міжнародних відносин Університету Джорджа Вашингтона (США).
Переклад з англійської Павла Грицака.
