ОБСЄ в інтер’єрі: вони працюють

З війною на Сєверодонецьк звалився статус обласного центру. Сюди перебралися органи влади Луганщини, на додачу тут поселилася частина міжнародних спостерігачів, які мали б стежити за конфліктом на Донбасі й фіксувати порушення мінських угод. Кореспондентові Тижня вдалося поспостерігати за роботою та дозвіллям представників ОБСЄ на Луганщині півроку тому й зараз. Різниця відчутна. Це визнають й українські військові та чиновники.  

Звичайний лютневий вечір. У кінці слабо освітленої вулиці майже на околиці міста вогнями спалахує готельний комплекс “Мир”. Крізь прочинені ворота видно до двох десятків автомобілів ОБСЄ, подекуди припорошених снігом.

“О, так тут обеес’єшники живуть. Щоправда, я щось не бачив, щоб вони в наші краї заїжджали. Ну, може, в інших зонах працюють”, — розраховуюся із таксистом, який погодився проїхатися сотню кілометрів від фактично лінії фронту в Новоайдарському районі до відносно спокійного Сєверодонецька. Десь за межею міста чути залпи артилерії. Мимоволі здригаєшся від надто гучних і сильних розкатів. Утім, це перестає турбувати, коли потрапляєш до готелю. Звук не проникає крізь товсті стіни, тож ти почуваєшся відносно комфортно.

У холі готелю порожньо. Лише адміністратор намагається не заснути за стійкою. Питаємо про вільні номери, заселяємося. Вже під час вечері стають помітними постояльці. Іноземці, з бейджами. Здебільшого чоловіки. Вони вмощуються на великих диванах, теревенять про життя, хтось на ноутбуці переглядає стрічку новин. У цей момент обстрілюють Щастя, Станицю Луганську. У сусідній, Донецькій, області виникла загроза котла в районі Дебальцевого. Підносять пиво. Гості з ЄС сидять довго. Годину, півтори, дві… Потім розраховуються і зникають десь у нетрях коридорів.

“Місія ОБСЄ? Та вони в готелі частіше сидять, ніж працюють! Замість того щоб їхати до передової, фіксувати порушення перемир’я, обстріли, пиячать днями, роз’їжджаючи містом на таксі”, — обурювався роботою спостережної місії тодішній голова ОДА Геннадій Москаль.

Зранку в ресторані готелю нові люди. На шиях уже знайомі бейжді, в руках ноутбуки. Спостерігачі, сівши снідати, дивляться новини, частина з них щось активно набирає у Word. Із незнайомцями не спілкуються, офіціантам усміхаються. Авто білого кольору з написами “OSCE” на бортах так само стоять на подвір’ї. Закінчивши сніданок, зарубіжні постояльці непоквапом йдуть у свої номери.

Навіть вдень ресторан не стоїть порожнім. Зазирнувши до затишної зали, можна застати там кількох спостерігачів, що цмулять каву й пиво під котлетки в стилі “кордон-блю” і “здорові” салатики з овочів. Більше ж люду стає під вечір. Із незмінними лептопами народ вмощується за столами, обговорює події дня, хтось набирає чи то тексти, чи то звіти. Деякі персонажі замовляють їжу просто в номери.

Ближче до опівночі чути двигун авто. На паркінг заїжджає таксі. Звідти вивалюється кілька іноземців — чоловіків та жінок. На вигляд їм до 30. Хлопець, кинувши довкола оком, починає співати якусь попсу, луна котиться вулицею, виступаючи своєрідною альтернативою глухим розкатам від роботи САУ. Іноземці сміються і йдуть до адміністратора по ключі. Гуркіт від роботи артилерії наростає.

“ОБСЄ? Спостерігачі? — у слухавці чути сміх айдарівця з позивним Маестро, він відповідальний за роботу зі ЗМІ в місті Щастя. — Ні, до нас вони не доїжджали. Тут по нас зараз так гатять, що вирішили місто закрити на в’їзд та виїзд. Уже другий день. Ні, звісно, якщо хочеш, можемо тобі організувати допуск, через блокпости проїдеш без проблем. Зустрінемо, подивишся на руйнації. Але це на твій страх і ризик. Під твою відповідальність”.

Не вдалося півроку тому побачити обеес’єш­ників за роботою і в Щасті. Хоча, здавалося б, саме там вони мали бути присутні. Адже всупереч домовленостям, досягнутим у білоруській столиці, сепаратисти продовжували війну з українськими збройними силами, у результаті якої гинули не лише силовики, а й мирні люди. Загалом же за п’ять днів посиденьок у “Мирі” нам так і не вдалося побачити жодного виїзду місії “в поля”, до передової.

Літо 2015-го, вечір, той самий готель “Мир”. Вільних номерів немає, адміністратор вибачається й пояснює, що на певний період усе викуплено. Радить пошукати кімнати деінде. Вечоріє. За парканом, як і півроку тому, стоять білі авто з написами “OSCE” на бортах. З дворів у готель суне двійко іноземців із поліетиленовими пакунками. Всередині солодощі. Детальніше роздивитися важко: чоловіки проходять через скляні двері й розчиняються на сходах. Близько дев’ятої до м’яких диванів ресторану традиційно починають стягуватися спостерігачі. Говорять про життя, неспішно попиваючи червоне вино. Біля стійки чоловік купує коньяк, з акцентом про щось тихо перемовляючись із офіціантом російською.

“Хлопці з ОБСЄ зараз стали працювати. Бачив їхні машини, їздять у нас по області. У самому Сєверодонецьку їх важко побачити, вони здебільшого через околиці їдуть. Так, звісно, користуються послугами нашого таксі. Але й до лінії фронту катаються”, — переконує місцевий таксист.

Наступний ранок, одинадцята. Центр міста. Повз світлофори проносяться два білих джипи спостерігачів із прапорами, що стирчать із вікон.

“Цікаво, як вони їх кріплять?” — замислюється водій, що прямує з нами до Трьохізбенки. Тим часом великі білі авто звертають на бокову вулицю й зникають.

“Що не кажи, але ОБСЄ влітку стала краще працювати. Думаю, це пов’язано з ротацією. З’явилися люди з досвідом роботи в зонах конфліктів. Я знайомий із кількома, вони мають військову освіту, здобували її у Великій Британії. Ці люди рішучі, хороші лідери, які можуть проконсультувати підлеглих про те, як поводитися на блокпосту, як спілкуватися із солдатами. Спостерігачі місії потроху налагоджують контракти з військовими. Розповідають, якими маршрутами їздили, коли, що там відбувалося. І починає змінюватися ставлення солдатів до ОБСЄ. Взимку я бачив повне несприйняття обеес’єшників. Їх або не пропускали через блокпости, або банально затримували. Зараз уже відбуваються діалоги, військові лишають спостерігачам свої контакти”, — розповідає дорогою до прифронтового селища речник АТО в Луганській області Руслан Ткачук.

“Важливо, хто очолює групу, місію. Якщо людина бачила, що таке обстріл із реактивної артилерії та мінометів, то вона спокійніше реагує на стрілецьку зброю, не боїться працювати в таких умовах. А якщо до нас приїжджає жіночка з Парижа й дивиться на тебе красивими очима, у цей момент ти розумієш, наскільки вона далека від війни. Загалом ОБСЄ знає лише свій протокол. І спостерігачі думають, що всі свято його дотримують. У результаті вони час від часу потрапляють під обстріли”, — за розмовою заїжджаємо до Трьохізбенки.

На центральній площі стоять уже знайомі джипи білого кольору. Поруч із ними місцеві мешканці щось пояснюють двом дівчатам-спостерігачам.

“Бувають і казуси. Скажімо, з Данії приїжджає до нас за війною спостерігати феміністка. Вона не розуміє суті конфлікту. І переконує, що бойові дії в нас через гендерну нерівність”, — Руслан посміхається. Спостерігачі між тим збираються назад. Адже вечоріє, збільшується загроза обстрілів.

“Ще історія була. Навідався до нас секретар ОБСЄ з Києва. Планували їхати до Трьохізбенки, але через бойові дії і небезпеку зупинили вибір на спокійнішому Щасті. І там вони потрапили під обстріл. Пікантність ситуації була в тому, що в Щасті обеес’єшники мали зустрітися зі своїми колегами, які працюють на території, контрольованій “ЛНР”. У результаті порушення бойовиками мінських домовленостей зафіксували дві групи спостерігачів. Навіть Росія була змушена його визнати”, — розповідає Руслан. Слідом за ОБСЄ ми вирушаємо до Сєверодонецька.

“Росіян серед них доволі мало. Здебільшого іноземці: британці, данці, французи. Є й українці. Частина іноземців непогано говорить російською”, — додає Роман, військовий.

“У спостерігачів зараз є певні проблеми. Вони хочуть спостерігати й за так званими сірими зонами. Принаймні таке бажання виявляли. Проте заїхати туди доволі складно. І це дилема для військових. Адже якщо вони пропустять спостерігачів, почнеться обстріл, хтось постраждає, то це їхня відповідальність. Доводиться шукати альтернативи. Скажімо, є одне з таких селищ Лобачеве. Воно під регулярними обстрілами. Туди можу заїхати я, подивитися, наскільки там небезпечно, чого люди потребують. А потім, як звідти виберуся, розкажу спостерігачам усе, про що дізнаюся”, — додає Руслан.

Зустріти, як півроку тому, спостерігачів, що “розслабляються” в місцевих ресторанах, складніше. Здебільшого іноземці проводять вільний час у готелі.

“Якщо хочеш побачити обеес’єшників, зазирни до ресторану “Миру”. Там вони ввечері зазвичай відпочивають. Хоча це не означає, що всі як один раптово почали працювати. Якщо набратися терпіння, то можна зустріти п’яних спостерігачів, які катаються містом на таксі й, власне, більше нічого не роблять. Проте таких випадків поменшало”, — підбиває підсумок розмови Роман.

Станіслав КОЗЛЮК