Новий закон “Про працю”. Діалогу не буде?

Днями Міністерство економіки України оприлюднило проєкт закону України “Про працю” (далі — законопроєкт), що передбачає всеохоплюючу лібералізацію на ринку праці. Настільки беззастережну, що навіть затяті лібертаріанці жахнулися б.

За своєю суттю проєкт є римейком документа з такою ж назвою початку 2020 року. Тоді спробу влади беззастережно лібералізувати трудове законодавство зупинили. На жаль, протистояння триває.

Сьогодні влада говорить, що широка лібералізація трудового законодавства має врятувати економіку, яка потерпає від війни. Повторює, як мантру, що “легкість” трудових відносин між працівником і роботодавцем забезпечить приплив інвестицій в Україну. Однак досвід підказує, що і в мирний час інвесторів відлякували не так зарегульовані трудові відносини, як корупція, відсутність ефективного захисту прав власності та реформи судової системи. А здоровий глузд наголошує, що зараз, коли шукачів роботи в рази більше, ніж робочих місць, коли йдеться вже, по суті, про “ринок працедавця”, держава мала б лишатися на боці працівника заради його ж захисту.

Натомість, судячи із законопроєкту, державна політика, навпаки, передбачає “менше держави, менше профспілок”. При цьому уряд, одна сторона соціального діалогу, самоусувається від участі в регулюванні трудових відносин і позбавляє іншу сторону — профспілки — більшої частини наявних у них повноважень у цьому процесі. В результаті при укладенні трудового договору працівник залишиться наодинці із роботодавцем, а сам трудовий договір стане основним інститутом трудового права. Піраміда перевертається: якщо зараз рамкові правила гри на ринку праці, яких не можна порушувати, визначаються законом, то після пропонованої “лібералізації” законодавства кожен окремо взятий роботодавець встановлюватиме їх на власний розсуд, із мінімальними обмеженнями.

У прикінцевих положеннях законопроєкту визначено, що з набранням ним чинності буде скасовано Кодекс законів України про працю, Закон України “Про оплату праці”, Закон України “Про відпустки” та інші документи. Втім, зміст відповідних розділів законопроєкту свідчить про спробу вибіркової дефрагментації чинного законодавства шляхом врахування лише окремих норм, скорегованих у такий спосіб, щоб розширити права бізнесу та мінімізувати участь держави і профспілок.

Наприклад, Закон України “Про оплату праці” чітко розмежовує в окремих розділах сфери державного і договірного регулювання оплати праці. Натомість у законопроєкті цьому присвячено лише статтю 81, де у тезовій формі визначено сферу впливу держави (до речі, дуже спірну, з погляду міжнародних трудових норм) і дано відсилку на законодавство про колективні договори. Відтак, місце таких важливих складових трудових відносин, як оплата праці та відпустки, у законопроєкті позначено, форми дотримано, але зміст мінімізований.

Іншим прикладом надання переваги формі замість змісту є частина про умови та безпеку праці. Елемент, який разом із зайнятістю та оплатою праці входить до класичної тріади трудових прав. Законопроєкт залишає законодавство про умови та безпеку праці поза сферою свого регулювання та обмежується лише статтею 10 “Гарантії прав на належні, безпечні і здорові умови праці”.

Взагалі-то Законом “Про дерадянізацію законодавства” (№2215-IX від 21 квітня 2022 року) уряду було доручено розробити проєкт Трудового кодексу України, а не Закон України “Про працю”. Чому саме кодекс? Бо він передбачає регулювання всіх складових трудових відносин, зокрема й таких, як безпека та умови праці, колективні трудові спори і колективні договори. Але уряд обмежився законом, який за змістом більш правильно було би назвати “про трудовий договір”, адже з його 119 статей третину присвячено саме регулюванню трудового договору.

Не забуваймо і про те, що Україна, отримавши статус країни — кандидата на вступ до ЄС, буде зобов’язана звітувати про відповідність національного законодавства європейським нормам, зокрема й у сфері праці. Чому ж тоді не перестати ходити манівцями у пошуку спірних лібертаріанських формул процвітання і не звернутися до визнаних у світі механізмів?

Ще в червні 2017 року Міжнародна організація праці (МОП) прийняла рекомендацію про зайнятість і гідну працю в цілях забезпечення миру та потенціалу протидії (№205). Наразі вона є дорожньою картою дій для подолання наслідків воєнних конфліктів й окреслює стратегічний підхід до реагування на кризи на основі соціального діалогу. Адже система трудового законодавства і регулювання питань праці часто стає однією із жертв кризових ситуацій, таких як війна, а інтереси працівників за таких умов ігноруються.

МОП наголошує на особливому значенні гідної праці для сталого розвитку в країнах, що зазнали впливу конфліктів, досягнення якої передбачає зміцнення інститутів ринку праці, надання адекватного захисту для всіх працівників, підтвердження актуальності трудових правовідносин як засобу забезпечити визначеність і правовий захист. Для цього під час кризи вкрай важливо підтримувати надійну систему регулювання питань праці, а в процесі виходу з неї — забезпечити, щоб трудове законодавство надійно захищало право на гідну працю. Реалізація цих настанов для нашої країни є життєво необхідною, оскільки саме захищена зайнятість з гідною оплатою та умовами праці неодмінно буде вагомим аргументом для прийняття рішення про повернення в Україну мільйонів наших громадян, які стали вимушеними мігрантами внаслідок війни.

Навряд чи без підготовки нового Трудового кодексу на основі норм європейського і міжнародного законодавства, прийнявши лише відписку у вигляді згаданого законопроєкту і віддавши все на відкуп працедавців, ми витримаємо конкуренцію із європейськими країнами за наших людей.