Нове обличчя “Залізного генерала”. Що ми дізнаємося з першої книги про Валерія Залужного

Навряд чи хтось буде сперечатися: протягом перших двох років після повномасштабного вторгнення Росії, спротив України мав два уособлення — її президент Володимир Зеленський та вже колишній головнокомандувач її Збройних сил Валерій Залужний.

І якщо про главу держави за цей час вийшов друком уже цілий стос книг різними мовами, то особа Залужного до сьогодні перебувала поза увагою авторів.

Виправити цю ситуацію взялася колишня радниця головнокомандувача ЗСУ зі стратегічних комунікацій Людмила Долгоновська. Її книга “Залізний генерал. Уроки людяності”, надрукована видавництвом “Віват”, надійшла у продаж.

ВВС, ознайомившись з цією книгою, трохи відкриває завісу над тим, що нового можна дізнатися з неї про самого Валерія Залужного, його погляди на життя, війну та політику (але з найменшою можливою кількістю спойлерів).

Книга від очевидиці подій

“Ти знаєш, мені наснився сон. Ніби мене призначили Головнокомандувачем, а в усій країні війна. Я прокинувся в холодному поту. І зрозумів, що це не сон”. Ця фраза Валерія Залужного, мабуть, найповніше описує ідею першої книги про генерала, який у 2021 році абсолютно не очікував призначення на найвищу посаду у воєнній ієрархії України, але був змушений фактично з коліс мати справу з найбільшим викликом самому існуванню української держави в історії.

Авторка “Залізного генерала” Людмила Долгоновська — одна з найближчих співробітників Залужного, яка вела його сторінки у соцмережах, провела з ним кілька перших місяців після повномасштабного вторгнення у підземному бункері, і яка з очевидних причин не може ставитися до колишнього керівника відсторонено.

Можливо, через це образ “Залізного генерала” у цій книзі місцями — навіть попри волю самої авторки — вимальовується дещо ідеалістичним, монументальним, “бронзовим”.

У розмові з ВВС Долгоновська частково погоджується з такими оцінками: “Я не приховую, що мій погляд — не об’єктивний. Я писала цю книгу з точки зору не журналіста чи дослідника, а з точки зору очевидиці подій, яка працювала поруч з генералом. Це мій погляд, я такими очима, сповненими вдячності, поваги й захоплення дивлюсь на генерала”.

Автор фото Видавництво Vivat

Нонфікшн Людмили Долгоновської — перша книга про Валерія Залужного

Так само у цій книзі читач не знайде детального аналізу воєнних операцій, які ЗСУ провели під орудою Залужного: авторка щиро визнає, що не має для таких суджень достатніх компетенцій. Так, ми знайдемо в книзі натяки на те, що в Генштабі схилялися до думки відходити з Бахмута значно раніше, ніж це сталося насправді, або ж що військові вважали звільнення Херсона “частковим успіхом”, однак ця книга — це радше портрет Залужного-людини, ніж воєначальника.

Однак сама Долгоновська закликає приділити увагу саме цим питанням авторів наступних книжок та фільмів про Залужного.

“Я просто опинилася свідком історичних подій, і просто мусила поділитися цим”, — каже вона.

Більше того, кілька разів наголошує Долгоновська у розмові з ВВС, попри те, що Валерій Залужний, звісно, мав можливість прочитати книгу до публікації, “Залізного генерала” потрібно сприймати саме як її книгу, а не маніфест самого колишнього головнокомандувача.

Залужний-студент, Залужний-сімʼянин

Що точно робить книга Долгоновської — це відкриває генерала Залужного з досить незвичного українському читачеві людського боку.

У ній ми бачимо людину, яка змалечку не сумнівалася у тому, ким стане в майбутньому. Вже у п’ятому класі Валерій знав напам’ять тактико-технічні характеристики радянської зброї та військової техніки. Проте у той же час у житті Залужного були моменти, коли він був дуже близьким до того, щоб порвати з кар’єрою військового — перш за все, з фінансових міркувань.

Не хочеться ділитися з читачами спойлерами, проте від одного особливо важко утриматися. Під час навчання у Національній академії оборони Залужний разом зі своїм одногрупником від нестачі грошей — а обоє на той час вже мали сім’ї — підпрацьовували охоронцями у нічному клубі.

Одногрупника Залужного звати Едуард Москальов, минулого тижня його — генерал-майора з солідним бойовим досвідом — призначили керувати першою українською військовою комендатурою, створеною в Курській області. І щоб закінчити історію: Залужний попрацював у нічному клубі всього три місяці, потім він почав таксувати після занять.

Залужний у книзі Долгоновської — це людина з неабияким почуттям гумору: мабуть, саме тут вперше можна ознайомитися з конкретними жартами у виконанні “залізного генерала”.

І, нарешті, ще одна іпостась головного героя цієї книги — це Залужний-романтик, Залужний-сім’янин. Чоловік, яка на військовому об’єкті збирає кульбабки і робить з них букет для своєї дружини, або, обійнявшись, грає в Playstation з донькою.

Мабуть, найдраматичніші розділи книги присвячені підготовці Залужного до відбиття повномасштабної агресії Росії та першим тижням великої війни.

З її сторінок ми дізнаємося, що головком ЗСУ наказав підлеглим готуватися до війни восени 2021 року, фактично за лічені місяці після свого призначення на посаду і за лічені місяці до вторгнення.

Довідуємося, що за дванадцять днів до повномасштабної війни Залужний кричав на своїх генералів, що було абсолютно нетипово для зазвичай зваженого і спокійного головкома: симуляції показували, що обрана українськими військовими тактика відбиття російської навали призводить до поразки ЗСУ протягом 20-21 днів.

Дізнаємося, що ще перед вторгненням генерал Залужний наполягав на запровадженні у всій країні воєнного стану та оголошенні загальної мобілізації. Однак політичне керівництво держави відмовило, аби не давати росіянам підстав для ескалації та не спровокувати паніку всередині країни. Пізніше в інтервʼю різним ЗМІ президент Зеленський пояснював свою позицію.

Зрештою, ступінь загальної готовності до вторгнення описує ще й такий епізод: вранці 24 лютого 2024 року, вже коли все почалося, Валерій Залужний не зміг додзвонитися до своїх водіїв — “хлопці молоді, може, спали” — і пішов до свого кабінету пішки. Там поговорив з тодішнім міністром оборони Олексієм Резніковим і надовго спустився в підземний бункер, звідки й керував обороною держави.

“Ця країна тримається на наших плечах!” — згадує Долгоновська вислів Залужного, який пролунав тоді, у перший день повномасштабного вторгнення, і який став гаслом війни для неї особисто.

Чому Залужний не давав інтервʼю

Нарешті, у цій книзі вголос лунає тема, на яку свого часу говорили радше пошепки та “з посиланням на джерела”, — стосунки між військовим та політичним керівництвом країни.

“Ближче до кінця літа 2022 року почалося втручання “згори” в планування та проведення військових операцій”, — йдеться у книзі. Хоча тут же авторка обмовляється, що “у всіх війнах усіх часів керівники держави та воєначальники мали різні погляди на розвиток ситуації на полі бою”.

Або інший епізод — коли ще до повномасштабного вторгнення неназвана “посадова особа Офісу президента” вимагала опублікувати від імені головнокомандувача “політизовану, емоційну та образливу” заяву на адресу тодішнього спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, з яким на той момент Банкова вже побила горшки.

Те звернення опубліковане так і не було, пише Долгоновська, “але вся подальша комунікація з ОП звелася до жонглювання між “не дозволити політизувати ЗСУ”, “не дати підірвати авторитет головнокомандувача” і “не спричинити конфлікт між ним та президентом”.

Власне, колишня комунікаційниця Залужного у своїй книзі емоційно розповідає про те, чому головнокомандувач ЗСУ майже не давав інтерв’ю, “не робив гучних і частих заяв, як того вимагає час, суспільство й обставини”, хоча, визнає Долгоновська, запит на них був і неабиякий.

“Він не міг говорити про стратегічні речі, підготовку до війни, наші оборонні та наступальні операції, забезпечення армії, не торкнувшись політичної складової. Адже будь-яким військовим діям передують політичні рішення. А правильні політичні рішення до лютого 2022 року не ухвалили. І це одна з причин, чому росіяни змогли захопити частину територій… Інша причина публічного мовчання генерала Залужного — ревнощі до його популярності з боку оточення Президента… Щоб уникнути чергових претензій щодо “надмірної” інформаційної присутності та напруги у взаєминах з Володимиром Зеленським, Залужний волів на кожному журналістському запиті про інтерв’ю писати “ні”, — читаємо ми в книзі.

Чи піде Залужний в політику

Співпраця Людмили Долгоновської з Валерієм Залужним закінчилася 1 березня 2023 року її звільненням з посади — авторка дає зрозуміти, що до цього кадрового рішення доклала руку Банкова. Зараз вона працює керівницею служби президента American University Kyiv.

Власне, хронологічно виклад подій у книзі теж завершується приблизно цією датою. Тому у книзі немає згадок про події, які сталися після цієї дати, — ані про минулорічний наступ ЗСУ, який чимало експертів вважають невдалим, ані про скандальні обставини зняття Залужного з посади головкома у лютому цього року, ані про плани генерала на майбутнє.

У час, коли авторка “Залізного генерала” дописувала чорновик своєї книги, розмови про дипломатичну кар’єру Залужного, наскільки можна судити, ще не велися. Однак активними були чутки та спекуляції про можливі політичні плани генерала. Цього стосується ще один, останній фрагмент книги, який хотілося б навести.

“Один із дуже відомих американських генералів у відставці почав розмову з головнокомандувачем з розповіді про Улліса Ґранта — успішного й популярного головнокомандувача часів Громадянської війни в США. Якось президент Ендрю Джонсон запитав його, чи не планує він скласти йому конкуренцію на наступних виборах? Ґрант вдав тупого вояку-алкоголіка, таким чином знявши напругу. А за кілька років став президентом США. Що цікаво, як очільник держави Ґрант був не менш успішним, ніж на чолі війська. Його двічі обирали на найвищу посаду, і лише через те, що за Конституцією не можна було переобиратися втретє, він більше не балотувався. Валерій Федорович щиро розсміявся з цієї історії”, — читаємо ми в книзі.

Проте тут же авторка продовжує: “У (Залужного) немає зіркової хвороби. Навіть до себе і, мабуть, найперше до себе, він ставиться з іронією. Це запорука адекватності… Сам Залужний себе політиком не вважає й не демонструє політичних амбіцій. Його взагалі не цікавлять згадки про себе в медіа й місця в будь-яких рейтингах”.

Уже сьогодні Долгоновська у розмові з ВВС каже, що з самого початку не ставила за мету моделювати майбутнє Залужного. На її думку, особисті якості генерала, а перш за все здатність навчатися новому протягом усього життя, дають йому можливість стати успішним на будь-якій посаді і у будь-якій сфері. Але це вже, очевидно, описуватимуть автори наступних книг про Валерія Залужного.