Не годувати окупанта

Ми уважно розглядаємо штрих-коди у магазинах, щоб не купити російські зубну пасту чи побутову хімію.

Супермаркети взялися позначати товари прапорцем країни-виробника, допомагаючи покупцям виявляти товари сусіда-окупанта і відмовлятися від їх купівлі.

Моя Facebook-стрічка щодня рясніє переліками українських виробників одягу та косметики, а також закликами підтримати вітчизняне.

Однак у цій гонитві за додатковими персональними санкціями проти Росії ми забуваємо, що наші рахунки за електроенергію також повинні мати маркування “Економ електроенергію — не годуй окупанта!”.

“Тю, а чого б це? Ми ж не купуємо електроенергію у Росії”, — скажете ви.

Проте факти — річ уперта.

Половина електроенергії в Україні виробляється атомними станціями, які працюють на російському ядерному паливі. За нього, як і за газ, ми платимо валютою.

Виробництво струму на АЕС зупиниться через кілька місяців, якщо завтра комусь — самі знаєте кому — спаде на думку скористатися цим козирем і припинити поставки.

Звичайно, поважні експерти “закидають мене камінням”. Вони скажуть, що це неможливо, бо є контракти і партнерські стосунки. Однак такий сценарій можуть зараз відстоювати лише невігласи або фінансово вмотивовані особи.

У виробництві атомної електроенергії ми залежимо від Росії не тільки через свіже ядерне паливо. Щороку Україна сплачує Росії близько 200 млн дол за зберігання відпрацьованого ядерного палива.

Більшість наших атомних станцій відпрацює свій проектний ресурс до 2020 року, чотири — вже відпрацювали. Прикриваючись лозунгом про енергетичну незалежність, уряд і державна компанія-оператор АЕС “Енергоатом” сподіваються обґрунтувати доцільність подовження терміну роботи блоків ще на 10-20 років.

Такі обґрунтування російською мовою готує компанія і затверджує державний регулятор. Вони неможливі без участі російського “Гідропресу” — проектанта цих АЕС. Більше того, модернізації на застарілих блоках проводяться за тендерами, які часто виграють російські компанії. Тож і тут наші кошти наповнюють російський бюджет.

Вартість програми модернізації атомних блоків становить близько 20 млрд грн, тож мова йде не про копійки. Навіть начебто європейські компанії, які залучаються до виконання робіт на енергоблоках, фактично підконтрольні росіянам.

Так, чеська Skoda JS, яка отримала кілька контрактів на поставки обладнання для наших АЕС у 2011-2013 роках, виявилася підконтрольною “Газпрому”.

Де ж вона, омріяна енергонезалежність? Все просто: всі українські реактори — радянського типу, і технологічною монополією на них володіє Росія. За 24 роки незалежності українські атомники навіть термінологію не спромоглися — чи не схотіли — перекласти українською, тож про яку незалежність може йти мова?

За ярлики з російським прапорцем супермаркети не оголошують ворогами народу, а за озвучування теми залежності української ядерної галузі від Росії громадські організації звинувачують у зраді національних інтересів та некомпетентності.

Роками Національний екологічний центр боровся проти будівництва нових блоків на Хмельницькій АЕС. Усі українські уряди, незалежно від кольорів їх партійних прапорів, були готові дозволити будувати ці блоки Росії і просили російський кредит. Навіть тендер на проект підігнали такий, щоб лише росіяни могли на нього податися.

Нарешті у 2014 році, коли почалася війна, прем'єр-міністр Арсеній Яценюк визнав: цей проект не відповідає інтересам України. Не хочеться навіть уявляти, за яких умов наші чиновники публічно визнають хибність курсу на продовження роботи старих радянських АЕС, орієнтованих на російські поставки.

Усвідомивши, які біди принесла країні залежність від Росії, багато українців замість російських товарів почали шукати вітчизняні аналоги. В енергетичній сфері таким аналогом є енергозбереження. Воно починається з розуміння, що нема безкоштовної енергії, а найдешевшою є та енергія, яку ми не спожили.

Тільки подолавши енергетичне марнотратство, ми матимемо шанс вилізти з хронічної енергетичної кризи. Про ці речі говорять усі, але поки у нас в головах сидить хибна впевненість у “вічно молодій” атомній галузі та у можливості замістити газ електрикою, нам буде неймовірно важко перейти від слів до справи.

Відтак, ми і далі будемо платити Росії мільйони, радіючи, що не віддали агресору 35 грн за чай Greenfield і макарони “Макфа”.

Ірина ГОЛОВКО, Національний екологічний центр України