Найгірший президент США

Джо Байден. Дональд Трамп. Камала Гарріс.

Україна уважно стежить за перипетіями президентських перегонів у США. Проте стежить не так із надією, як зі скепсисом. І до нинішнього господаря Білого дому, і до його можливих наступників накопичилося дуже багато претензій.

Нас дратує та розчаровує надмірна обережність та нерішучість Сполучених Штатів. Затримки з військовою допомогою Україні та недостатній обсяг цієї допомоги. Нав'язливе прагнення “не допустити ескалації конфлікту”. Страх перед втягуванням США до Третьої світової війни. Потенційна готовність заморозити російсько-українське протистояння на невигідних умовах для Києва.

З української точки зору, Америка XXI століття дискредитує себе як лідера вільного світу — і хтось із нас сумує за старими добрими часами.

Але що, якби ми міряли американське минуле тією ж міркою, що й сьогодення? Та оцінювали заокеанських політиків ХХ століття за тими ж критеріями, що й наших сучасників?

Результат напевно спантеличить багатьох українців: чи не найгіршим президентом США виявиться легендарний Двайт Ейзенгауер, який прийшов до Білого дому 1953-го року. Протягом восьми років зусилля Айка були спрямовані на те, щоб проводити помірний курс та всіляко уникати ескалації з Кремлем. Навіть якщо для цього доводилося переступати через тих, хто вірив в Америку та сподівався на американську підтримку.

Ще під час передвиборчої кампанії Ейзенгауер обіцяв припинити непопулярну війну в Кореї. Спробувавши виконати цю обіцянку, він зіткнувся з непримиренною позицією південнокорейських союзників. 

 

1953 року в Сеулі проходили багатотисячні демонстрації за війну до переможного кінця. Південнокорейський парламент одностайно відкинув плани перемир'я: 129 голосів проти та жодного — за.

Президент Лі Син Ман намагався переконати Ейзенгауера, що новий наступ проти комуністів виявиться успішним, дозволить об'єднати країну та сприятиме зміцненню стабільності в Азії. Про необхідність вимагати перемоги в Кореї говорили і багато впливових людей у ​​Вашингтоні — наприклад, голова ЦРУ Аллен Даллес.

Однак усі аргументи за продовження війни були проігноровані Ейзенгауером. Непоступливому південнокорейському колезі він направив ультиматум: “Якщо ви не готові негайно і беззастережно погодитися з думкою авторитетних фахівців командування ООН і привести бойові дії до їхнього завершення, то постанете перед необхідністю прийняти інші умови”. 

Посланець Айка, відряджений до Сеула, пояснив Лі Син Ману, що “інші умови” означатимуть виведення американських військ і припинення будь-якої допомоги Республіці Корея. Жителям півдня довелося підкоритися ультиматуму: хоча угоду про перемир'я, укладену влітку 1953-го, південнокорейський представник демонстративно не підписав.

На словах американський лідер підтримував визволення народів Східної та Центральної Європи від московського ярма. І коли восени 1956-го в Будапешті спалахнуло антикомуністичне повстання, угорські революціонери сподівалися на військову допомогу через океан. Але ці надії виявилися марними. 

Насправді Ейзенгауер вважав, що Угорщина входить у кремлівську сферу впливу, що вона так само недоступна для американців, як Тибет, і будь-яке втручання Вашингтона в угорські події може призвести до Третьої світової війни та ядерного апокаліпсису.

Під час вуличних боїв у Будапешті ЦРУ двічі пропонувало президентові скинути з літаків зброю та продовольство для угорських повстанців. Обидва рази Ейзенгауер відповідав відмовою, щоб не давати Москві жодного приводу для військової ескалації. А відправлення американських військ до Угорщини він не забажав навіть обговорювати. Стверджують, що у приватних бесідах Айк нібито зауважував: “Допомогу угорцям обіцяло радіо “Вільна Європа”, а не уряд США”. 

В результаті угорська революція була потоплена в крові за повного невтручання американського лідера. Проте після придушення повстання Ейзенгауер особисто зустрівся з угорськими біженцями в Білому домі та розпорядився не перешкоджати масовому в'їзду угорців до США, незважаючи на вичерпану квоту.

А вже три роки по тому угорських емігрантів чекав справжній плювок в обличчя. Восени 1959-го до США на запрошення Ейзенгауера прибув радянський вождь Нікіта Хрущов — для переговорів про розрядку та мирне співіснування двох держав. Неважко уявити, що відчували десятки тисяч угорців, коли американський лідер тиснув руку кату Будапешта, приймав його в президентській резиденції Кемп-Девід і подарував йому породисту телицю.

 

Ейзенгауер виступив у ролі деескалатора і на Близькому Сході, переламавши через коліно Великобританію, Францію та, звісно, Ізраїль. Восени 1956 року ізраїльтяни, британці та французи розпочали воєнні дії проти Єгипту, який націоналізував англо-французький Суецький канал і не приховував своїх намірів знищити ізраїльську державу.

Частини ЦАХАЛ зайняли Синайський півострів. Франко-британський десант висадився у Порт-Саїді. Кремль, який підтримував єгипетського президента Насера, погрожував усім трьом країнам ядерною зброєю. У повітрі запахло Третьою світовою війною, і Ейзенгауер втрутився в ситуацію, вимагаючи від Лондона, Парижа та Єрусалиму негайно припинити бойові дії. 

Американський президент наголошував: “Ми не можемо виступати за один закон для тих, хто проти нас, і за інший — для тих, хто з нами. Може бути лише один закон — інакше миру не буде”.

Під тиском США англійці та французи остаточно залишили зону Суецького каналу в грудні 1956-го. Ізраїльтяни чинили опір трохи довше: прем'єр-міністр Давид Бен-Гуріон намагався довести Ейзенгауеру, що Ізраїль виступив проти Єгипту, рятуючи себе. Але Айк вважав, що войовнича ізраїльська політика не може не призвести до катастрофи.

Під загрозою американських санкцій Ізраїлю довелося відступити з Синаю навесні 1957-го. При цьому опозиція звинуватила Бен-Гуріона у здачі національних інтересів.

Проте сам Двайт Ейзенгауер успішно переобрався на другий строк у листопаді 1956 року, в розпал Суецької кризи та кривавої бійні в Угорщині. Американські виборці схвалили його політичний курс, і Айк переміг у 41-му штаті зі 48-ми.

Як бачимо, тридцять четвертий президент США не мав нічого спільного з нашими уявленнями про справжнього лідера вільного світу.

Щоб відповідати українському ідеалу, Ейзенгауер мав домагатися перемоги над комуністами в Кореї. Допомогти угорським повстанцям, не побоявшись прямого зіткнення з Москвою. Не ставити ультиматумів Ізраїлю і, зрозуміло, не вести жодних переговорів із кремлівським тираном Хрущовим.

Проте в XXI столітті освічені українці не сприймають Двайта Ейзенгауера як одіозну фігуру. Небіжчик Айк виглядає цілком пристойним історичним персонажем; та шанувальники Валерія Залужного не бояться порівнювати його з 34-м президентом.

Тому що десятки років по тому ми не дивимося на Ейзенгауера очима угорців, ізраїльтян чи південних корейців. Ми розглядаємо американського лідера очима американців. А заокеанську публіку курс Айка на деескалацію загалом влаштовував. 

 

“Багато жахливих подій, які могли б статися, не відбулися. Президентство Двайта Ейзенгауера дало Америці вісім прекрасних років”, — резюмував президентський спічрайтер та біограф Вільям Евальд.

Але якщо так, чи є шанс, що із сучасними американськими політиками історія вчинить інакше? І наприкінці XXI століття світ дивитиметься на покійного Байдена, Трампа чи Гарріс очима України та українців — а не очима американського обивателя? 

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ