Зима 2023—2024 років залишилася позаду, і навряд чи хтось із нас згадуватиме її добрим словом. Мабуть, за весь час повномасштабної війни рівень “зради” в українському суспільстві не був настільки високим.
Ця зима продемонструвала, що дефіцит оптимізму набагато страшніший, ніж дефіцит електроенергії. Що внутрішні психологічні проблеми б'ють по Україні сильніше, ніж ворожі ракети та дрони-камікадзе. А удари, завдані безжальним противником, не такі болючі, як удари, отримані від “своїх”.
Парадокс у тому, що, якщо розглядати минулу зиму в приземленому побутовому вимірі, вона виграє порівняно зі своїми попередницями. Протягом останніх трьох місяців українському обивателю жилося значно легше, ніж наприкінці лютого 2022-го чи на початку січня 2023-го. Але, як з'ясувалося, побут визначає далеко не все.
Наприкінці зими 2021—2022 років Україна зазнала віроломного військового нападу. Тодішні реалії — це ворожий наступ на Київ, потоки біженців на дорогах, спорожнілі магазини та заправки. Але водночас — небувале емоційне піднесення та почуття національного єднання, черги у військкомати та самовідданість волонтерів, взаємодопомога та взаємовиручка.
Більшу частину зими 2022—2023 років Україна страждала від російського енергетичного терору. Нашим співвітчизникам доводилося годинами і навіть цілодобово сидіти без світла, води та опалення. Але всі тодішні поневіряння проживалися з високо піднятою головою. Країна озброїлася генераторами, повербанками, туристичними плитками — і пишалася своєю незламністю.
Взимку 2023—2024 років ворожі танки не рвалися до української столиці. Країна не стикалася з масштабними блекаутами. І вітчизняна ППО, і наші енергетики впоралися зі своєю роботою на відмінно. Фактично найсерйознішим ударом ворога по українському побуті стала груднева кібератака на “Київстар”, але її було не порівняти з випробуваннями нещодавнього минулого.
Однак при цьому моральний дух українців постраждав сильніше, ніж за всі попередні місяці великої війни.
Як не сумно, але взимку 2023—2024 років в Україні намітився той самий психологічний перелом, якого ворог не досяг ні в перші дні повномасштабного вторгнення, ні після втрати Маріуполя, Сєвєродонецька чи Лисичанська, ні в розпал масованих ракетних ударів по нашій енергетичній інфраструктурі.
Здавалося, Україна живе одним негативом і навіть не намагається шукати позитив — хоча такий теж був. Здавалося, поганим новинам немає кінця, і вони надходять звідусіль: з фронту, з Печерських пагорбів, з Європи та США.
Тертя між військовим та політичним керівництвом країни. Відставка популярного головкома Залужного. Нападки хейтерів на його наступника. Новий наступ росіян та падіння Авдіївки. Нестача людей на фронті та обговорення жорсткого законопроєкту про мобілізацію. Силовий тиск на бізнес та скандал із стеженням за журналістами Bihus.Info. Блокування американської допомоги у Конгресі та незадовільні результати Мюнхенської конференції з безпеки. Протести польських фермерів на кордоні та українське зерно, висипане з вантажівок та залізничних вагонів.
Ймовірно, ці негаразди проживалися би не так важко, якби їм не передував тривалий період ейфорії та завищених очікувань. Наше суспільство пов'язало надто багато надій із торішнім контрнаступом ЗСУ, зустріло зиму в стані фрустрації, і це позначилося на сприйнятті всіх наступних подій.
Одна річ — просто пережити втрату Авдіївки. Інша — пережити втрату Авдіївки, коли менш ніж рік тому тобі обіцяли літній відпочинок у деокупованому Криму. Якщо шапкозакидництво 2022—2023 років стало для України своєрідним інформаційним наркотиком, то всю зиму країна страждала від абстинентного синдрому.
Але є й інший, не менш значущий фактор. Проблеми останньої зими сприймалися настільки болісно, оскільки здебільшого їхнім джерелом ставав не зовнішній ворог, а “свої”.
Одна річ, коли противник не шкодує солдатів, бронетехніки та авіабомб, штурмуючи українські позиції. Інша — коли нашу обороноздатність підривають наші міжусобні чвари.
Коли у ЗМІ з'являється інформація про розбіжності між президентом та головнокомандувачем ЗСУ, і спочатку її офіційно спростовують, але потім генералу Залужному таки доводиться піти у відставку.
Коли коментатори, які відпрацьовують внутрішній політичний порядок денний, починають інкримінувати новому головкому Сирському його етнічне походження.
Коли у фронту накопичуються численні претензії до тилу, а у цивільного населення — до військового командування.
Будь-які внутрішні розбрати демотивують країну більшою мірою, ніж ворожий тиск.
Одна річ, коли беззаконня на українській землі творить окупаційна армія. Інша — коли зневажання закону починає асоціюватися з нашою власною державою. З українськими силовиками, які переслідують вітчизняний бізнес. З представниками ТЦК, які діють поза правовим полем. Зі співробітниками СБУ, які влаштували стеження за командою Bihus.Info.
Хоч би що робив наш ворог, він здатний зруйнувати лише віру в цивілізованість Росії. Але ця віра й так давно мертва. А беззаконня, які чинять “свої”, підривають віру в цивілізовану Україну — і демотивуючий ефект від таких дій набагато сильніший.
Зрештою одна річ, коли по Україні б'є Кремль та дружні йому диктаторські режими. Інша — коли йдеться про країни, які після 24.02.2022 вважалися надійними союзниками Києва.
Українці не чекали і не чекають нічого хорошого ні від Китаю, ні від Ірану, ні від КНДР. Натомість від Сполучених Штатів ми чекали стабільної підтримки — а не ганебних торгів у Конгресі. Від Західної Європи ми чекали військової та політичної консолідації — а не безсилих промов у Мюнхені. Від сусідньої Польщі ми чекали на солідарність з Україною — а не безчинств фермерів на кордоні.
Будь-який неприємний сюрприз від цивілізованих країн сприймається як удар у спину та демотивує українців незрівнянно більше, ніж іранські дрони чи північнокорейські балістичні ракети.
Деморалізуючий потенціал “своїх” багаторазово перевищує можливості ворога — ось головний урок, який Україна винесла з трьох останніх місяців.
І чи стане весна 2024-го найгіршою воєнною весною, залежить насамперед не від Путіна та його головорізів — а від нас самих та наших партнерів.
Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ
