Навіщо Путін поспішає з мирними планами для України

За останні декілька місяців з небаченою до цього швидкістю з’явилася ціла низка так званих “мирних планів” врегулювання конфлікту на Донбасі. Усі ми побачили план Віктора Пінчука, далі була стаття Василя Філіпчука, після свої сценарії запропонували Віктор Балога та Сергій Тарута. Кульмінацією даного “планопаду” можна вважати пропозицію народного депутата від Радикальної партії Андрія Артеменка, який запропонував передати Росії Крим в оренду або на 50, або й на 100 років.

Виникає цілком логічне запитання: хто стоїть за цілою низкою мирних планів і чому вони почали з’являтися саме зараз? Аби відповісти на ці запитання, потрібно чітко розуміти декілька важливих факторів.

Найбільш важливим, на мою думку, є внутрішня ситуація в Російській Федерації. Щоби не говорили в Кремлі, але санкції діють і дають свої результати. Так, за інформацією авторитетного видання Forbes, в РФ з’явилися чотири зони нестабільності. Це свідчить про те, що путінський режим наближається до економічного краху. Це величезні заборгованості по заробітній платі та негативні тенденції у банківській системі Росії. У грудні 2016 року (це останній місяць, за який доступні дані Федеральної служби державної статистики) загальний обсяг заборгованості із заробітної плати склав 2,7 мільярда рублів (46,4 мільйона доларів), а за останній час ліцензії втратили більше 100 банків. Є ще дві важливі проблеми: зростаючі ризики протестів у провінціях та кадрові чистки, ініційовані Путіним для замінити потенційних конкурентів на лояльних осіб.

Хто стоїть за цілою низкою мирних планів і чому вони почали з’являтися саме зараз?

У 2018 році мають відбутися чергові вибори президента Росії. При збереженні чи посиленні антиросійських санкцій ніхто не може гарантувати Путіну уникнення масових соціальних безладів та протестів. Таким чином, рівень недовіри до президента може тільки зростати та посилювати антипутінські настрої серед регіональних еліт Росії.

Аби нівелювати дані ризики, Москва має домогтися від Заходу якщо не повного зняття санкцій, то хоча б їх часткового послаблення. В інакшому випадку навіть віддані Путіну російські спецслужби не зможуть гарантувати йому подальшої стабільності його політичного режиму.

Ще одним фактором, який відіграватиме ключову роль у врегулюванні конфлікту на Донбасі та деокупації Криму, здається, є адміністрація Дональда Трампа. Якщо говорити більш конкретно — зустріч Трампа з Путіним та з Петром Порошенко. Саме в даному контексті і поспішає Путін — аби переграти президента України та запропонувати власну альтернативу врегулювання ситуації в Україні. Робить він це, як завжди, не безпосередньо, а через низку політиків в нашій державі, які, нібито, і є авторами усіх мирних планів. Тому Україні важливо наразі дотримуватися декількох речей.

По-перше, не панікувати, а виробити чітку стратегічну пропозицію для США, яка б, з однієї сторони, послаблювала вплив Росії на Європу та Україну, з іншого боку — посилювала б позиції Америки.

По-друге, нам потрібно донести до Трампа меседж про те, що Росія ніколи не виконуватиме досягнутих домовленостей. Саме тому на зміну Мінським угодам має прийти інший формат перемовин, де б за столом переговорів були США, Велика Британія, Україна, Франція, Німеччина, Росія та, можливо, Китай. Це дасть можливість розробити дієву покрокову стратегію врегулювання конфлікту та домогтися від Росії виконання домовленостей. Коли ні, варто говорити про посилення санкцій та надання Україні летальної зброї.

Наразі для Кремля найбільш бажаним варіантом є замороження конфлікту та часткове, секторальне зняття санкцій. Але такий варіант є абсолютно неприйнятним для України, тому що дана ситуація матиме доволі негативний вплив на соціально-економічну ситуацію в країні та, врешті решт, саму державність. Ми маємо показати реальні результати успіху в найкоротші терміни — як на законодавчому, так і на виконавчому та антикорупційному рівнях.

Усі втомилися від війни і усім хочеться миру. Але мир без реформ — це цивілізаційна поразка України та загалом Заходу в його протистоянні з імперською Росією.

Василь ЯНІЦЬКИЙ