“Наша офшорна аристократія…”

Олігархат Росії, України, Молдови, Азербайджану та інших держав, де виникнення нової соціально-економічної системи не призвело до скасування номенклатури, а лише до її переформатування і фантастичного збагачення, не бачачи (цілком справедливо!) особливих перспектив розвитку своїх країн під власним керуванням, уважає за краще перекидати свої гроші в так звані офшори: Кіпр, екзотичні острови Карибського басейну чи Океанії, або в західні банки.

Чому такі звичаї відсутні в Балтії? Тому, що ці держави розвиваються за західними стандартами. У Білорусії є лише один олігарх, який очолює державу і не потребує конкурентів, а Грузія активно просувається до західної соціально-економічної системи.

Гроші, що вивозяться олігархами зі своїх країн є цілком зіставними з національними бюджетами. Наприклад, за даними Юлії Тимошенко, протягом 2010 року з України було вивезено в офшори 25 мільярдів доларів США. Для порівняння: найбільший кредит Україні від Міжнародного валютного фонду (який Україна ще не повністю одержала) становить 16 мільярдів доларів… І цей кредит, і боргова яма, в якій нині перебуває Україна, вимагають жорстких соціальних заходів: підвищення пенсійного віку, обмеження для пенсіонерів, що працюють, підвищення вартості комунальних платежів і таке інше.

Звісно, що національні проблеми розв‘язуватимуться не за рахунок олігархів, яким усі 20 років незалежності належить влада в Україні, а за рахунок мас. Влада олігархів має потужні політичні (контроль парламенту, судові системи, ЗМІ, партій і громадських організацій, державного апарату тощо) та економічні підстави: за деякими даними, річний дохід 151 родини в Україні перевищує річний дохід решти населення України. Це нагадує Латинську Америку часів диктаторських режимів і неподільного панування креольської аристократії. На планеті мало країн із таким кричуще несправедливим розподілом національного багатства. Себто 46-мільйонна нація у злиднях і безправ‘ї має працювати на 151 родину та її обслугу в уряді, парламенті, бюрократичному апараті тощо. Режим, який обслуговує цю 151 родину, за визначенням не може бути справді демократичним. Фактично в Україні панує система латиноамериканського зразка, дуже специфічний гібрид формальної демократії і фактичної диктатури купки олігархів, який один латиноамериканський письменник дотепно назвав “демократурою”.

Головна суперечність українського життя, головний її нонсенс полягає в тому, що держава не може розвиватися і нормально функціонувати за умови всевладдя обмеженого кола осіб та реального безправ‘я абсолютної більшості громадян. Приблизно така ж ситуація в Росії, але є суттєві відмінності. Російський олігархат збагачувався за рахунок переважно пограбування російських надр і природних ресурсів: газ, нафта, корисні копалини, морські біоресурси, хутро, деревина тощо. Все це йшло на експорт, а гроші відправлялися в офшори. Україна не має такої величезної кількості ресурсів. Тому наш олігархат головним джерелом прибутків зробив розграбування підприємств, що залишилися в спадок від Радянського Союзу. Механізмом цього розграбування стала так звана приватизація, одним із яскравих прикладів якої є продаж за символічну ціну металургійного комбінату “Криворіжсталь” у 2004 році двом вітчизняним олігархам.

Іншим потужним джерелом збагачення стало розкрадання державного бюджету, державні “відкатні” закупівлі і неповернення банківських кредитів, а також покладання корпоративної заборгованості на плечі держави. Механізмом пограбування громадян України в інтересах олігархату виступають також абсолютно непрозорі, неконтрольовані й волюнтарні комунальні платежі. Фактично, це данина, яку олігархат забирає у кожного пересічного українця. Суспільство відсторонено від визначення і формування цін на здебільшого монопольні послуги ЖКГ. Так зване місцеве самоврядування в цих питаннях діє не в інтересах громад, а захищає власні бюрократичні інтереси і легко знаходить спільну мову з олігархатом. Ще одним засобом тотального пограбування граждан є механізм штучної інфляції, пов‘язаний з маніпулюванням курсом гривні, коли одним порухом керівного пальця з кишені кожного українця можна висмикнути 10-15% коштів, свідомо знецінюючи статки населення.

Легітимізації всіх цих механізмів пограбування більшості нації служать останні кодекси, запропоновані режимом Януковича-Азарова: податковий, житловий, трудовий і пенсійна реформа. Податковий спрямований на те, щоби знищити малий і середній бізнес, що унеможливлюють економічну (а відтак і політичну) монополію олігархату, перетворивши вільних підприємців на “солдатів” резервної армії праці, що буде за смішні гроші працювати на монополістів, перебуваючи в цілковитій залежності від них.

Трудовий кодекс покликаний узаконити надексплуатацію трудящих і абсолютну сваволю олігархів щодо них. Житловий кодекс повинен допомогти олігархату та його обслузі збільшити свої статки за рахунок вилучення житла у мільйонів простих українців через механізми штучної заборгованості та шахрайського законодавства. А це означає, що вимушених бомжів із колишніх інженерів, науковців, викладачів, службовців, робітників на теренах України стане в сотні, в тисячі разів більше. Пенсійна реформа має зекономити кошти для олігархату і бюрократії, реально унеможлививши пенсійну перспективу для більшості працівників, ураховуючи пересічну тривалість життя чоловіків у нашій державі. Об‘єктивно, на відміну від російських колег, олігархат України не має інших можливостей збагачення, крім пограбування і жорстокого визиску українського народу. Власне він це робить всі 20 років незалежності, специфіка режиму Януковича — Азарова полягає саме в легалізації всіх цих фактичних процесів на рівні права в Україні. Всі сумнівні оборудки і порушення прав більшості населення країни тепер мають стати Законом, а будь-яка боротьба проти них — злочином.

Олігархат в Україні прагне не просто прибутків, а надприбутків, тому не зупиняється перед найбільш грабіжницькими формами діяльності. Багатство олігархів України не віддзеркалює загального економічного стану держави. Україна сьогодні бідна, а це означає, що в ній цілком логічно не повинно бути мільярдерів, а мільйонерів дуже мало. Бо, наприклад, у значно економічно успішнішій Польщі, що найбільш неушкоджено пережила в Європі світову фінансову кризу, є лише один мільярдер, а в злиденній Україні — сім (офіційно) і ще кілька сотень доларових мільйонерів. Але за рахунок пограбування “маленького українця” (як висловлювався тоді ще президент В.А.Ющенко) олігархат України темпами збагачення випереджає чимало благополучних країн світу. Зубожіння української нації стало умовою процвітання олігархату, бо заможна і повноправна нація ніколи не дозволить так себе грабувати. Олігархат зацікавлений, щоб Україна якомога довше була країною бідних, безправних і наляканих людей. Нинішній режим в Україні є найбільш адекватним виразником таких олігархічних настроїв і прагнень. Їхнім ідеалом є китайський робітник, що працює по 12-14 годин на добу за $ 160 на місяць, не демонструючи невдоволення і навіть не думаючи про страйк.

Сьогодні в Україні вже практично нічого приватизовувати і мало що залишилося для розкрадання. Останній багатомільярдний ресурс — це земля. Тому режим Януковича — Азарова вже оголосив, що він скасує мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення. Це призведе до тотального обезземелення українського селянства і знищення його як класу. Всілякі скоробагатьки швидко привласнять українські чорноземи, а потім перепродадуть їх. Український селянин матиме тільки одну перспективу — стати безправним наймитом у вітчизняного чи закордонного латифундиста. Після такого “розв‘язання” земельного питання, що дасть можливість олігархам і корумпованій бюрократії розподілити між собою до 100 мільярдів доларів, перед ними постане питання, що далі робити з геть пограбованою, зруйнованою і безперспективною країною. І тоді, можливо, розпочнеться великий вихід за кордон.

Адже вже зараз, майже всі олігархи України живуть, лікуються, вчать своїх дітей, розважаються на Заході, Україна для них лише місце роботи, а точніше економічного визиску. В Україні вони заробляють гроші, а живуть в інших країнах. Україна для них — це фазенда, плантація з білими рабами, маєток за містом. Бо їм набагато приємніше проводити свій час в умовах цивілізованої і демократичної Європи, ніж у нас. Вони мають за кордоном вілли, палаци, рахунки в банках, яхти і літаки, університети для своїх дітей і супермедицину для себе любих. На Україні вони вже давно поставили хрест. Її доля їх не обходить. Зрештою їм не гірше ніж у Києві буде в Лондоні, Парижі, Римі й Торонто. А з України треба вичавити останнє і закрити це питання. Душею і тілом ці люди вже давно в офшорі. Тому не варто українцям розраховувати на щось добре під офшорною владою. І поведінка цих олігархів мало залежить від кольору партійних прапорів, до яких вони схиляються. І за Кравчука, і за Кучми, і за Ющенка, і за Януковича олігархи в Україні, великий капітал — це реальна влада. Між іншим, для них Україна не становить жодного сентименту, це лише місце успішного визиску і фантастичних прибутків.

20 останніх років показали, що за олігархічного правління годі й говорити про якісь національні перспективи. Тому на порядку денному перехід до національно-демократичної форми правління, коли б бізнес і влада були б чітко розмежовані. Для цього потрібні жорсткі законодавчі заходи, що справді не допускали б поєднання бізнесової, політичної і адміністративної діяльності. А також законодавчої… Феномен народних депутатів, які є водночас підприємцями і банкірами, в цьому сенсі є надзвичайно промовистим. Тільки абсолютна відстороненість громадянина від будь-якого бізнесу має відкривати двері у парламент, ради всіх рівнів та до державних посад. Дуже жорстко треба карати всяке втручання бізнесменів у справи державного управління, судочинства, кадрової політики. Бізнесмени мають вести свій бізнес і нічого більше. Саме тому потрібне державне фінансування політичних партій, щоби вони не перетворювалися на бізнесові команди. І нарешті, треба покінчити з офшорною розпустою. Гроші, зароблені громадянами України, мають працювати на економіку України, а не далеких екзотичних країн.

Нинішня влада через її олігархічну природу нічого не зробить, а всі її спроби щодо реформ є абсолютно безперспективними, бо здійснюються вони не в інтересах нації, а купки привілейованих осіб. Це навіть не реформи, а створення режиму найбільшого сприяння для себе любих за рахунок подальшого зубожіння мільйонів людей. В ім‘я добра України офшорна аристократія, цей компрадорський клас, що не зорієнтований на свою державу, має піти геть з історичного кону країни. Якщо якийсь проплачений “експерт” почне захищати цю публіку, то його можна “зрізати” простим запитанням: де нові сучасні підприємства, що були би з нуля збудовані олігархами, чому Україна досі не може вийти на рівень виробництва 1990 року, а українці на рівень добробуту того ж таки року? Система економічно-політичного олігархату, що сьогодні набуває рис кримінального паханату, загрожує самому існуванню української нації і держави.

Ігор ЛОСЄВ