Нас чекає складна зима

Справа не лише у ресурсі енергомереж. Цілком можливо, що вони прикриті, а резерви відновлення накопичені. Справа не у кількості протиракет. Припустимо, їхній запас пропорційний тому, що встиг наштампувати наш супротивник. Проблема в тому, що ми входимо в цю зиму з очевидно меншим резервом психологічної стійкості — і з очевидно більшою колективною втомою.

Минула зима наступала на тлі воєнних тріумфів. З кінця лютого українська армія встигла вибити ворога з Київської, Чернігівської та Сумської областей. Відбила острів Зміїний. Провела Харківський контрнаступ та звільнила Херсон. На той момент країна жила з відчуттям, що закінченню війни заважає лише погода. Що тільки-но зима зміниться стійким теплом — ворог буде розбитий і відкинутий.

Воєнні підсумки цього року найкраще підбив Валерій Залужний. Українського бліцкригу не сталося. Натомість країна була свідком завзятих боїв на півдні та сході. Росіяни зробили висновки з власних помилок — і в другу воєнну зиму Україна входить із меншими приводами для ейфорії. Це вже не спринт. Це марафон.

Воєнні перемоги здатні бути анестезією для суспільства. Затьмарюють розбіжності, пом'якшують протиріччя. У перемоги безліч батьків, тому кожному вистачить місця, щоб постояти в її тіні. Все складніше, коли йдеться про збереження на фронті позиційного статус-кво. Суспільству встигли наобіцяти перемог — і тепер у нього фрустрація. Найродючіший ґрунт для сезону полювання на відьом.

У країні є кілька потенційних ліній розколу. Між тими, хто на фронті, і тими, хто в тилу. Між військовим керівництвом — і політичною верхівкою. Між нинішнім президентом і командою його попередника. Є теми, які здатні перманентно розбурхувати країну — корупція, Арестович, мобілізація, Фаріон. Все перераховане гарантує хайп, перегляди та підписників. Кожна з тем — це публіцистичний чорнозем: встроми палицю, і вона зацвіте.

Чим менше новин з фронту — тим більше новин з тилу. Кожен політичний табір опиниться перед спокусою зміцнити свої позиції за рахунок конкурента. Причому ініціаторами внутрішньої гризні можуть не обов'язково бути перші особи кожного з таборів. У ролі застрільників може виступати будь-хто. Політтехнологи, які мріють про вибори. Політики, які розраховують на продовження кар'єри. Блогери, які мріють про підписників. Нардепи, які прагнуть уваги. Обивателі з комплексом месії та люди, які не чули про ефект Даннінга-Крюгера.

Одні почнуть писати в соціальних мережах. Інші даватимуть хвилюючі інтерв'ю. Треті почнуть “зливати інсайд” іноземним журналістам. Кожне викриття збиратиме менше переглядів, ніж початкове вкидання. Кожне одкровення “залишатиме осад”. Якоїсь миті все це стане тим, про що ще 1949 року писав американський соціолог Роберт Мертон. Самоздійснюваним пророцтвом.

Мертон писав про те, що спершу помилковий опис ситуації може впливати на поведінку людей. Провокувати їх на нові вчинки — внаслідок яких пророцтво здійснюється. Так, чутка про загрозу банкрутства банку може призвести до паніки та до банкрутства. Зрештою наша поведінка визначається не реальністю, а тим, що ми про неї думаємо. Якщо люди вважають якусь ситуацію реальною, вона стає реальною за своїми наслідками.

Крім того, ЗМІ реактивні. Вони не створюють повістку, а слухняно йдуть у її фарватері — навіть якщо вона народжена в соціальних мережах. Це означає, що кожне інтерв'ю міститиме питання про розкол. Кожна гостьова студія стосуватиметься теми протистояння. Кожному спікеру запропонують висловитися вголос із приводу болючої теми. Кількість згадок викличе ефект снігової кулі. Рік тому в нашій країні в конфлікт армії та влади вірили 14%. Нині — 32%. Десь у Москві відкривають шампанське.

У нашому випадку “самоздійснюване пророцтво” може запропонувати нам цілу купу наслідків на вибір. Ворожнеча між чиновниками та генералами. Втрата владою легітимності. Впевненість фронту в зраді тилу. Кожен сценарій в умовах війни загрожує катастрофою. Жоден варіант не має опції гепі-енду.

У разі краху кожна крапля оголосить себе невинною в потопі. Ті, хто вбивають сьогодні в країну клин, твердитимуть про свою непричетність. Винен завжди інший, а тому власна нездатність промовчати буде оголошена подвижництвом, а чужа — кликуцтвом. Ми просто опинимося всередині рольового сценарію столітньої давності. Українці й так не можуть похвалитися особливою довірою до владних вертикалей. А торпедувати цю довіру з кожним наступним місяцем позиційної війни ставатиме дедалі легше.

Вже неважливо, хто першим почав говорити про протистояння. Важливіше те, хто першим покладе край чуткам. Якщо ви не заповнюєте інформаційний вакуум — за вас заповнить його хтось інший. Ми не матимемо іншої влади до кінця повномасштабної війни. Влада не матиме іншого військового керівництва до кінця активної фази бойових дій. Іноді єдина перемога, яка світить персональному его — це піррова.

Громадська думка — це стихія. Сперечатись із нею — все одно, що намагатися шмагати море. Але висота хвиль залежить від тих, хто ухвалює рішення. Політики. Чиновники. Головні редактори. Лідери думок. Рівень солідарності та згуртованості країни залежатиме від того, чи здатні ці люди на “водяне перемир'я”.

Через рік ми стежитимемо за спробою переобрання Дональда Трампа. Того самого, що хотів за будь-яку ціну залишитися при владі. Того самого, що мріє за будь-яку ціну повернутися до влади. Багато хто приписує йому злопам'ятність, месіанство та нездатність визнавати власні помилки.

Так ось. Трампісти в нас уже є, але вакансія українського Дональда Трампа досі вільна. І дуже не хочеться, щоби хтось, сам того не помічаючи, зайняв її.

На нас і так чекає непроста зима.

Павло КАЗАРІН