Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

“Нам всюду двери открыты, тут всё наше”. Як живуть окуповані Пологи

[09:30 14 мая 2022 года ] [ Українська правда, 13 травня 2022 ]

Пологи — невеличке містечко у Запорізькій області. Росія окупувала його в перших числах березня, разом із більшою частиною області.

 Як і у всіх містах та селах, куди прийшов “русский мир”, в Пологах — гуманітарна катастрофа: проблеми з продуктами, перебої зі світлом та зв'язком, окупанти грабують місцеве населення. 

Оскільки містечко розташоване недалеко від Гуляйполя, поблизу якого йдуть активні бойові дії, в Пологи час від часу прилітають снаряди, через які гинуть люди. 

Оля (ім'я змінено з міркувань безпеки) народилась та виросла у Пологах. Кілька років вона вчилася, а потім працювала у Запоріжжі, але у 2015-му році повернулася в Пологи, де вийшла заміж та продовжила жити спокійним та тихим життям, яке закінчилося 24-го лютого. 

Понад місяць Оля провела в окупації та виїхала з чоловіком до Запоріжжя. У Пологах залишаються її батьки. 

У розмові з “Українською правдою” вона розповіла про тисячі російських танків, перше знайомство з російськими солдатами, мародерство у місті, а також поділилася страхами місцевих мешканців, що Пологи не будуть деокуповувати.

Далі її пряма мова. 

Невеличке провінційне місто

Пологи не можна назвати великим містом. Але після децентралізації, об'єднання громад і укрупнення районів воно стало центром району для багатьох територій. 

Зараз Пологівська громада — це понад 30 тисяч людей, з яких у самих Пологах мешкає близько 20 тисяч.

Серед інших невеличких міст Пологи є найбільш індустріально розвинутим. Тут розташовано кілька великих підприємств: олійноекстракційний завод, який виробляв олію, Дніпрокераміка, було підприємство “Мінерал”, є хімічний завод. У нас розвинений залізничний вузол. І взагалі багато залізничників.

У порівнянні з тими ж Оріховим чи Гуляйполем (які розташовані неподалік — УП), Пологи можна назвати розвинутим містом. Так, воно маленьке, провінційне, але останні роки відчувався певний здвиг — вирішувалось питання по лікарні, і з робочими місцями все було нормально.

Як у кіно

З початку війни ми думали: та кому потрібні ці Пологи — маленьке провінційне містечко, його просто об'їдуть і все.

Сказали б нам три місяці тому, що все це буде у Пологах, ніхто б не повірив.

Я відношусь до тих людей, які не вірили в панічні настрої у ЗМІ про можливий напад Росії. Коли почались розмови про 16-те лютого як імовірну дату наступу, я казала: “Боже, що за брєд?”.

І лягаючи спати 23-го лютого, я просто засинала без будь-якого остраху, що щось може статись.

О 5-ій ранку я прокинулась від дзвінка подруги, яка питала: “Ти бачила?”. Я спочатку подумала, що щось сталося з батьками, бо подруга живе з ними в одному мікрорайоні. Питаю: “Що сталося?”. Вона каже: “Війна почалась! Гатять великі міста по Україні”.

Я вскакую з ліжка, і це мені нагадало фрагмент з фільмів, коли хтось комусь телефонує і каже: “Увімкни новини!”. І у фільмах завжди вмикається саме на тому моменті, де йде мова про те, що треба. От у мене вийшло так само — я вмикаю новини, натрапляю на виступ Зеленського і розумію, що розпочалась війна.

До 3-го березня у Пологах не відбувалося нічого страшного. Там не було орків та військових дій.

На той момент ми не розуміли, чи є у Пологах Збройні сили. Спочатку люди активно приходили в ТРО, брали зброю. Її видавали всім, навіть не завжди встигали паспорт подивитись.

Перед тим, як зайти в Пологи, орки були на території міста Токмак — за 40 км від нас. І ми активно слідкували за тим, що там відбувається. Дивились новини, читали Телеграм-канали, де писали, який населений пункт вони проїхали.

Ми чули, що у Токмаці був супротив ТРО, навіть наші пологівські хлопці брали участь у цьому протистоянні. Але потім пішла інформація, що місто не втримали, орки підходили до нас.

Перший бій у Пологах відбувся 3-го березня. Далі почали надходити новини — один знайомий загинув, другий загинув. І все. В місто зайшли орки.

Бій у Пологах тривав 7-8 годин. Він відбувався у центральній частині міста, яка зараз повністю зруйнована. Ми з чоловіком були в той момент вдома, у підвалі, звідки не виходили перші два дні. Ми живемо трохи далі від центру, але все це чули. Чули гатіння, вибухи.

4-го числа звуки були настільки гучними, що нам здавалось, що бій йде на нашій вулиці. Це були такі звуки, що тобі здається — якщо вийдеш, то навкруги нічого немає.

5-го ми вийшли на свій двір, коли почули, що стало трошки тихіше. Пройшлися по вулиці, побачили, що наче все ціле. Потім зустріли сусіда, який розповів, що на території району була перестрілка, у тому числі й за його хатою.

В момент, коли ми з ним стояли та розмовляли, я повертаю голову і бачу, що з центральної вулиці на нас йде колона танків. Я бачу російський прапор і розумію, що це орки. І ми настільки швидко з чоловіком накивали п'ятами, що це треба було бачити зі сторони.

Взагалі цієї російської техніки було дуже багато. Не сотні — тисячі. Люди намагались рахувати, але доходили до тисячі й припиняли.

 Нас пограбували, але, слава Богу, не вбили

Вдома у нас не було світла, опалення, інтернету та мобільного зв'язку. Ми були ізольовані. 

В якийсь момент ми вирішили піти до батьків мого чоловіка, щоб їх провідати. Тепло в них було, і вони кажуть: “Чого вам повертатись? Залишайтесь”. Там нас було три родини: батьки мого чоловіка, ми з ним, сестра моєї свекрухи з донькою та бабуся. Як нам здавалось тоді, на їхній вулиці було спокійніше.

Буквально через день заворуха почалася перед будинком батьків. Як нам потім стало відомо, наші влучили у машину, в якій везли поранених орків. Це розізлило рашистів, почалася перестрілка. І коли ТРО розбіглись, ті почали їх шукати. Під їхній приціл потрапив будинок, де ми жили.

Ми сиділи у підвалі, чули, як бухкало. А потім чуємо, як хтось вигукує: “Хазяин!”.

Важко було зрозуміти, чи то біля нашого, чи то біля сусіднього будинку. Батько мого чоловіка рипнувся виходити, але ми його притримали, бо боялись через постріли.

Рашисти, не дочекавшись, поки хтось вийде, стали стріляти по воротах. Ми почали розуміти, що вони стріляють у наш двір, по нашій хаті. Спочатку вони вибили ворота, потім почали вибивати вхідні двері у будинок.

Ми в цей час сидимо в підвалі. Нам страшно. Горіла свічка, але ми її погасили.

Чуємо, як вони зайшли в дім. Як вони ходять по дому, щось шукають. В одній із шаф вони знайшли сейф. Почали його розбивати. Були такі звуки, що ми просто думали, що вони трощать будинок.

Вони розбили сейф, походили по дому, пішли в гараж, де стояла машина. Ми чуємо, що їх кілька людей, є рація, вони з кимось перегукуються: “О, смотри, нормальная тачка!”

І тут ми розуміємо, що після гаража йде черга підвалу. Вони рипають двері, і хтось кричить: “Люди есть?”. На що мій чоловік одразу: “Є, не стріляйте, тут люди, тут діти”.

Ми потім зрозуміли, що він міг не питати, а просто кинути гранату чи почати стріляти через двері.

Нам сказали сидіти 10 хвилин, після чого вони підуть. Вони продовжували ходити по будинку, і у мене в цей момент страх був просто тваринний. Ми не розуміли, що буде далі — чи вони розстріляють нас, чи все ж підуть.

Потім вони повернулись до підвалу та попросили чоловіків вийти. До нас спустився якийсь чеченець. Чоловіків вивели. 

Що я тільки собі не думала: що їх і розстріляють, що заберуть в полон. Цей чеченець, який з нами залишився, намагався нас типу заспокоїти: “Девочки, не переживайте, никто ваших мужчин трогать не будет. С ними просто поговорят”.

Почав нам пропонувати шоколадку, яку десь вкрав. Став говорити, що не хоче війни і що у нього вдома дружина, діти і йому все це не потрібно. Я вчепилась у двоюрідну сестру чоловіка, вона в мене, і мені здавалось, що ми позалишаємо синяки. Тіло трясло. Бо ти не знаєш, що він зробить.

Через якийсь час він пішов. Чоловіки довго не повертались. Як з'ясувалось, вони були у будинку, не хотіли нас одразу кликати, щоб не шокувати безладом, який після себе залишили рашисти. 

Ми піднялись. Побачили розбиті ворота та вибиті двері, кулю у шафі-купе та простріляну пральну машинку, повністю розбитий сейф. Все виглядало, наче після пограбування. Зникли наші телефони, цінні речі. Нас пограбували, але, слава Богу, не вбили.

Коли ми вийшли надвір, до нас збіглись усі сусіди. Як з'ясувалось, до нашого будинку вони під'їхали на танку. Сусіди все це бачили і думали, що знайдуть нас мертвими.

“Тут всё наше”

Потім місто окупували. Вони розставили багато блокпостів. Ми, як і інші люди, спочатку нікуди не виходили. Потім почали пересуватись по місту.

Серед окупантів було багато чеченців, бурятів. Як мені здавалося — людей зі слов'янською зовнішністю було найменше. Найбільше було бурятів. 

А на блокпостах стояли бойовики так званої “ДНР”. Деякі знайомі казали, що чули від людей з “ДНР”: “Мы такое пережили в 2014-ом, теперь ваша очередь”.

Були перевірки — дивились машини, вибірково телефони, в когось забирали. Обшукували будинки, у декого по декілька разів. У когось забирали продукти. Когось виганяли з домів. 

Вони ходили і дивились, який їм будинок підходить, щоб вікна були з правильним розташуванням. Прийшли до знайомої тітки, походили, подивились та пішли: сказали, що вікна на вулицю немає, не підходить.

Через двір нашого знайомого пройшли танки. Все знесли у дворі. Його жінку та дитину вигнали. Чоловіка змусили залишитись, він жив у підвалі двоє суток, а орки — у його домі. Потім він почав виходити з ними на діалог, вони його відпустили, але дім не покинули.

Коли люди вже почали масово виїжджати, вони почали заходити куди завгодно. Купа пустих будинків — який хочеш, такий і обирай. Але по квартирах вони не ходять і себе стримують.

Мародерство було на найвищому рівні.

Вони влаштувались у нашому місті, почали себе вільно відчувати. Коли їм хтось казав, що ми свої, місцеві, вони почали відповідати: “Так мы тоже свои”.

Або приходять вони до підприємства мого чоловіка. Їх питають: “Що вам треба?”. Вони відповідають: “Нам всюду двери открыты, тут всё наше”.

Вони грабували людей, а потім приїжджали у пекарню, викладали гроші, кілька тисяч, і казали героїчно: “Раздайте людям бесплатно хлеб”.

На багатьох магазинах двері були або вибиті, або вирвані. Потім почали забирати худобу. У мого чоловіка були барани. Почали говорити, що у чеченців почався рамадан, і всіх баранів позабирали.

Нещодавно у знайомої тітоньки забрали бичка. Я питаю: “А що вони вам сказали?”. Та нічого, прийшли, сказали, що “мы кушать хотим”, забрали бичка та й поїхали.

Далі почали віджимати техніку, машини. У мого чоловіка викрали дві вантажні машини. При цьому вони казали: “Это ваши, это не мы”. А коли не було сенсу викручуватись, казали: “Мы разберемся”.

Або ситуація з бойовиками так званої “ДНР”. Ти кажеш: “Хлопці, нащо ви це робите, нащо ви так грабуєте?”. А вони: “Ну, ваши ж делали то же самое. Теперь наша очередь”.

Дефіцит

У нашої родини проблем з їжею не було — запасів вистачало. Коли 24-го лютого почалася війна, мій чоловік піддався настроям та побіг запасатись у магазин. Я його сварила: “Нащо ти все це купляєш? Зараз люди ціни попіднімають, все подорожчає, продукти закінчаться”.

Але Пологи опинились у ситуації, коли не працював жоден магазин. І навіть якщо в тебе є гроші і є можливість щось купити, то не було де й що. Все було розграбовано.

Поліція зникла з міста ще в останніх числах лютого, коли місто ще не було окуповане. З'явилася інформація, що працівникам поліції був наданий наказ здати зброю, документи та форму. Це нас насторожило — ми зрозуміли, що нічого хорошого, напевно, не буде, але думали, що це про всяк випадок.

Після перших днів окупації, після того, як орки повскривали магазини, награбували все, що хотіли, далі пішли люди і розграбували усе, що залишилось — продукти, не продукти — неважливо. 

Ми більше двох тижнів сиділи без інтернету та зв'язку, і коли все з'явилося, місцеві почали створювати канали та викладати фото мародерів, щоб люди знали “своїх героїв”.

Пізніше почав працювати ринок, але ціни були шалені.

Знаходились такі, хто їздив до Запоріжжя за продуктами, на свій страх і ризик. Але поїздка одного з таких продавців закінчилась тим, що він підірвався на міні. Я ще пам'ятаю, що цього чоловіка звали Сергій, і перед тим, як виїхати, він сказав людям: “Приходьте через день-два”. Люди поприходили — його немає. Три дні немає, чотири, тиждень. І потім ми дізнаємось, що він загинув.

Там катують людей

Орки зробили собі штаб у одному з приміщень на залізничній станції. Мені розповідала подружка таку історію. Її знайомого спіймали на вулиці, коли той ішов за хлібом. Казали: “Сдавай ТРО”. Він відповів, що до ТРО немає ніякого відношення. Його привезли в цей штаб поговорити.

В нього забрали документи, телефон і сказали приходити через два дні, бо все одно знайдуть. Він не прийшов, якось із Пологів втік. Не знаю, як йому це без документів вдалося. І потім зізнався моїй подрузі, що в тому приміщенні катували людей.

Я уточнила у неї: “Що він мав на увазі?”. Вона каже: “Палили”. Я питаю: “Він це реально бачив?”. Вона каже: “Не знаю, але каже, що там палили людей. А потім тих, кого викликали на допити, залякували, що з ними зроблять те саме”.

Коли з'явився інтернет, почали з'являтись повідомлення про зниклих. Потім когось знайшли, але частину досі ні.

Про зґвалтування у Пологах я нічого не чула. Але переказували, що в селах такі історії були. І були історії, коли окупанти розпитували, де тут є молоденькі дівчата. Або приходили в якусь хату, де у батьків є донька, і казали: “Давайте нам своїх дівчат”, а за це обіцяли солярку чи бензин.

З окупантом важко вести діалог

Місцева влада залишалася довго, хоча очільник громади виїхав з Пологів місяць назад. Але під час окупації місцева влада себе активно не проявляла. Коли люди достукувались до міського голови, він пояснював, що з окупантом важко вести діалог.

А діалог був в якому плані? Треба було відновлювати електрику, бо світла не було, ще й холодно через морози. І йому треба було якось проговорювати ці питання, щоб енергетики виїхали на територію, де завалені стовпи, а вони їх танками чи то спеціально повалили, поки йшли до нас у місто.

І він казав, розумієте, це такі люди, що сьогодні з ними домовляєшся про одне, а коли доходить до діла, то всі ці домовленості зникають.

Не було ніяких заяв, не було чіткої позиції. Ми розуміли, що з росіянами наше керівництво не співпрацює, але ми й не бачили якихось дуже активних рухів. 

Потім почала доїжджати якась гуманітарка, але це було кілька разів. І знову ж — багато хто не знав, що вона є, бо були проблеми зі зв'язком.

І навіть зараз, коли виїхав наш очільник, дуже мало від нього інформації про місто. 

По окремим громадам є інформація, що у Василівці, Бердянську, Мелітополі, Енергодарі якихось колаборантів старостами призначили. З яких причин, не знаю, але поки цього в Пологах не відбулося. 

Коли дивишся, що в інших містах “місцевою владою” стають колишній двірник, якась там актриса чи людина з судимостями, то, звичайно, ти проєктуєш і думаєш: “Боже, а що буде в нашому місті? Хто може бути цією людиною? Хто на таке наважиться? Кого змусять?”.

Страх

Був якийсь час, коли було більш-менш спокійно. Але потім почались прильоти. Влучало у домівки. Гинули люди. У мене є знайома, яка з сестрою не вийшла з будинку, в який прилетіло — просто стекли кров'ю та померли.

Саме через нас проходить траса на Гуляйполе. Вони виїжджають на трасу, гатять і тікають. А ти розумієш, що в це місце може прилетіти. Або якщо вони селяться у будинках, стріляють з городу, і ти також розумієш, що може прилетіти. І оці всі ферми, які вони позаймали, це все було близько до нас.

Останній тиждень з'явилась інформація, що вони окупували територію заводу біля того району, де живуть мої батьки, і туди також почало прилітати — страждали будинки, страждали люди. Тому зараз і в них не так спокійно.

Мені тоді стало дуже страшно. 

Коли були вуличні бої — ти чуєш звуки, спускаєшся у підвал. Але після кількох історій із загиблими від прильотів, я почала говорити рідним: “Ми біжимо у підвал уже в той момент, коли цей снаряд десь приземлився. А приземлитись він може або на відкритій території, або в чиємусь будинку. І це просто щастя, що ми почули та побігли. А хтось не побіг. Хтось не встиг”.

Мені стало страшно знаходитись у будинку. Я весь час була на стресі. Я весь час сиділа у підвалі. Через те, що поряд річка, підвал був підтоплений — там кілька сантиметрів була вода. Ми собі намостили трампліни, щоб можна було забігати, але спати там було нереально.

У мене була така паніка, що я закутувалась у кілька ковдр, і казала, що буду спати тут. Мене відговорювали рідні, казали, що ти захворієш, куди ти звернешся? Бо орки атакували лікарню, і медичну допомогу отримати було складно. 

Але пару ночей я витримала. А потім... Вдень тобі ще здається, що ти контролюєш ситуацію. Але коли наступала ніч, стає страшно і спати неможливо.

Евакуація

Пішла інформація по місту, що можна виїжджати до 10-го квітня, а потім будуть проблеми. Ті, хто ще вчора казав, що ми не поїдемо, не кинемо будинки, почали говорити, що збираються виїхати. Ми розуміли, що усе наше оточення виїхало або виїжджає, і нам треба виїхати також.

Їхали з Полог великими самоорганізованими колоннами. Автівки у білих стрічках. Нас ніхто не грабував по шляху, ніхто не чіпав. Хоча деяких хлопців роздягали, дивились, щоб не було синяків від зброї. Татуювання вдивлялись.

В когось забирали частину продуктів. Навіть не дивились, є діти чи немає. А комусь ці продукти давали. Наприклад, на тобі цукерку чи сік.

Коли ми проїжджали блокпост та відчинили вікно, один “днровець” сказав українською: “Добрий день”. Мені це так різонуло! Ми не встигли від'їхати, я чоловіка питаю: “Ти це взагалі чув? Ти чув?!”.

“У людей є сумніви, що цю територію будуть деокуповувати”

Останні два тижні проїзд заблоковано зовсім. Туди не можуть потрапити волонтери, МНСники не можуть доїхати, а вони інколи вивозили до Запоріжжя поранених людей. Коли ми виїхали, могли посилки передавати, але зараз із цим погано.

І ті, хто не хотів виїжджати, зараз надумали, бо немає сил вже терпіти. Але не можуть. Кожен день ти чекаєш, що зараз щось зміниться, але нічого не міняється.

Всі адекватні люди розуміють: у тому, що окупована територія і що туди не доїжджає гуманітарна допомога, немає нічиєї провини, окрім російських окупантів.

Інша справа, коли в останні дні в Пологах активізувалися обстріли, прильоти, яких стало більше, знову зникає світло, знову зникає зв'язок. Люди почали говорити, що ситуація у нас погіршується. З продуктами важко.

Кожен день там, як рік. Це не як в Запоріжжі, де я зараз трошечки відійшла від усього цього.

Усі питають: “Чому про Пологи ніхто ніде не говорить?”. У людей виникають сумніви: а чи будуть деокуповувати цю територію, звільняти її? Людям хочеться, щоб лунало, що про Пологи знають, якось це питання виносили на обговорення.

Мені телефонувала подружка, сказала, що почали виникати побутові питання. У її мами кредит, кредитні канікули закінчуються, їй телефонують з банку, а вона каже: “Ви шо? Я на окупованій території, грошей немає, роботи немає”. А жінка питає: “А де ви? В Пологах? А що там, у вас отаке?”.

Я розумію, що це оператор з банку, може сидіти де завгодно, і вона не зобов'язана знати, що в Пологах. Бо про те, чим там живуть люди і що відбувається, інформації дуже мало.

Про все це треба більше говорити і давати людям якусь надію.

Федір ПОПАДЮК

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.