Місце України в Європі: у центрі чи за колом?

У шляхетному сімействі французьких інтелектуалів — черговий розбір польотів. Не так щоб аж масштабний, але показовий. Дебати здійнялися довкола недавньої пропозиції Макрона створити таку собі “європейську політичну спільноту”, до якої залучити Україну, Туреччину та інших потенційних та реальних кадидатів до членства в ЄС, щоб не чекати повноцінного вступу “довгі та довгі роки”.

Новий концепт здійняв грубезну хмару підозр. Про що мова? Про появу “Євросоюзу на різних швидкостях”, в якому певні держави назавжди залишаться поза ядром міжнародної структури, чи навпаки — про запуск гнучкого допоміжного механізму вступу до ЄС, що адаптується до нових політичних реалій? Перша версія, з огляду на присутність в близьких колах Макрона колишнього міністра закордонних справ Юбера Ведріна, виглядає більш правдоподібною. Проте нині все змінюється настільки швидко та радикально, що політичні формули, що пропонуються на розгляд громадськості, мають всі шанси померти в зародку, не дочекавшись всенародного обговорення.

Якщо брати за основу першу версію, вона добре корелюється із симптоматичною фразою, що пролунала у виступі Макрона у Страсбурзі від 8 травня. “Ніколи не забуваймо, що завтра нам доведеться будувати мир, — зазначив він. — Нам доведеться робити це з Україною та Росією за спільним столом... Таку справу не можна здійснити ані в запереченні, ані в ігноруванні, ані навіть у приниженні іншого.” На перший погляд несподівано і дещо обурливо, але насправді — нічого дивного. Колись, відразу після падіння Берлінської стіни, Міттеран озвучував подібну ідею — про пошук такого “третього шляху” у взаєминах з Росією, що не збігався б з політичною лінією Америки. Нині ми знов спостерігаємо, як переобраний французький президент намагається намацати той специфічний французький шлях, — щоб і вовки ситі, і вівці цілі. Давніше, 30 років тому, Міттеран не зумів переконати американців. Схоже, що в задуму Макрона також небагато шансів на втілення.

Насамперед, “наратив про приниження є давнім знаряддям путінської пропаганди, — нагадує в одній з публікацій Марі Пельтіє, професор Вищої школи Галілея в Брюсселі. — Наратив цей наскрізь просякнутий войовничими намірами. Йдеться про типову кремлівську семантику з ідеологічним корінням, яка є складовою пропаганди авторитарного режиму в останні 20 років. Москва висуває цей аргумент, щоб відкараскатись від відповідальності за воєнні злочини. Жодного іншого сенсу тут нема.”

Чому Макрон регулярно наражається на ті самі граблі та озвучує сумнівні формули, підказані, швидше за все, відомим москвофілом Юбером Ведріном? “Про оціночну помилку не йдеться, — вважає Марі Пельтіє. — Це — переконання. Макрон не бореться з диктатурами, вони для нього не є достатнім подразником. Маємо диктатора під самим кордоном Євросоюзу, який здійснює масові злочини. І якою ж є реакція “прогресивного європейського лідера”? Він співає нам “реалістичних” пісень: обережно, не будьте зажорсткими з воєнними злочинцями!”

Фрагменти інтерв”ю Зеленського італійському каналу Rai також дозволяють припускати, що Макрон дійсно намагався “врятувати Путіну обличчя”, ціною українських територіальних або інших поступок. Щоправда, Єлисейський палац виступив із запереченням: “Французький президент ніколи не говорив із Путіним про щось, що не було попередньо узгоджене з Зеленським”. Хто знає, в яких деталях заховався диявол і хто кого в цьому переговірному процесі не зрозумів. Та очевидно одне: швидкого примирення між Україною та Росією, що було б “зручним” для тих політиків, які найбільше дбають про комфорт та спокій на своїх територіях, найближчим часом не відбудеться. І не тільки тому, що українська армія успішно перейшла в контрнаступ. Поступитись Москві — це означало б погодитися жити в світі, де держава, що має атомну бомбу, може безкарно захоплювати чужі землі, красти врожай, ґвалтувати дітей, вбивати цивільних. Це відкат навіть не у минуле, а в позаминуле століття. Не лише українці не захочуть жити в такому “новому” світі, але й чимало носіїв здорового глузду на всій планеті.

На думку відомого французького політолога Ніколя Тензера, концепт “політичної європейської спільноти”, що озвучив Макрон, це — “завуальований спосіб сказати Україні “ні” стосовно членства в ЄС, і це неприйнятно, — пише він в одній з недавніх статей. — Україна була б значним надбанням для Євросоюзу — на стратегічному, економічному, соціальному рівнях та на рівні цінностей. Україна — це козирна карта, з її молодістю, динамізмом, здатністю до спротиву, якістю армії... Закрити цій країні шлях до ЄС було б історичною помилкою.” Ніколя Тензер також вважає, що “не треба бути добрими з Путіним, сподіваючись, що він навзаєм буде добрим з нами. Це Путін принижує й ігнорує Україну та Захід, а не навпаки.

Відштовхуючись від аргументу, що за всіма правилами вступ України до ЄС зайняв би довгі роки, а час не чекає, Емманюель Макрон поновив давні дебати про майбутнє Європи, що пожвавлюються за кожного вагомого інформаційного приводу. Відмовлятись чи ні від принципу консенсусу під час ухвалення важливих рішень? Якщо розширюватись, то до якої межі? Чи може існувати ЄС у форматі двох концентричних кіл, що розвиваються на різних швидкостях, та може бути, ніколи не сформують спільного економічного та політичного простору? Війна в Україні знов поставила всі ці питання на порядку денному.

“Україна вже є членом європейської родини”, — любить наголошувати Макрон, уникаючи чіткіших формулювань про кандидатство та членство. Французький тижневик Marianne називає Україну “побратимом” ЄС, хоча точніше було б, мабуть, казати “посестра”. Що буде далі? Необачно було б вдаватися сьогодні до довготривалих прогнозів. Дуже багато залежить нині від успіхів української армії на полі бою. Цілком можливо, хребтом нової системи європейської безпеки стане вісь Київ-Варшава-Лондон. Вона лише формується і ще не обросла інституціями, але щодня доводить свою дієвість. Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн висловилася цими днями на користь реформи Євросоюзу, аж до зміни засадничих угод та відмови від принципу консенсусу. Якщо це станеться, Угорщина не зможе блокувати нафтове ембарго проти Росії, а Україна, можливо, стане частиною якоїсь принципово нової оборонної угоди. Після перемоги. Врешті, переживання щодо того, як “зберегти обличчя” агресора виникли саме тому, що європейці починають відчувати: українська перемога реальна, в неї є всі шанси відбутися. 

Алла ЛАЗАРЄВА