Московський “хрестовий похід” проти української спадщини

Фактично, мова йде про передачу найбільших українських святинь Кремлю, в особі його сателіта — УПЦ(МП). Відповідно до 3-ї частини законопроекту, запропоновано виключити з переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, — Богоявленський собор, Києво-Печерську та Почаївську лавру.

Це абсолютно новий рівень зухвалості окупаційного режиму та його посіпак у Верховній Раді. І відреагувати на таке знущання має, без перебільшення, кожен українець.

Отже, для відображення повної картини, і щоб допомогти усвідомити всю критичність ситуації, слід розкрити три аспекти цього питання: історичний, юридичний та політичний.

Історичний

Використаємо цей аспект для окреслення загальної ситуації та як ілюстрацію абсурдності майнових претензій Московського патріархату.

У 988 році київський князь Володимир хрестив киян у Дніпрі, а не когось там далеко на півночі. Києво-Печерська лавра була заснована за князя Ярослава, коли Москви ще й у проекті не було.

То ж про яке правонаступництво чи право на спадок може заявляти Московський патріархат?! Питання, звісно, риторичне.

Проте, за такі прості й неспростовні тези в МП назвуть будь-кого єретиком, грішником, сатаністом, дикуном тощо. Так само РПЦ називає й гетьмана Івана Мазепу, який, до речі, найбільше спричинився до нинішнього виду Києво-Печерської Лаври, яку той-таки МП так хоче прихватизувати. Однак зважати на слова патріарха Ґундяєва, який на камеру, абсолютно спокійно й упевнено, називав давніх слов'ян варварами, дикунами, майже тваринами, не варто — своїми балачками він лише вказує людям на справжній рівень свого інтелекту.

Свято-Успенська Почаївська лавра, як і Богоявленський монастир, взагалі довгий час перебувала на території, підконтрольній Речі Посполитій, і була центром боротьби за збереження православ'я в Україні, протидії покатоличенню українців та полонізації.

Пізніше, протягом більш ніж ста років, вона була греко-католицьким монастирем, і навіть у найсміливішій теорії не могла мати нічого спільного з Московським патріархатом.

Таким чином, Москва намагається привласнити найцінніші Українські святині, прикриваючись завідомо брехливими розмовами про якусь вигадану “правонаступність”.

Юридичний

Щодо цього аспекту, варто проаналізувати поданий законопроект на предмет його відповідності Конституції.

Як уже було вказано, відповідно до 3-ї частини законопроекту, запропоновано виключити з переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, Богоявленський собор, Києво-Печерську та Почаївську лавру.

При цьому ініціатори законопроекту пропонують наділити Кабмін повноваженням приймати рішення стосовно передачі об'єктів культурної спадщини національного значення в безоплатне користування або у власність релігійним організаціям.

Далі найцікавіше: для здійснення швидкої передачі, у пункті 3 Прикінцевих положень законопроекту наказано уряду “у тримісячний строк вирішити відповідно до закону питання стосовно передачі культових об'єктів, розташованих у Кременецькому районі, Свято-Богоявленському жіночому монастирю і Почаївській Свято-Успенській Лаврі”, УПЦ Московського патріархату. Одночасно, розташовані в місті Києві об'єкти наказується “передати Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі — чоловічому монастирю Московського патріархату — без права відчуження та зміни властивостей переданих об'єктів”.

Влада ніби намагається схитрити, не згадуючи в самому законопроекті про “Московський патріархат”, а лише використовуючи визначення “Українська православна церква”.

Проте загальновідомим є той факт, що, на превеликий жаль, у своїх установчих документах УПЦ(МП) називає себе “Українською православною церквою”, хоч і мали б вони себе називати “Російська православна церква в Україні”.

Як наслідок, прийняття цього закону означатиме порушення норм Конституції, а саме 54-ї статті, частина 4, відповідно до якої, культурна спадщина охороняється законом.

Проте, цим законопроектом пропонується вивести з під охорони закону Богоявленський собор, Києво-Печерську та Почаївську лавру — шляхом передачі з державної власності в приватну.

Одночасно, відповідно до 5-ї частини згаданої статті Основного закону, держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Тому цей законопроект прямо суперечить обов'язкам держави по збереженню культурної спадщини, адже передає визначні пам'ятки українського народу приватним власникам, які можуть вирішувати долю української спадщини на власний розсуд.

Більше того, лише український народ є єдиним і прямим спадкоємцем цих святинь, а не ті, хто намагається прищепити в Україні “Рускій мір”. Це суперечить не лише українському законодавству й здоровому глузду, але й релігійним принципам. Особливо враховуючи те, що ці об'єкти по-хижацьки експлуатуються в корисливих цілях людьми, які називають себе святими отцями, а насправді є звичайними бандитами й підсадними КДБістами.

Політичний

Щодо цього аспекту, то з наведених вище тез випливає логічний, але, на жаль, невтішний висновок:

На український культурний, інформаційний, економічний та просто життєвий простір ведеться потужний наступ, спрямований на знищення всього українського й остаточне перетворення України на колоніальну територію.

За той період, що теперішня окупаційна адміністрація керує в державі, було прийнято величезну кількість суперечливих, відверто українофобських, нормативно-правових актів.

Але даний законопроект — не просто прямо або опосередковано порушує права українців. Це плювок в обличчя українському народу, заперечення значущості української культури в угоду Москві та її місцевим сатрапам.

Тут питання полягає вже не просто в тому, що народ обкрадають.

Найсвятіше, що в нас є — наша спадщина, за яку боролися й помирали в бою, у в'язницях та на шибеницях наші пращури; наші найсвятіші пам'ятки, які зводилися й слугували не просто ритуальним цілям, але й піднімали престиж і були обличчям Русі-України, залишали найсильніші враження в іноземців та свідчили про високий розвиток нашої культури — хочуть віддати банді, яка ховається під назвою УПЦ Московського патріархату.

Адже саме ця церква систематично виконує антиукраїнські мародерські дії, насаджує “рускій мір” і проголошує тезу, що Бог, мовляв, “украінскава язика нє слишит”.

Святині, які будувалися при великих князях київських, коли на місці Москви було болото — тепер передають до рук мародерів та бандитів. Захоплюючи фундамент Десятинної церкви і починаючи незаконне будівництво всупереч заборонам українських судів, вони заявляють, що це — Божий промисел, і що їм плювати на судові заборони.

На території Печерської Лаври будуються “генделики”, у яких без проблем можна придбати й вжити алкогольні напої, а настоятель Павєл, у відповідь на доречне запитання журналіста із цього приводу, дозволяє собі обізвати його душевно хворим і назвати бомжем, бо той, мовляв, “прийшов у дешевих туфлях”.

Коли 7 лютого ВО “Свобода” проводила мітинг біля Києво-Печерської лаври на знак протесту проти даного законопроекту, то напоролася на повне небажання розуміти ситуацію, і на різного роду образи та дрібні провокації з боку деяких “прихожан”.

Одні з них були величезними кремезними чоловіками, непогано одягненими, інші — зомбовані бабусі, при всій повазі до людей старшого покоління, які у відповідь на цілком обґрунтовані доводи крутили пальцями біля висків, мовляв, ми грішники-сатаністи. Але це є наслідок послідовної пропаганди з боку УПЦ-МП...

А тим часом, з головного виїзду виїжджали розкішні автомобілі, у яких сиділи “батюшкі”, обличчя яких не можна було сфотографувати чи зняти на відео, адже вони не поміщалися в об'єктиви.

Проте, з точки зору мети окупаційного режиму, його нинішні дії цілком логічні.

Українців поступово витісняють із культурного та життєвого простору.

Щось схоже відбувалося в період становлення США, який ознаменувався витісненням і винищенням тубільного населення. Теж саме роблять з українцями, але сьогоднішні умови змушують діяти більш тонко, ніж раніше.

І якщо лишати все як є, і дозволяти банді творити всі ті безчинства та наругу над українським народом, то дуже скоро нам повідомлять, що ми вже не є господарями на своїй власній землі. І що наша культурна спадщина вже не наша, а, скажімо — московська...

Саме так, адже втрата контролю над подібними святинями для Москви означатиме втрату будь-якої можливості насаджувати ідею верховенства “рускава міра” над українською культурою, яка є самобутньою й дуже багатою, на відміну від нащадків фіно-угорців, які тепер розповідають про своє правонаступництво, приналежність когось до них і право на спадщину Київської держави.

Ці святині є форпостами боротьби за нашу самобутність. І ми, як нація, повинні їх відстояти й перемогти в цій боротьбі.

Олександр СОЛОНЬКО, аналітична служба ВО “Свобода”