Мертвий хапає живого

Комуністичного теоретика на пострадянському просторі вже давно не читають, але слова про мертвого, який хапає живого, не втратили своєї актуальності. Навпаки, велика війна в Україні наповнила їх новим глибоким змістом.

Російська агресія проти української держави часто розглядається як битва минулого з майбутнім, як протистояння старого та нового. Причому з таким трактуванням згодні не лише у Києві, а й у Москві.

Окупанти намагаються подати повномасштабне вторгнення в Україну як повернення радянського “золотого віку” та реванш старшого покоління, несправедливо скривдженого тридцять років тому. Літні люди, які ностальгують за радянською молодістю та ковбасою за 2.20, проголошені природними союзниками російських загарбників. І горезвісна бабуся з прапором СРСР ще навесні була перетворена на ікону російської пропаганди.

Щоправда, при ближчому розгляді цей стереотип виявляється таким самим далеким від дійсності, як і реальна історія пенсіонерки з радянським прапором.

Напередодні великої війни ностальгічні настрої справді були поширені серед старшого покоління: у 2020 році про розпад Радянського Союзу шкодували 33,5% опитаних КМІС українців. Але обивательська туга за застійним СРСР мало чим відрізнялася від ностальгії за вікторіанською Англією або Австро-Угорською імперією, поширеною в бурхливі 1930-ті. 

“Старий добрий час” асоціювався насамперед зі стабільністю, зі спокійним та розміреним життям, з відсутністю хворобливих потрясінь. А реваншистська політика Кремля принесла ностальгуючим людям похилого віку саме те, чого вони найбільше боялися. Травматичний досвід 1990-х з гіперінфляцією та бандитськими розбірками потьмянів на тлі повномасштабної війни з руйнуванням цілих міст та сіл.

Люди, яким вже довелося зазнати краху радянської імперії, на схилі років зіткнулися зі справжнім Армагеддоном.

Після 24 лютого старше покоління опинилося у набагато гіршому становищі, ніж молодь. Молоді українці мають достатньо фізичних та моральних можливостей, щоб з ентузіазмом розпочати нове життя — на фронті, у волонтерському русі, в іншому регіоні, за кордоном. Більшості людей похилого віку це вже не під силу. 

Молодь зможе дочекатися повоєнного відновлення та пожити у комфортній Україні, відродженій із руїн. Старшому поколінню розраховувати на це вже не доводиться. Натомість перед смертю нинішні люди похилого віку ризикують побачити загибель власних дітей та онуків: і страшніший життєвий фінал уявити просто неможливо.

Ні, російський напад на Україну — це не реванш людей похилого віку. Це реванш мерців.

Мерцям був не стільки цінним покійний СРСР, скільки ненависний живий світ ХХІ століття. Мерців обурювало вільне існування сучасної людини, розмивання державних кордонів, вільний обмін товарами та послугами, свобода інформації та свобода сексуальних відносин. 

Мерці таврували “суспільство споживання”, викривали “бездуховність” і оплакували цвинтарний “порядок”. На відміну від обдурених пострадянських пенсіонерів, мерці мріяли не за ковбасою по 2.20 та не пломбіром за 19 копійок — а танковими колонами та ядерними боєголовками, в'язницями та таборами, сферами впливу та військовими вторгненнями. 

Фактично це був протест проти самого життя в будь-яких його проявах. І символічно, що душею цього протесту став Володимир Путін, котрому експерти з усього світу заочно ставлять смертельні діагнози.

Чому не спрацювала багаторічна стратегія Заходу — утримати Москву від збройного реваншизму, обплутавши її мережею спільних бізнесових інтересів? Тому що мерцеві не настільки важливі матеріальні багатства, які все одно не забереш на той світ. Мерця цікавить власна епітафія на могильній плиті. Те саме місце в історії, заради якого російський режим розв'язав найбільшу війну в Європі з 1945 року і поламав мільйони людських життів.

Мертвий хапає живого вже не у фігуральному, а в буквальному значенні. Він не просто гальмує розвиток та прогрес, але фізично знищує плоди розвитку та прогресу, накопичені за останні тридцять років.

Він перетворює на руїни житлові будинки та торгові центри, спустошує міжнародні аеропорти, розоряє ресторани та салони краси, випалює автомобілі та побутову техніку, забирає доступ до інтернету та мобільного зв'язку — а натомість вивішує червоні прапори та відновлює пам'ятники Леніну.

Втім, реванш мерців не обмежується зоною бойових дій та тимчасово окупованими територіями. Намагаючись знищити Україну, кремлівський вождь досяг успіху в руйнуванні живої Росії.

Паростки нормального життя, які прийшли в РФ завдяки глобалізації — від “Ікеї” та “Макдональдса” до економічного проспериті та доступних польотів до Європи — були розтоптані 24 лютого. Їх принесли в жертву військовому молоху, проміняли на пропагандистський нафталін, на купи іржавого заліза та загрозу ядерного апокаліпсису. 

І навіть якщо сучасні росіяни незадоволені таким розміном, вони намагаються не подавати виду. На відміну від українського, російське життя капітулювало перед смертю, практично не вчиняючи опору.

Спроби зобразити те, що відбувається як повернення до старого доброго радянського життя, апріорі приречені на провал. І не тільки тому, що ностальгія за застійним СРСР прив'язана до горезвісної стабільності, замість якої сучасному обивателю запропоновано катастрофічні потрясіння. 

Не менш важливим є те, що мешканці пізнього СРСР дійсно не бачили і не знали нічого кращого. За всієї своєї убогості та несвободи брежнєвський застій був вершиною радянської цивілізації, її невибагливим “золотим століттям”. А наші сучасники встигли застати найкраще життя у 2000-х та 2010-х. Відповідно, повернення до радянської ізоляції та радянської убогості вже не вдасться представити як реанімоване “золоте століття”: не тільки в зруйнованому Маріуполі, а й у не зачепленій Москві.

Нинішні кремлівські потуги — це не реанімація СРСР. Це ексгумація трупа СРСР, що розклався і пролежав у могилі три десятки років.

Трупа, який все ще можна викопати, але який вже не вийде оживити. На зміну ностальгії прийшла некрофілія — максимально перекручена та відразлива.

Відбиваючи воєнну агресію РФ, сьогоднішня Україна захищає щось більше, ніж свій суверенітет та територіальну цілісність. По суті українцям необхідно виграти війну за саме життя. Але для цього доведеться впоратися з нетривіальним завданням: умертвити супротивника, який уже давно мертвий.