ДАЙДЖЕСТ

Мед і дьоготь: що англомовні читачі дізнаються про Зеленського з книжки “Шоумен” Саймона Шустера

[09:15 03 февраля 2024 года ] [ Українська правда, 2 лютого 2024 ]

Книга Шустера містить багато деталей історії сучасної України, які допомагають розуміти контекст, в якому формувалася особистість юного Володимира Зеленського, і багато в чому ним рухало головне бажання: стояти на сцені, бути відомим і отримувати овації.

“Вражаючий портрет однієї з найвидатніших постатей нашої епохи. Ця книга пропонує місце в першому ряду історії в момент її творення”, — так написала лавреатка Пулітцерівської премії та авторка книжки “Червоний голод. Війна Сталіна проти України” Енн Епплбаум про книжку свого американського колеги Саймона Шустера. З під його пера вийшла біографія Зеленського “Шоумен” в англомовному виданні Harper Collins, що входить у “велику п'ятірку” найбільших англомовних видавництв світу.

Дописувач журналу Тimes Шустер мав безпрецедентний доступ до Президента України і його команди в перший рік повномасштабного вторгнення.

Хоча в Україні багато хто скептично ставиться до журналіста, який народився в Москві, а після еміграції до США знову повернувся до російської столиці, щоб звідти писати для міжнародних інформагенцій. Через це багато матеріалів Шустера про повномасштабне вторгнення в журналі Times теж сприймалося в Україні із певним скепсисом.

Та за кордоном “Шоумена” вже визнали, зокрема у Британії він став книжкою місяця у виданні Independent та у найбільшій мережі книжкових Waterstone, а Guardian написав, що цю книжку неодмінно треба прочитати у 2024 році.

Спеціально для УП.Культура огляд книжки Саймона Шустера “Шоумен” підготувала Ніна Кур’ята.

“Шоумен” — це, насамперед, детальна біографія Володимира Зеленського, яка показує, як комедіант перетворився на лідера військового часу.

Однак це і опис історичної сцени тих часів, коли Зеленський зростав у індустріальному Кривому Розі, підкорював сцену “КВН” у Москві, створив Студію Квартал 95 у Києві, пішов на президентські вибори і став Верховним головнокомандувачем.

Книга Шустера містить багато деталей історії сучасної України, які допомагають розуміти контекст, в якому формувалася особистість юного Володимира Зеленського, і багато в чому ним рухало головне бажання: стояти на сцені, бути відомим і отримувати овації.

Портрет в інтер’єрі

Та частина книги, де йдеться про рішення Зеленського балотуватися, виглядає подекуди ідеалістично: це — портрет такого собі простого і хорошого хлопця, який негативно сприйняв анексію Криму (не в останню чергу через те, що у подружжя там залишилася дача), їздив на фронт підтримувати солдатів, зібрав 1 мільйон гривень донатів (при цьому автор зазначає: це — вартість одного з кросоверів Зеленського, якими він пересувався по Києву) і почув від одного з бійців заклик піти в президенти. Саме тому, пише Шустер, шоумен Володимир Зеленський пішов у велику політику, щиро вірячи, що війну можна перевести в мир.

Деякі деталі, що їх описує Шустер, дають підстави сумніватись в його поінформованості. Зокрема, згадка про те, що для президентської гонки була не дуже сприятлива медіаатмосфера — мовляв, тодішній президент Петро Порошенко володів “провідним” телеканалом, і новоспеченому кандидату в президенти було важко цьому протистояти. Насправді ж, рейтинги 2019 року показують, що ані “5 канал”, ані “Прямий”, які прямо чи опосередковано належали Порошенку, мали в рази менше впливу, ніж канали медіагрупи “1+1 Медіа” Ігоря Коломойського, де виходив серіал “Слуга народу” та всі шоу, виготовлені “Кварталом-95” (про що згадка в книзі є).

Шустер пише, що “кварталівці” критикували усіх політиків і можновладців приблизно однаково, але і з цим, звісно, можна посперечатися — особливо враховуючи період президентської гонки.

Саймон Шустер мав, напевно найбільший доступ до Володимира Зеленського серед усіх українських і іноземних журналістів: від його першого концерту після висунення у президенти до обрання президентом і настання повномасштабної війни, він неодноразово супроводжував його в поїздках (в тому числі і на фронт), мандрував з ним в потягах, літаках і мав спільну вечерю (як мінімум, одну).

Починаючи з 2019 року, він спостерігав свого персонажа в дуже різних ситуаціях, і психологічний портрет Володимира Зеленського виглядає так: це людина дуже вперта, надзвичайно чутлива до будь-якої критики та подекуди дуже наївна. Це стосується не тільки його походу з шоу-бізнесу в політику, а і його надій якимсь чином умовити чи переграти Володимира Путіна.

Ще одна риса Володимира Зеленського, яка мені впала в око — це ігнорування сигналів небезпеки. В книзі описані принаймні три ситуації, коли Володимир Зеленський піддав ризику смерті не тільки себе, а й інших людей: коли перед його концертом було отримано повідомлення про замінування концертного залу, коли на передовій він був в зоні досягнення вогню російських снайперів, ну і, звісно, коли, отримавши багато повідомлень про заплановане Путіним вторгнення, до останнього розповідав, що це нагнітання паніки, обіцяв “шашлики” і не підготував до цього навіть своїх дітей і дружину.

Окремої уваги заслуговує постать Олени Зеленської. Про те, що її чоловік балотуватиметься в президенти, вона дізналася в новорічну ніч по телевізору, і почула від нього “Я забув тобі сказати”. В перший ранок повномасштабного нападу вона прокинулася від звуків бомбардувань в Конча-Заспі і Володимир, збираючись в Офіс, сказав їй, щоб вона сама як-небудь пояснила дітям, що відбувається. Загалом, з оповідей Олени випливає, що її чоловік в першу чергу думав про свою роботу, а все, що стосується дітей як до повномасштабної війни, так і під час неї, було віддано на відкуп їй.

(Не)підготовка до повномасштабного вторгнення

Доскіпливий фактчекер може знайти в тексті певні неточності чи розбіжності в трактовках: від вищезгаданого Порошенка в ролі ледь не медіамагната до характеристик батальйону Азов, згадки про який завжди супроводжуються означеннями на кшталт “ультраправі” чи навіть “неонацисти”, однак з відсилкою до раннього періоду існування батальйону.

Звісно, цю книгу буде дуже цікаво читати не тільки політикам, згаданим в ній, а і, можливо, їхнім юристам — якщо вони побачать там якусь шкоду, заподіяну честі чи діловій репутації своїх клієнтів. Однак для мене найбільш важливим стало не те, який рейтинг був у “5 каналу” чи що саме побудило Зеленського піти в президенти, а все, що стосується вторгнення і підготовки до нього.

Саймон Шустер неодноразово пише, посилаючись і на публікації в медіа, наведені в кінці книги, і на власні інтерв’ю з задіяними особами, що Володимир Зеленський перед війною отримував неодноразові попередження про запланований напад Росії — як від українських військових і розвідки, так і від західних партнерів. З цим важко сперечатися, адже новини про повідомлення американської і британської розвідок були опубліковані в пресі за місяці до повномасштабного вторгнення.

Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний описаний як доволі простий, позбавлений пихи майстер своєї справи, який вагався, чи приймати йому пропозицію стати Головнокомандувачем, не тільки тому, що це порушувало військову субординацію, а ще й тому, що в ті дні він планував святкування Дня народження своєї дружини.

Шустер детально викладає, як Залужний готувався до повномасштабного нападу і якими були його застереження стосовно оборонних планів: він пропонував Зеленському мобілізувати резервістів і укріпити кордони, однак той не дозволив це йому зробити, апелюючи до того, що це посіє паніку і дасть Росії привід напасти. Також в книзі прямим текстом написано, що “генерала непокоїв ризик витоків інформації та шпіонажу серед політичного керівництва” і що “було неможливо знати, наскільки глибоко російські шпигуни інфільтрували військове та політичне керівництво”.

Згадуються і певні “політичні бар’єри”, які заважали втілити в життя всі ідеї захисту. В результаті Залужний не поширив свої ідеї не тільки зі своїм американським колегою генералом Міллі, а і з самим Зеленським.

Контрастний душ

Віддаючи належне певному завзяттю, сміливості і харизмі Зеленського, Шустер видається безжальним, коли йдеться про те, як він підбирає людей до своєї команди і ухвалює рішення: тут наведено багато прямих цитат самого Зеленського і його оточення, з яких постає людина непрофесійна і подекуди наївна. Наприклад, коли у США вже вирувала політична криза довкола Дональда Трампа, Зеленський запитав Шустера: “Який він? Нормальний хлопець?”. Шустер не відмовляє собі в тому, щоб описати свій подив — адже, на його думку, лідер країни мав би слідкувати за світовими новинами і бути в курсі.

Більшим прикладом наївності можна вважати тільки те, що навіть після відкриття усіх жахіть, які сталися в окупованій Бучі, та виводу батальйону “Азов” з оточеної Азовсталі, Зеленський все ще вірив в те, що з Путіним можна домовитися, як пише Шустер — знов-таки, описуючи і власні думки і емоції від почутого. І вони далекі від захвату.

Однак все-таки головне, що промовляє до читача — це цитати і заяви Зеленського і його оточення, формальні і неформальні ситуації, в яких його спостерігав Саймон Шустер, і все це дає можливість побачити головного героя книги практично “без прикрас”.

Питання без відповіді

На тлі того, як важко було отримати доступ до президента Зеленського українським журналістам навіть в мирний час, не кажучи про акредитацію до зони бойових дій та до щойно звільнених територій, такий довгий і всеосяжний доступ Саймона Шустера до президента та його Офісу виглядає безпрецедентно ексклюзивним. І тут постає питання про те, про що він в цій книзі не написав.

Звісно, проводячи час в ОП і спілкуючись з оточенням президента, неможливо обійти увагою (і самому не потрапити в поле зору) керівника ОП Андрія Єрмака. Однак згадок про нього в книзі не так багато: розказано, як він замінив на посаді голови ОП Андрія Богдана і взяв під свій контроль перемовини з Росією і обміни полоненими. Пише Шустер і про те, що в медіа Єрмак був згаданий “як російський шпигун”.

Однак я не знайшла в книзі “Шоумен” жодної згадки про поїздку Зеленського, Єрмака і їхнього найближчого оточення до Оману. А в світлі того, що українські журналісти-розслідувачі пов’язували цю поїздку з можливою зустріччю з представниками російських силових структур за рік до повномаштабної війни, такий пробіл в настільки деталізованій книзі виглядає досить дивно.

Книга вийшла за два дні до Дня народження Володимира Зеленського

Шустер переповідає, як Зеленський запитав його навесні 2022 року, коли ж буде завершена книжка про нього. Почувши, що книга описуватиме перший рік війни, він засмутився і запитав, невже війна за рік не завершиться?

Книга вийшла у світ 23 січня 2024 року — за два дні до Дня народження Володимира Зеленського і майже через два роки повномасштабної війни. Минулої весни Володимир Зеленський нагородив Саймона Шустера (втім, як і інших іноземних журналістів — наприклад, Крістіан Аманпур) Орденом за заслуги ІІІ ступеня. Чи вплинув цей орден на тональність цієї книги? Хочеться сподіватися, що ні.

Наприкінці книги Саймон Шустер пише, що він мав сумніви, чи не зробить ця війна з Зеленського автократа. Він сподівається, що ні. Як показує ця книга Володимира Зеленського: як шоумена, який щиро бажав зупинити війну і домовитися з Путіним, чи як непрофесіонала, який поняття не мав, що на нього чекає у великій політиці? Ці висновки зробить кожен читач особисто. Можливо, в цьому і полягає майстерність журналістського письма: передавати почуте і побачене, не нав’язуючи свою оцінку.

Ніна КУР'ЯТА