Воювати треба технологіями, а не людьми. Я повторюю це одинадцятий рік
Останні десять років я працюю над технологічною мілітаризацією суспільства. Ми, українці, маємо не так багато засобів, щоб захистити себе від значно сильнішого й масштабнішого ворога. Безглуздо порівнювати український ВПК і російський, обсяги економіки, спроможності будувати озброєння… На жаль, ми втратили ракетобудівну й авіаційну галузі. Підприємства Укроборонпрому насправді не задовольняють потреби фронту.
Але війна триває від 2014 року, і її неможливо поставити на паузу. Є методи, які дають змогу українцям — завдяки кмітливості, винахідливості й колективному інженерному розуму нашого народу — захищати себе доволі дешевими й простими системами. Хороший приклад — застосування FPV-дронів. Це, по суті, хобійні дрони, які всюди у світі використовують на перегонах, змаганнях. Українці почали застосовувати їх, щоб захистити себе, і вперше це було ще 2015 року. До такого дрона кріпиться боєприпас, що дає змогу завдавати ударів, тримати ворога на дистанції, не підпускати близько. Менше ризикувати життями воїнів. Те, що воювати треба “технологіями, а не людьми”, я повторюю, як папуга, одинадцятий рік. Повторюю, що є можливість захиститися дешевими технологічними рішеннями, які легко можна масштабувати.
Якщо дуже спрощено, то, по-перше, моя робота й робота моєї команди полягає в тому, щоб навчати людей користуватися технологіями. Ідеться не лише про дрони, а й про екосистему технологій, бо дрон не перебуває у вакуумі. Є також рації для передавання інформації, програмне забезпечення для виявлення ворога, ретранслятори, старлінки й багато іншого. Ми вчимо людей застосовувати все це, щоб захистити себе й знищити ворога.
По-друге, ми вчимо людей виготовляти ці технології. По-третє, ми, власне, популяризуємо сферу як таку. Щоб люди розуміли, що можна розробляти й застосовувати технології.
По-четверте, ми адвокатуємо розвиток галузі, дерегулюємо законодавство. Щоб спростити правила гри. Наприклад, ти хочеш виготовляти дрони або рації. Неважливо! Держава має тобі створити зелену вулицю й не кошмарити тебе на митниці, у податковій або за допомогою будь-яких інших служб контролю. Тобі треба мати змогу завозити комплектувальні, тому що 90 % запчастин до технологій, які виготовляють в Україні, імпортують.
Ми як країна, на жаль, не дивилися на кілька кроків уперед, не орієнтувалися на цю галузь, не побудували свої заводи з виробництва чипів. Тому багато компонентів постачаємо з різних країн, зокрема це і європейські країни, і Америка, і Канада, і Китай.
Багато чого нам вдалося досягнути в цій сфері. Наприклад, зняття мита й ПДВ, завдяки тому, що постійно це штовхали за підтримки притомних людей у владі. І підняття маржинальності для виробників (було кілька відсотків лише). Ми позбулися нагляду Державної служби експортного контролю над імпортом комплектувальних і боролися за це понад пів року. Чому Державна служба експортного контролю контролювала імпорт? Вони повинні були контролювати, щоб не відбувався реекспорт, наприклад технологій в Афганістан. Але натомість наклали лапу й не пропускали без своїх ліцензій і дозволів те, що заходить у країну. Ми як країна, яка не побудувала своїх технологічних великих виробництв компонентної бази, мали б шаленим пилососом стягувати із цілого світу все, що є. Вони ж увесь 2022 рік це блокували. І вони — Державна служба експортного контролю — виграли для Путіна щонайменше рік. Таких прикладів чимало…
Сьогодні ми рухаємося швидше, ніж будь-коли. Але повільніше, ніж могли б
Мені боляче все це бачити, і я розумію, що якби ми взялися за це раніше — 2015-го, 2017-го, навіть 2019-го, то теперішнього рівня можна було б досягнути за кілька років.
Боляче, бо я почуваюся такою собі міською божевільною. Я давно казала, що великої війни з росією не уникнути і якщо ми не робитимемо ставки на дрони й інші військові технології, то буде катастрофа. На жаль, так і сталося. Коли після 2016—2017 років війна пішла на спад, усім стало зовсім байдуже… І таких “міських божевільних”, як я, на всю країну було кілька десятків — людей, які продовжували ходити й пояснювати, що це визначальна галузь. А потім сталася найбільша технологічна війна в історії людства, до якої ми були неготові.
Ми зараз рухаємося швидше, ніж будь-коли. Але повільніше, ніж могли б, ось у чому проблема! Якби ми зустріли ворога з таким розвитком, як зараз, то зберегли б людям життя. І ми б не втратили території. Зараз ми біжимо. Але й ворог уже зробив висновки з помилок, яких припустився за перші пів року. Ворог теж розвивається.
Ми вже не можемо перенестися в умовний 2016 рік і послухати раціональні думки, а не якогось умовного Мураєва, Медведчука, Арестовича. Увесь той інформаційний шум і дурниці, на які ми звертали увагу. Я не дивлюся телевізора. Коли мене запрошували на різні передачі, я намагалася розповісти про потребу технологічної мілітаризації. А люди навколо розмовляли про що завгодно. Я дивилася й думала: “Господи, про що ви? Ви не обговорюєте те, без чого не буде нічого… Ви не інформуєте про технології як єдиний спосіб для нас гарантувати собі безпеку перед таким серйозним ворогом”.
Так, ми не побудуємо хаймарси та F-16 за два-три роки. Це дуже тривала історія і величезні бюджети. Усе це потрібно, без цього не виграти війну, тому ми й адвокатуємо зараз зброю. Але якщо ми подивимося на рівень тактичний, де солдат сидить в окопі, то він може FPV-дроном зупинити танкову атаку… Також зачищають позиції FPV-дронами.
Дроном оперативного рівня, ударним, ми можемо вибивати склади противника. Долітає наш ударний літак, вибиває склад на відстані 70 чи 100 кілометрів — і вже все, у ворога немає підвезення артилерійських снарядів. Спокій принаймні на 3—5 днів.
А дипстрайки (удари в глиб ворога, від англ. deep strike. — Ред.)… Ми зараз це робимо, але критично мало. Могли б вражати логістичні центри, командні пункти, нафтобази… Так, ми слабші, але здатні дешевими системами вибивати ВПК ворога на мільярди доларів.
Що гіршою стає ситуація, то більше дослухаються до цього. Тому так боляче. Ми втратили час.
Якщо справді любиш свій народ, то маєш казати правду
Якщо хочеш отримати відповідь на запитання “як так сталося?”, просто згадай, хто в попередні десять років, навіть до літа 2022-го, коли вже тривало повномасштабне вторгнення, думав про дрони. Керівники Укроборонпрому, депутати з Комітету з питань оборони, міністри, керівники військових відомств — це ж ті люди, до прямих обов’язків яких входить стратегічно мислити про захист країни. Треба завжди перевірити будь-кого, хто вважає себе великим державним діячем чи військовим експертом, за допомогою трьох запитань.
Перше запитання: чи людина прогнозувала повномасштабне вторгнення? Це чек на реалізм. Чи розуміла людина, що росія — ворог? Чи усвідомлювала, що вона не зупиниться?
Коли ми, контужені атовці, казали, що росія повернеться, — на нас дивилися косо.
Друге запитання: чи людина хоч щось мовила про розвиток технологій, про те, що українцям на них варто робити ставку? Це означає, що людина розуміла якісь тенденції війни майбутнього. Не треба було бути дуже розумним.
І третє: що людина зробила? “На посаді міністра оборони випустив тисячу танків”, “як депутат комітету з питань обороні запустив виробництво безпілотників”, “приєднався до армії…”
Якщо людина має відповідь хоча б на одне із цих запитань, з нею варто говорити. Якщо ні й ми досі продовжуємо слухати цю людину, цього колективного арестовича, то тоді ми знову програємо. Чому? Тому що нам забивають баки фігнею і ми не займаємося тим, що нам врятує життя.
Зараз варто поставити собі запитання “як не програти війну?”, а не “коли ми виграємо війну?”. Єдина відповідь — технологічна мілітаризація суспільства й асиметричне ведення війни. Мережоцентричне. Ця битва Давида з Голіафом має відбуватися через технології, бо ми захищаємо людей. Міняємо систему керування у військах. Думаємо про інженерні загородження. Думаємо на кілька кроків уперед. І намагаємося прислухатися до тих, чиї слова про війну справджувалися.
Люди ж не вивозили дітей, бо війна триватиме “два-три тижні”. Старих батьків-інвалідів не вивозили. Два-три тижні! Люди вірять у те, у що хочуть вірити, звичайно… Але відповідальність наша, дорослих людей, полягає в тому, щоб не обманювати свій народ, а контактувати з реальністю.
Мене називають найбільшою песимісткою на цій війні, але згодом люди приходять і кажуть: “Маріє, ви були реалісткою”.
Якщо ти дійсно любиш свій народ і хочеш захистити його — маєш казати правду.
Що буде навесні? Ми продовжимо поступово втрачати території. Десь будемо закріплятися. Десь, можливо, на невеликих ділянках трохи просуватися. Великих проривів саме на цю весну я не передбачаю. Буде нагромадження сил ворога. У нас буде величезне просідання в забезпечені зброєю. Це означає одне: наші втрати зростуть.
Логіка війни насправді дуже проста. Більше вкидаємо в багаття війни пікапів, гармат, снарядів, дронів — більше живих людей. Менше вкидаємо — більше загиблих і поранених.
Я думаю, що США допомогу виділять, але не в тому обсязі, який нам потрібен. І з величезною затримкою.
Треба працювати всією країною. Єдиний спосіб — це усвідомити, що в будь-якому разі ми працюватимемо. Питання в тому, чи на себе й на свій захист, чи в російських концтаборах.
Дрон, який спалить російський танк, можна зробити на кухні
Коли я кажу “працювати” — це не щось ефемерне. Я дуже рекомендую всім українцям обов’язково пройти тренінг з тактичної медицини. Це може кожен.
Почати вчитися літати на дронах, наприклад поставити собі банально симулятор, добре мати ці навички.
У школах треба вчити наших дітей не табуретки збивати й вареники ліпити, а робототехніки, програмування.
На рівні журналістів, блогерів варто відкидати інформаційний шум. Бачите інформацію про дрони, виробництва, про можливості навчання, підготовки — орієнтуйтеся на це.
Треба втягувати ресурс, максимально адвокувати зброю для Україну. Ми не вистоїмо інакше. І це стосується не тільки компонентної бази для локального виробництва, а й систем, які ми можемо лише отримувати, як-от артилерійські системи, авіація, протиповітряна оборона.
Учіться робити дрони. У нас є безплатний курс “Народний FPV” на Prometheus від Victory Drones. На нього зареєстровано вже понад 20 тисяч осіб. Дрон, який спалить російський танк, можна зробити в себе на кухні. Також ми зараз запускаємо “інкубатор” для всіх, хто хоче від “дронів на кухні” перейти до виробництва, запустити виробництво. Як працювати з інвесторами, як отримати гранти на виготовлення, як одержати замовлення від держави, від благодійних фондів, ми вчимо pro bono. Плюс на Prometheus є ще один наш курс — “Інженер БПЛА”, який дає добру основу для старту.
Щодо органів місцевого самоврядування, то не виділяйте, будь ласка, гроші на всі ці безкінечні озеленення й бруківки. Вкладіть у те, що захищає людей. Передусім ви вкладаєтеся у свій захист.
Якщо ми сьогодні не захистимо FPV-дронами солдата в окопі — він загине. Нам треба буде виплатити сім’ї компенсацію, ростити дітей-сиріт, а хтось піде на фронт замість нього.
Коли ви розподіляєте місцеві бюджети з наших податків, думайте насамперед про те, щоб захистити людину на фронті.
Я не можу вказувати президентові, що йому робити. Але я хотіла б, щоб він проаналізував можливість інженерної ставки. Зібрати найкращих інженерів країни й працювати на випередження, на кілька кроків уперед. Тому що ми вже розуміємо, куди рухаються росіяни. Вони дедалі більше рухаються в напрямі автономних роботизованих систем — і наземних, і водних, і повітряних. Вони працюють над автоматичними оптичними системами наведення й навігації, коли дрон стає автономним і класичні засоби РЕБ уже не працюють. І таких є кілька надважливих тенденцій у технологіях. Технології визначають хід війни. Росіяни перебувають на межі технологічного прориву з певних напрямів. Щоб знову не гасити пожежу на позавчора, нам треба зараз зібрати найкращих інженерів країни, умовно 40—50 блискучих розумів держави. І зробити таку інженерну ставку, яка б щомісяця президентові доповідала. Дуже важливий у цьому процесі колективний розум. Так робили керівники багатьох країн під час війни.
Це важливо і для нас усіх, незалежно від наших професій, віку, регіону, рівня освіти… Нині ми всі в спільній біді. Нас як народ, як людей, як плем’я хочуть знищити. І ресурс наш іде на спад. Нам дуже важливо цей обмежений ресурс, якого стає щоразу менше, скерувати на роботу з причинами, а не з наслідками. Виїжджає російський танк на позицію. Розбиває пів села чи пів кварталу. Наслідки — сотні загиблих, поранених. Виплати компенсацій, протези, лікування, аптечки, розбита інфраструктура…
Танк коштує кілька мільйонів доларів. Наслідки будуть на сотні мільйонів доларів. І на роки, на все наше життя.
Цей танк можна спалити. Чотири-п’ять FPV-дронів, які прицільно влучають, — і за дві-три тисячі доларів ми уникаємо наслідків на сотні мільйонів доларів.
Тому я прошу всіх: щоб усе життя не працювати з наслідками, працюймо сьогодні з причиною.
