Літо кольору піксель

 Підготовка може збільшити твої шанси. А ще злагодженість, взаємодія та досвід. Але повномасштабна війна вносить у рівняння змінну, яку остаточно прорахувати неможливо. Свої міни. Чужі снаряди. Дружній вогонь. Рикошет. Розумних смертей не буває, але бувають безглузді та прикрі. Якоїсь миті до цієї думки звикаєш.

Розмови про армію, яка цілковито складається з добровольців, хороші для мирного часу. Піхота має властивість закінчуватися — і мобілізація дістанеться до тих, хто з армією пов'язувати своє майбутнє не планував. Права категорії С, курс такмеду та заняття з тактичної підготовки цілком можуть стати вашою інвестицією у майбутнє. У те саме, в якому ви носитимете піксель.

Політика — це суперечка про контури майбутнього. Колись про них сперечалися у телевізорах, на вулицях та на виборах. Тепер це все недоступне. Єдина доступна форма політики сьогодні — це армія. По-перше, лише вона визначає контури нашого майбутнього. По-друге, лише вона визначає контури кожної персональної біографії. Питання “А що ви робили після 24 лютого?” ризикує стати досить популярним після війни.

І так. Не варто в пориві пишномовності згадувати всує “втрачене покоління”. Ми станемо ним, лише якщо програємо. А ще не варто питати нас про те, “як справи на фронті”. Ми не знаємо. Можемо розповісти про свою ділянку, роту та командирів. Для решти у нас бракує допусків по секретності та зірок на погонах.

Ми не дуже схожі на героїв ваших улюблених бойовиків. Наші будні не виглядають, як ігровий процес із “Call of duty”. Це війна артилерії, й автоматам у піхоті нерідко відведена роль кролячої лапки. Копати ви точно будете частіше, ніж стріляти, а від скоб і поліетилену користі буде більше, ніж від балістичних окулярів.

А ще армія — це гарна нагода перестати жити відкладеним життям. Тому що випадковості ніхто не скасовував. Чим менше ти відкладаєш на завтра, тим більше в твоєму житті буде сьогодні.

Втім, випадковості зовсім не скасовують існування закономірностей. Думаю про це щоразу, коли читаю новини з Криму.

Потрібно розуміти, що на півострові “стабільність” завжди виконувала роль ідола. На неї молилися. Їй поклонялися. Саме стабільність ставила на свої прапори Росія, коли захоплювала півострів у лютому 2014-го. Через вісім років стабільність дала тріщину.

Крим перестав бути центром циклону. Гасло “Аби не було війни!” втратило сенс. Росія принесла на півострів не мир, але меч, і статус “прикордонного регіону” перестав бути фігурою мови. Вісім років регіон жив у борг, а тепер виявилося, що все має свою ціну.

У 2022 році Росія перетворилася на країну, яка може гарантувати захопленим територіям лише деградацію. Її минуле благополуччя будувалося на праві продавати Заходу вуглеводні та купувати на виручене все інше — включаючи союзників. Але тепер від її стабільності залишилася лише незмінність влади. Країна їде ескалатором, який везе її вниз.

60 років тому США ввели проти Куби торгове ембарго. Американським громадянам і компаніям було заборонено будь-які операції з Гаваною, під удар потрапили кубинський експорт і судна, що заходили до портів острова. До 2010 року збитки Куби з урахуванням інфляції склали $975 мільярдів. Ми можемо хвалити кубинські пляжі та купувати сигари, але більше Гавані похвалитися немає чим.

Російський телевізор має рацію: санкції не призведуть до революції. Але в тому й річ, що санкційний ефект міряють не соціологи, а економісти. Завдання обмежень — знекровлення та деградація. Російське суспільство може стуляти ряди і крокувати строєм, але єдина форма стабільності, яка йому світить — це стабільність у злиднях.

І в цю ж скарбничку — дискусія про шенгенські візи для росіян.

Тридцять років тому Захід розпочав експеримент. Вкладав роки та мільярди в російське суспільство. Засновував проєкти та проводив обміни. Відкривав кордони та інвестував у soft-power. У 2022 році експеримент завершено. Суспільство у Росії так і не з'явилося. Європейська дискусія щодо візового відгородження — це не покарання. Це втома. “Прийомні дні у вівторок і четвер з другої до третьої у п'ятому вікні”.

Якщо Кремль і зумів чогось досягти, то це того, що розв'язана ним війна стала сприйматися як мірило етичного. Просто як у екранізації епосу, де з одного боку ентропія і зло, а з іншого — надія і шанс.

Від того, чим закінчиться ця війна, залежить куди більше, ніж тільки доля нашої країни. Якщо російський президент планував вписати своє ім'я в історію, йому це вдалося. Тільки йому навряд чи сподобається результат.

Павло КАЗАРІН