Лабіринт відповідальностей

“А зараз я розповім вам, хто такий Путін”, — пообіцяв Фредерік Понс, головний редактор французького ревю Valeurs actuelles (“Cучасні цінності”) та за сумісництвом лобіст Кремля. У цю хвилину з-попід сцени виринув триметровий транспарант із написом “Путін — убивця!”.

Мить істини, на жаль, тривала недовго. Працівники мерії фешенебельного XVI округу Парижа, де пан Понс презентував свою книжку з невибагливою назвою “Путін”, змусили українських активістів негайно піти геть. Знайшовся обурений “учасник конференції”, що озвіріло вчепився в український прапор, який тримала учасниця протестної акції. Тримаючи знамено в руках, дядько на якусь секунду замислився та гидливо жбурнув його на підлогу, наче шмаття. Просто тобі “деенерівський” мітинг... Але в Парижі.

“Не Франція підтягує невиховану промосковську публіку до демократичних стандартів дискусії, а, навпаки, російська стилістика завойовує нові території”, — прокоментував колега-телевізійник, який різного бачив, бо не перший рік відстежує кремлівських агентів у французьких політичних та економічних колах.

Охороні заборонили пускати назад, у приміщення мерії, чотирьох українців у заплямлених “кров’ю” футболках із даними про вбитих, поранених та зниклих безвісти за рік війни в Україні. “Шкода, що це були не Femen”, — поскаржився невідомо кому Фредерік Понс і розпочав чергову апологетику господаря Кремля.

Книжка “Путін” вийшла друком понад півтора року тому. Фахівці видавничої справи сказали б: осетрина другої свіжості. Але Понс то за підтримки російської амбасади, то під егідою пропутінського “Франко-російського діалогу” не втомлюється презентувати свою “новинку”. Які проблеми? Росія запускає багатоходівку на примирення із Заходом. “Усе піде в юшку”, — люблять казати французи, закликаючи до оптимального використання ресурсів. Щоб добру не пропадати, кремлівське лобі інвентаризує все, що має під рукою.

Часу обмаль: санкції почали даватися взнаки, тож Москва поспішає розіграти сирійську карту. Не без успіху: Путін уже їде і до Нью-Йорка на засідання Генеральної Асамблеї ООН у вересні, і до Парижа в жовтні... “Російській дипломатії вдалося скористатися двома больовими точками західного світу, — вважає політолог Ремі Дюбуа. — Перша — почуття провини перед бідними й убогими, раніше колонізованими народами. Друга — страх перед ісламським радикалізмом. Західний комплекс провини вкупі з небажанням діяти стали тим зручним контекстом, у якому Росія відновила свій вплив на Близькому Сході”.

Лицар на білому коні, себто російський президент в іпостасі рятувальника світу від глобальної “Ісламської держави”, вчасно підметушився. Тиждень Росії, організований “Франко-російським діалогом” у Національній асамблеї, мерії XVI округу та в інших паризьких закладах, на диво, збігся в часі з новою геополітичною ініціативою Кремля. “Економічний час важливіший за політичні труднощі”, — наполягає Клод Ґоасґен, депутат, колишній міністр та господар мерії одного з найдорожчих у Парижі XVI округу.

Ґоасґен — один із десяти французьких депутатів, які брали участь у скандальній поїздці через Москву до окупованого Криму. “Франція підтримує в Сирії “Аль-Каїду”, — не втомлюється повторювати політик, проштовхуючи меседж: Башар аль-Асад — це менше зло. Необхідно мерщій скооперуватися з Росією та разом із Асадом повалити “ІДІЛ”. А потім?

“Франції потрібен такий лідер, як Путін, — поділився Ґоасґен мрією з часописом Figaro. — Країні потрібен політичний діяч, який вивищувався б над іншими”. Чи багато хто поділяє таку позицію у Франції? Мабуть, ні. Але в політичному класі країни не бракує прихильників швидкого згортання санкцій, цілковитого зняття з порядку денного української проблематики та відновлення повнокровної співпраці з Москвою.
Чи великі в прокремлівського лобі шанси, використовуючи перемир’я, повністю вивести Україну на задній план? Однозначно не скажеш. Поки в Єлисейському палаці Франсуа Олланд, в уряді існує принаймні прагнення зберігати добру політичну репутацію й не потрапити в тенета чергових маніпуляцій Кремля. Олланд, хоч який він холодний та ніби відсторонений, на щастя для України, не є жертвою московського гіпнозу, на відміну від Ніколя Саркозі, Марін Ле Пен, Жана-Люка Меланшона та багатьох інших політиків.

Дуже обережний і поміркований міністр закордонних справ Лоран Фабіус теж намагається тримати планку, нижче якої не годиться падати. Мабуть, також не випадково водночас із Тижнем Росії в Парижі у французькому парламенті відбулися слухання щодо відмови від поставок Mistral Москві. Опозиція на чолі із Саркозі напосілася на команду Олланда, звинувачуючи її в безвідповідальності й намагаючись відіграти ситуацію назад. “Якою виявилася б наша легітимність у рамках “нормандського формату”, дуже корисного для врегулювання української кризи, якби ми здійснили поставки? — контраргументував Фабіус у сесійній залі. — Наскільки ми були б переконливими в очах наших європейських партнерів, якби, поставивши Mistral, спробували просувати важливу для нас ідею європейської системи безпеки?”

Терміни “відповідальність” та “безвідповідальність” лунають у контексті російської активності в Сирії та спалаху міграції до Західної Європи як очевидний маркер. Ліві звинувачують правих в егоїзмі та небажанні ділитися з босими та голодними “награбованим у колишніх колоній багатством”. Праві наголошують на обмеженості європейського ресурсу, на ціні, яку треба платити за облаштування кожного новоприбулого сирійця або іракця в Європі, на небезпеці ісламського тероризму, яка є не лише ззовні, а й усередині...
Мир за будь-яку ціну, зокрема і в обмін на заморожування збройного конфлікту на Донбасі в його нинішньому стані на довгі роки, — така перспектива приваблює багатьох політиків Заходу. Переговори щодо Mistral — зайвий доказ цього. Париж дуже зацікавлений не потрапити до арбітражного суду через розрив контракту й вирішити проблему з Москвою “полюбовно”, себто за взаємною згодою.

“Якби ми відмовилися від переговорів із Москвою щодо Mistral, то наразилися б на довгу процедуру, впродовж якої кораблі треба було б зберігати в себе та утримувати без можливості їх продати. Це коштувало б неймовірно дорого. Таку ситуацію мусили будь-що уникнути”, — чесно зізнався в Національній асамблеї Лоран Фабіус. І додав, уже зовсім відверто: “Чи перестала Росія бути нашим партнером? У жодному разі ні!”.

Відносне перемир’я на Донбасі, зменшення щоденних жертв з українського боку у справі, зокрема, багаторівневих франко-російських переговорів — украй доречна обставина для всіх, хто хоче або мусить про щось домовлятися з Кремлем. Ілюзію нової ситуації, а разом із нею ширше поле для маневру створено. Усім, кому вигідно повірити в містифікацію під назвою “Росія передумала воювати з Україною”, карти в руки.

Врешті, московська гра не така складна, щоб її не прорахували на Заході. Кожен сподівається витягти свої каштани з вогню чужими руками. Чи усвідомлюють політики Німеччини та Франції відповідальність за те, що, перекривши Україні й Грузії шлях до ПДЧ у НАТО, вони, по суті, розв’язали руки Москві для агресії спочатку проти Грузії, а потім проти України? Усвідомлюють, але лише на індивідуальному, морально просунутому рівні.

Проте підсвідомий комплекс провини перед Україною час від часу спрацьовує. У перспективі наступних переговорів у складі “норманського формату” Франція, безперечно, використовуватиме затишшя на Донбасі, щоб спростити перемовини з Росією і щодо сирійської війни, і щодо Mistral. Але до останнього часу анексія Криму залишається точкою неповернення в офіційному дискурсі й фігурує в документах та виступає виключно як незаконна. Перспектива замороження конфлікту на Донбасі більш ніж реальна. Але до зняття санкцій із Росії шлях ще довгий.

Алла ЛАЗАРЕВА