Кривавий Карабах. Від Сталіна до Путіна

4 грудня 1920 року Сталін напише статтю “Да здравствует советская Армения!” для газети “Правда”. Там він сфальсифікує інформацію про рішення, виписані у декларації революційного комітету Азербайджану. Сталін скаже, що Баку погодився з тим, щоби усі спірні території — Нагірний Карабах, Нахічевань та Зангезур — перейшли до складу Вірменії. Цю ж брехню, до речі, будуть розповідати під час першої карабаської війни, основа якої формувалася під час розпаду Радянського Союзу.

Вірмени, яких тоді знайомили зі статтею Сталіна, не знали, що паралельно з цим Ленін підписує з кемалістською Туреччиною Московську угоду, де більшість спірних територій відходять Азербайджану.

Ці двоє, Ленін та Сталін, обманювали усіх. Ще у листопаді 1920 року, виступаючи перед керівниками більшовистських осередків Кавказу, майбутній радянський диктатор скаже: як тільки Вірменія стане радянською, вона має отримати спірні території, зокрема Нахічевань та Зангезур. Це означає, що лідери більшовиків ухвалили рішення щодо Кавказу ще до його радянізації.

 

Роль Сталіна на цьому не завершувалася. Протягом трьох-чотирьох років виникали суперечки між Вірменією та Азербайджаном щодо того, кому належатимуть ці землі, включно з Карабахом. Бувало таке, що Йосип Сталін змінював рішення щодня. Однак в решті-решт Москва створила бомбу уповільненої дії. По суті, наприкінці 1923 — на початку 1924 років Сталін, який тоді вже керував багатьма процесами в Радянському Союзі, вирішив віддати Зангезур Вірменії, аби встановити бар'єр між Нахічеванню і Карабахом, які були передані Азербайджану. Цей бар’єр, зрозуміло, створювали з огляду на фактор Туреччини, яка завше хотіла повернути свій вплив на регіон.

Щодо Карабаху, до речі, Сталін пішов ще далі. Він вивів частину цієї території з-під прямого управління Баку. Вона стала карабаською автономією, яка номінально перебувала під владою Азербайджанської РСР, однак фактичними її керівниками були представники вірменського партійного управління.

Азербайджан, таким чином, втратив владу над Західним Карабахом, а Вірменії, яка територіально програла, надали особливі культурні права та посилений політичний вплив в Азербайджані. У азербайджанців таких прав у Вірменії не було. Москва ж стала медіатором, від якого залежала безпека обох народів. Усе це призвело до трьох війн, які відбулися вже у пострадянську епоху. Однак вони сталися, знову ж таки, не без участі Росії. Показово, що остання, нинішня, відбулася рівно за сто років після садистського рішення Йосипа Сталіна.

КДБ запускає війну

Вже наприкінці епохи Брежнєва до КДБ стали поступово зміщуватися влада та ресурси. Компартія ставала слабшою, геронтократія та корупція нищила еліту Радянського Союзу, який усередині 1980-х років постав перед економічною кризою. Ті ж, хто був більш провидливим, зрозуміли, що система може зазнати політичного краху.

Ніхто не бажав розпаду СРСР — ані комуністи, ані кадебісти, — одначе їх цілі не співпадали. Перші прагнули втримати владу, другі — забрати її. 11 березня 1985 року до влади прийшов Горбачов. Він був завжди проти будь-якого надання незалежності, постійно виступав за так званий обмежений суверенітет — за доктрину Брежнєва (насильне втручання у справи підконтрольних держав). І в цьому ключі він прагнув оновити та модернізувати Радянський Союз, коли вже стало зрозуміло, що надто багато республік соцтабору хочуть жити відокремлено від Росії.

 

Для того щоби ця незалежність не настала, у 1986-1990 роках силовий апарат за прямою вказівкою з Москви почав проводити насильницькі кампанії у національних республіках. Вважалося, що розділені за політичними, етнічними, релігійними ознаками частини Радянського Союзу, назвімо їх так, не зможуть впливати на загальну ситуацію в СРСР, система якого вже доходила до точки повноцінного краху. Ідеологом цього процесу був поплічник Горбачова — останній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов. Він вважав, що втримати країну можна, якщо організувати локальні конфлікти всередині республік, показавши населенню, що національні рухи можуть привести лише до хаосу. КДБ став втілювати цей план у життя.

 

У грудні 1986 року Горбачов ставить на посаду першого секретаря партії у Казахстані “свою” людину (хоча планувалося, що цей пост займе молодий “реформатор” Назарбаєв). Все це призводить до масових протестів казахської молоді, які були придушені військовим шляхом. Далі у 1988 році той же силовий блок СРСР абсолютно штучно створює конфлікт між Вірменією та Азербайджаном, який переростає у війну в Нагірному Карабасі. Потім будуть етнічні розправи в Узбекистані, провокування конфлікту між грузинами та абхазами, який мав втримати Тбілісі від проголошення незалежності та переріс у війну. Так само сталося у Молдові, на території Придністров’я, яке використовували задля того, щоби не дати молдаванам стати повністю незалежними.

В національно-визвольні рухи на території усіх республік система інкорпорувала своїх людей. Вірменія, Азербайджан та, відповідно, карабаська автономія не стали виключенням. У Нагірному Карабасі з’явилися осередки, що виступали за незалежність, вони були пронизані московською агентурою і не були частиною місцевої номенклатури. Ці рухи стали заявляти про необхідність відокремлення анклаву від Азербайджану.

Врешті-решт це призвело до вуличних протистоянь на усіх трьох територіях. Точкою неповернення стали вірменські погроми в азербайджанському Сумгаїті, після яких понад півмільйона вірмен стали біженцями. Втім, чомусь вже історики забули, як по вулицях Азербайджану ходили російські провокатори і розповідали про те, що вірмени в Нагірному Карабасі знущаються та виганяють із осель місцевих азербайджанців. Ніхто не говорить про архівні документи, які засвідчили, що маршрут цього стихійного маршу був продуманий, що усе фільмувалося та оркеструвалося поставленими людьми з КДБ.

Паралельно з цим виникли радикальні групи всередині Азербайджану. Їхню роботу також координували з Москви. В Нагірному Карабасі тоді росіяни створили Республіканський оргкомітет, який розробляв та здійснював силами міліції, ОМОНу та внутрішніх військ операції з депортації вірменського населення Нагірного Карабаху та сусідніх районів.

Коли ж Азербайджан був близький до проголошення незалежності, радянська влада спровокувала у Баку черговий вірменський погром, щоби, скориставшись моментом, ввести туди війська.

Тим не менш, комуністи програли. Тільки не демократії, а КДБ. Прийшов до влади Єльцин і система одразу запрацювала на відновлення Радянського Союзу. Тоді в Москві вважали, що колишні республіки можна буде повернути в свою орбіту, якщо змусити їх увійти до СНД.

На цьому тлі почалася перша справжня карабаська війна. Чи була вона кривавою? Аякже. Чи вірмени та азербайджанці знищували одне одного? Звісно. Проте не варто забувати, які звірства чинили підрозділи так званих спільних збройних сил СНД, якими командували такі люди, як російський генерал Шапошников. Він був серед тих високопоставлених виконавців, хто стояв за трагедією в Ходжали, про яку часто згадують азербайджанці.

 

Знову-таки, ми не говоримо про те, хто більше винен — вірмени чи азербайджанці — у тому, що сталося; хто кого більше нищив. Ми говоримо про те, що Москва досі залишається непокараною за те, що оркеструвала цю бійню. Та чому дивуватися, якщо далі вже “демократична Росія” Єльцина — Путіна перетворила конфлікт у Карабасі на тліючий — на туз у рукаві, за допомогою якого шантажувала і Єреван, і Баку.

Від першої до другої карабаської

Вірменія перемогла у першій карабаській війні. Вона встановила контроль над Карабахом і сімома територіями, які належали Азербайджану, назвавши їх “буферною зоною”. Росія створила на вірменській території армійські частини, а разом із ними підконтрольних Москві політичних керівників. В Азербайджані при владі залишалася зрозуміла комуністам та кадебістам родина Алієвих.

Кремль створив ілюзію переговорів — перші Мінські домовленості. Для врегулювання “кризи” сформують щось схоже на нормандський майданчик, куди долучать міжнародних медіаторів. Навіть буде своя “формула Штайнмаєра” у вигляді Мадридських принципів, своя історія з особливим статусом Карабаху та моніторингових місій. Усе це використає Москва проти України у 2014 році.

Для Вірменії все було добре до 2018 року: росіяни крали стільки, скільки хотіли, вірменські бізнесмени отримували “годівнички” у Москві, ресурси Нагірного Карабаху використовувала РФ. А далі відбулася “Оксамитова революція”, внаслідок якої крісло прем’єра зайняв Нікол Пашинян, і він не сподобався Путіну. І не тому, що не хотів вибудувати відносини з Москвою, а тому, що він був від самого початку чужим. Для Москви чужі — усі ті, хто прийшов до влади демократичним шляхом, скинувши проросійських маріонеток.

Далі, коли контакт з Москвою не задався і Кремль вкотре зруйнував основу для мирних перемовин з Азербайджаном — а варто сказати, що на певному етапі Єреван та Баку усе ближче підходили до вирішення питання — Пашинян став дистанціюватися від Росії.

Саме Пашинян розпочав справу проти дочірньої компанії Російських залізниць (РЖД). Його ж команда поширювала заяви про намір вивести російську військову базу з території Вірменії. Вірменські правоохоронці узяли під варту проросійського політика — Гагіка Царукяна, партія якого, “Вірменія, що процвітає”, входить до числа партнерів путінської “Єдиної Росії”.

 

Водночас упродовж останніх 10-15 років Азербайджан посилював свою армію, оснащуючи її новітньою військовою технікою. За ці роки змінилася й Туреччина, яка стала регіональною потугою із сильними і сучасними збройними силами. Ці дві держави увійшли в економічний та оборонний альянс, що врешті-решт допомогло Баку наростити м’язи і підготуватися до нової фази протистояння. Вірменія ж втратила міць армії, її силовики досі зав’язані на Москву. Як правильно нещодавно сказав Пашинян: “Залежність Вірменії у сфері безпеки від Росії була стратегічною помилкою”.

На цьому тлі відбулася друга карабаська війна, яку вже виграв Азербайджан.

Гра Путіна

Які були результати цієї війни? Азербайджан забрав ті райони, які називалися “буферною зоною”, а також частину Нагірного Карабаху. Найголовніше те, що азербайджанці зайняли Шуши — ключовий пункт, з якого добре прострілюється столиця Нагірного Карабаху, місто Степанакерт, а також Лачинський коридор, через який проходить автошлях Єреван-Горіс-Степанакерт, що пов'язує Вірменію з Карабахом і є ключовим вузлом для постачання озброєння та продовольства.

Після цих подій Нагірний Карабах, як зазначив президент Алієв, перестав бути автономією. Територію майже повністю стали контролювати азербайджанці.

Азербайджан не отримав би перемоги без підтримки Туреччини. Це очевидно. Одначе він і не пішов би війною, якби Росія не закрила очі і не дозволила атаку на Нагірний Карабах. Що ж отримала Москва? Вона відправила до Карабаху своїх “миротворців” з числа прикордонників ФСБ РФ. Що це їй дало? Росія таким чином спробувала отримати контроль над транзитними шляхами, що мали їй допомогти обійти західні санкції. Кремль ще у 2020 році готував економічну базу для великої війни проти України та протистояння з Заходом.

Паралельно він використав цю ситуацію, щоби послабити владу Пашиняна, якого багато вірмен вважають винним у програші. Прем’єр втримався у кріслі, хоча політично чимало втратив. Коли ж Азербайджан здійснив напад вже на вірменську територію в районі Сев Ліч у травні 2021 року і Москва з її ОДКБ відмовилася реагувати, Пашинян став шукати допомоги за межами Росії. Після того, як РФ почала вторгнення в Україну у 2022 році, прем’єр Вірменії вирішив діяти рішучіше.

Він став домовлятися із Парижем та Вашингтоном. Зі США, до прикладу, — про спільні військові навчання. Паралельно — обмежувати санкційні товари, що йшли до Росії. Далі Єреван відкликав постпреда в ОДКБ і почав процес ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду, який видав ордер на арешт Путіна через його злочини проти України. Останньою краплею став нещодавній візит дружини глави вірменського уряду Ганни Акопян до Києва. Вона привезла гумдопомогу і взяла участь в організованому Оленою Зеленською форумі перших леді та джентльменів.

Це не сподобалося Москві, яка знову-таки зробила усе можливе, щоби заблокувати мирні перемовини Пашиняна та Алієва за посередництва Ердогана у 2023 році. До речі, часом складалося враження, що сторони досягнуть мирної угоди, адже Єреван був готовий фактично передати Карабах Азербайджану, визнавши його міжнародні кордони.

 

Одначе Путіна найбільше розлютило те, що Пашинян відмовився виконувати підписані у Москві домовленості і відкривати доступ до транзитного Зангезурського коридору, через який мали слідувати підсанкційні товари з Туреччини та Азербайджану до РФ. Саме тому Кремль вирішив вкотре закрити очі на третю карабаську війну, яка, по суті, завершилася 20 вересня 2023 року перемогою Азербайджану.

Партія триває

Росія, звісно, доклалася до тотального програшу Вірменії. Вона, отримавши за допомогою своїх “миротворців” фактичну владу над залишками Нагірного Карабаху, які не відійшли Азербайджану, поставила керувати процесами свою людину. Спочатку на місце держміністра уряду Карабаху пішов колишній російський інвестиційний банкір та засновник компанії “Тройка-Діалог” - підсанкційний в Україні Рубен Варданян. Далі вона призначила президентом анклаву Самвела Шахраманяна, який за 15 днів здав Карабах, розпустив усі військові сили і оголосив про припинення самостійного існування регіону з 1 січня 2024 року.

Здавалося б, гра має завершитися. Одначе партія триває. Залишаються невирішеними два питання. По-перше, незрозуміло, що буде з російськими миротворцями після 2025 року, адже термін дії домовленостей, що були підписані Путіним, Алієвим та Пашиняном, спливає саме тоді. Чи зможе Москва після цього тримати на азербайджанській території своїх “миротворців”, не відомо. Так само ми не знаємо, чи захоче Баку до того часу миритися з перебуванням цих людей у Карабасі, і які умови керівництво Азербайджану та Туреччини з часом висуне Путіну задля того, щоби той мав транзитний коридор для санкційних товарів.

 

По-друге, Кремлю потрібно знімати Пашиняна та ставити на його місце зрозумілого собі персонажа — так, як він це робив раніше. Росія хоче отримати той самий доступ до Зангезурського коридору. Для цього російські миротворці вже допомагають Азербайджану вивозити десятки тисяч вірмен з Нагірного Карабаху на територію Вірменії. Москва прагне створити соціальну та політичну кризу, спровокувати протести, однак вже за власними правилами. Так, щоби у результаті на місце Пашиняна зайшла зрозуміла Москві людина — черговий Медведчук.

Росіяни вже створюють спектакль із затриманням азербайджанцями того самого Рубена Варданяна, з якого нині роблять образ мученика та борця за свободу Нагірного Карабаху. Однак виникає питання: що робити, якщо Пашиняна не вдасться посунути і Зангезур залишиться закритим? Вірогідно, про це в Кремлі нині навіть не думають.

***

Не треба бути наївними: Москва не завершила історію з Нагірним Карабахом, вона просто змінила підходи. Якщо Сталін закладав юридичну базу для майбутніх етнічних конфліктів, то Путін нині ліквідує етнічне питання. Спочатку він це робив у самій Росії, юридично та фактично стираючи ті чи інші народності. А тепер він взявся за країни, які раніше були радянськими республіками. Нині він говорить, що їх громадяни — це неправильні руські або ж ті, хто є частиною “руського міра”. І тут він не думає про Україну, Грузію, Білорусь, Молдову, Вірменію, Азербайджан як про окремі суверенні держави. Він не думає і про Карабах. Для нього це все однаково територія Росії.

Москва просто вчергове запустила механізм з відновлення імперії. На усіх напрямах ситуація виглядає по-різному. З Україною не виходить, а з країнами поменше може вийти. Тож нині у Вірменії почалися процеси, які загрожують безпеці усього Південного Кавказу. Партія триває…

Олександр ДЕМЧЕНКО, редактор відділу “Світ”