Краще за “Будапешт”, але... До чого приведе нова спроба України стати союзником США

За моїми скромними підрахунками, це вже щонайменше пʼята спроба з боку України за роки незалежності підписати двосторонню угоду зі Сполученими Штатами, яка б передбачала безпекові гарантії для України і виводила відносини двох країн на рівень реального союзництва. Наскільки ця спроба вдала цього разу?

Почнемо з гарних і відносно гарних новин.

Перша гарна новина полягає в тому, що це все ж таки Угода. Американці завжди опирались тому, щоб називати будь-які двосторонні документи угодами: розповідали, що так можуть називатися лише документи, ратифіковані в Конгресі, або ж проголошували інші вагомі причини. Саме тому попередні документи мали назву як не хартій, то рамок (framework).

Друга гарна новина — час підписання. А саме не “на полях” саміту НАТО у Вашингтоні, як цього початково хотіли деякі представники адміністрації Байдена, аби продати угоду як основне досягнення ювілейного євроатлантичного зібрання щодо України (про це я детально писала ще восени минулого року), а майже за місяць до саміту.

Тепер за результатами наступного саміту НАТО Україна може розраховувати на інші “досягнення”.

Звідси і наступна гарна новина — в угоді у всілякий спосіб наголошується її проміжний характер, до набуття членства в НАТО.

Тобто вона не є замінником ні запрошення, ні майбутнього вступу України до Альянсу, а лише “ланкою” (в англійському варіанті — мостом) до членства.

Формулювання про те, що “США підтверджують, що майбутнє України — в НАТО”, — чи не найпотужніше з усіх попередніх документів.

Хоча маємо чесно визнати, що ця позиція суперечить переконанням, які існують у Байдена і ще низки представників адміністрації щодо необхідності членства України в НАТО для сталого миру не лише в час, коли війна ще не завершена, але й після неї (останнє інтервʼю виданню TIME, де президент США завив, що членство в НАТО не є необхідним для забезпечення довгострокового миру в Україні, — лише чергове цьому підтвердження).

До гарних чи відносно гарних новин можна віднести і те, що частина угоди є юридично зобовʼязуючою, а сам документ, як в ньому ж і зазначено, впродовж двох місяців буде передано в ООН для реєстрації.

Я розумію і переважно підтримую аргументи тих, хто виступав за необхідну кодифікацію цього документа в Конгресі.

З іншого боку, проміжні безпекові гарантії, які надавались Швеції і Фінляндії від моменту їхнього запрошення до моменту набуття членства в НАТО, мали виключно політичний характер, але чомусь ніхто не сумнівався в їхній майбутній ефективності.

Запущені Іраном на Ізраїль ракети США та інші країни допомагали збивати теж навряд чи в рамках якихось юридичних зобовʼязань це робити.

Важливо, що це перший, після Будапештського меморандуму, безпековий документ у відносинах України і США. До того ж підписаний президентами двох країн (попередні були на рівні міністрів).

Це надає йому, звісно, особливої ваги, але й особливої вразливості у разі обрання президентом Дональда Трампа.

Швидше за все, за його президентства всі подібні угоди потрібно буде щонайменше перепідтверджувати, а можливо, й укладати з чистого аркуша. Хоча зовсім не факт, що наступний документ буде обовʼязково гіршим.

Тепер перерахуємо новини, які можна віднести до “спірно гарних”.

Хоча угода просто рясніє словами “зобовʼязання” і передбачає саме “безпекові зобовʼязання”, а не “безпекові запевнення”, як це було в Будапештському меморандумі, є підстави вважати, що американська сторона розглядає поняття “зобовʼязання” як синонім слова “запевнення”, а не поняття “гарантії”.

До речі, в оновленій Хартії стратегічного партнерства від 2021 року саме слово “зобовʼязання” фігурує в контексті дотримання американською стороною положень Будапештського меморандуму.

Потрібно віддати належне українській владі, що чи не вперше, коментуючи підписані безпекові угоди, ні президент, ні глава його офісу не говорять про “безпекові гарантії” — поняття, яке вводило в оману українське суспільство і підважувало нашу амбіцію стати членом НАТО.

Тим паче, що і в цій угоді, як і в попередніх, реальних безпекових гарантій дійсно немає.

Це угода не про готовність США захищати Україну, це угода про допомогу Україні захистити саму себе.

Що, звичайно, теж дуже важливо, тим більше, що в документі досить детально розписано, в яких сферах і яким чином це може бути зроблено (здається, Україна своїми безпековими угодами знову запроваджує моду на настільки деталізовані двосторонні документи). Якби не було піднятої Макроном планки, котра якраз і передбачає захист України західними військами, то взагалі все було б чудово.

Однією з практичних доданих вартостей всіх підписаних безпекових угод була чітко прописана сума виділених коштів принаймні на перший рік.

В угоді зі США її теж планували прописати, але цього зрештою не відбулося. Натомість зафіксований “намір звертатися до Конгресу з проханням про виділення коштів”.

Чесно, але водночас й показово — якщо хтось бачив у цій угоді фіксацію ізраїльської моделі для України в її кращі роки (і це явно не останні пів року), з зафіксованими сумами коштів на кожен із наступних 10 років, як це передбачали десятирічні меморандуми про взаєморозуміння між США та Ізраїлем, то цього явно не відбулося.

Така собі ізраїльська модель “на мінімалках”.

Отже, підсумовуючи: чи є ця угода очевидним кроком вперед у відносинах із США? Безперечно, так.

Чи є вона найпотужнішою за змістом з усіх раніше підписаних двосторонніх документів? Так.

Чи допоможе вона нам стати сильнішими і краще стримувати РФ? Так, якщо буде належним чином імплементована.

Чи надає вона Україні реальні безпекові гарантії? Ні.

За логікою Сполучених Штатів, підтримка та захист — це наші справи.

Чи стали ми союзниками де-юре після підписання цієї угоди, як стверджують окремі представники української влади? Не бачу для цього в документі підстав.

Чи допоможе угода перемогти у війні, враховуючи такі милі українському вуху формулювання про те, що безпекові зобовʼязання, прописані в цьому документі, “спрямовані на підтримку зусиль України щодо перемоги в цій війні”? Швидше, підготуватися до “стримування майбутньої російської військової агресії”, про що теж йдеться в угоді, і, як каже Ігор Жовква, на якого з українського боку ліг основний переговорний тягар з підготовки цих угод, таке формулювання взагалі зафіксоване вперше в документах.

Тим паче, що й надалі залишаються питання до інтерпретації слова “перемога” нами і нашими американськими партнерами.

Альона ГЕТЬМАНЧУК,  директорка Центру “Нова Європа”, асоційований старший аналітик Атлантичної Ради США