Кінець епохи і візит Зеленського: що потрібно знати про саміт Ліги Арабських держав

 Очевидно, якби на 32-му саміті Ліги арабських держав (ЛАД) у Джидді не відбувся виступ президента України Володимира Зеленського, уваги українських ЗМІ до цієї події було би в рази менше. Хоча сам по собі цей саміт знаменний і особливий. Це, по суті, бенефіс кронпринца Королівства Саудівська Аравія Мухаммада бін Салмана і квінтесенція його уявлень про те, яким має бути союз арабських країн у нових геополітичних умовах.

Отже, почнемо з самого саміту. По-перше, він знаменує собою завершення цілої епохи — десятиліття трагічних трансформацій в арабському світі, спричинених серією повстань під загальною назвою “Арабська весна”. Результати виявилися невтішними, і посилення ролі Саудівської Аравії на цьому етапі свідчить про повернення до формату Ancien Régime. Вікно можливостей, що відкрилося з “Арабською весною”, гучно закрите і законопачене. Найбільшим бенефіціаром цього етапу, хоч як дивно, наразі залишається Іран, якому вдалося розширити сферу свого впливу від Тегерана до Середземного моря на заході і до Червоного моря на півдні. Відновлення дипломатичних відносин Тегерана та Ер-Ріяда, обережне визнання саудитами своєї поразки від повстанців-хуситів, повернення до кола арабських діячів кривавого сирійського диктатора Башара Асада — чудова ілюстрація нових реалій. Перед арабською спільнотою суверенних правителів постає надскладне питання — перервати тренд на політичну стагнацію регіону і вдихнути нове життя у найстарішу арабську міжнародну організацію. Іншими словами, для саудитів цей саміт був украй важливим.

Присутність на саміті сирійського диктатора Башара Асада, який єдиний з усіх арабських правителів визнав легітимність російських захоплень, і його реакція на промову українського президента — тема також дуже популярна. Саудити пояснюють присутність сирійського можновладця усвідомленням реалій, що “магічних рішень немає”. Такий підхід формує реалістичні очікування щодо Сирії. Цілком можливо, що середньостроковий розрахунок полягає у поступовому дрейфі сирійської влади від жорсткого контролю Москви та Тегерана до стану, коли Дамаск буде спроможним приймати більш-менш самостійні рішення. Передумовами тут слугуватимуть поразка Росії та ослаблення Ірану. Стимулами, у свою чергу, — фінансова допомога у відновленні країни з боку багатих арабських країн. Далеко не всі арабські лідери позитивно сприйняли появу на саміті Асада. Про невдоволення свідчить поведінка Еміра Катару шейха Хамада бін Каліфа Аль Тані, який достроково залишив саміт через незгоду із запрошенням сирійця.

Цікаво, які міркування були у Асада? Нормалізація відносин з арабськими країнами може розглядатися як його тріумф, а може як спроба пошуку рятувального кола в умовах, коли попередня стратегія опори на росіян та іранців починає пробуксовувати. Доводилося чути, що під час промови президента України Володимира Зеленського Башар Асад зняв навушники із перекладом, що є, начебто, свідченням його неготовності чути промову українського президента. Насправді це не так. Башар Асад чудово знає англійську мову, адже вчився у Сполученому Королівстві, і йому не потрібен переклад з англійської.

Тепер кілька міркувань щодо самої промови українського президента. Україна почала активно використовувати антиколоніальну риторику, перехоплюючи у московитів ініціативу для пояснення своєї боротьби. Це добре. Акценти зроблено правильні — доля українських дітей, що були викрадені Москвою, та кримськотатарське питання. Обидва моменти чутливі для арабської публіки і суголосні їхнім власним проблемам. На цьому тлі вітальне слово Путіна учасникам саміту очевидно програшне — традиційні запевнення в дружбі і конструктивному співробітництві та наданні “посильної допомоги для вирішення палестино-ізраїльського конфлікту відповідно до резолюцій ООН та арабської мирної ініціативи”. До речі, в самому Королівстві Саудівська Аравія дедалі частіше звучать голоси, що ініціативу 2002 року щодо врегулювання конфлікту між Палестиною та Ізраїлем треба переглядати, зважаючи на агресивну політику праворадикального уряду Біньяміна Нетаньягу.

Утім, головне завдання — це спроба українців достукатися до країн, які формально займають позицію нейтралітету у цій війні. Надважливим завданням є формування сталої більшості країн, які у шляхетних спробах повернути мир в Україну підтримують українську формулу миру. На тлі китайської ініціативи, подібних зусиль ПАР і Бразилії така більшість стане запорукою справедливого миру для України.

Привертає увагу зміна епітетів при формулюванні позиції нейтралітету. З української позиції арабський нейтралітет часто виглядає як удаваний, тобто такий, що залишає місце для активної співпраці з Росією. Араби це називають “позитивним нейтралітетом”, сенс приблизно той самий, але акценти розставлено дещо інакше: ми підтримуємо і зацікавлені у добрих відносинах як з Україною, так і з Росією. Останнім часом у промовах арабських лідерів з’являється поняття “активний нейтралітет”. Для керівництва Саудівської Аравії, яке має амбітні плани модернізації власної країни та регіону, цей термін може означати збільшення арабської суб’єктності як важливого актора, що впливає на формування міжнародного порядку та правил. Можна стверджувати, що в цьому арабів надихає приклад України, яка довела, що навіть у майже безвихідних умовах можна ефективно протистояти загрозам і реалізовувати свою стратегію, яка зрештою приводить до зростання власної суб’єктності.

У цьому матеріалі я свідомо майже не торкаюся двосторонніх відносин України з арабськими країнами Близького Сходу. Зазначу лише, що економічна присутність Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів і Катару в Україні є важливою зараз і буде ще важливішою по завершенні війни. Перспективи економічних відносин і політичної співпраці між Україною та країнами — членами Ліги арабських держав доволі непогані і мають цілу низку напрямів — від продовольчої до військово-технічної.

І насамкінець варто згадати про посередницькі зусилля саудівського керівництва і безпосередньо Мухаммада бін Салмана у звільненні наших полонених із російської неволі. Цей напрям, який має виразний гуманітарний аспект, треба всіляко підтримувати і заохочувати інші арабські країни долучатися до таких ініціатив.

Загалом візит президента України Володимира Зеленського до Саудівської Аравії та виступ на засіданні Ліги арабських держав безсумнівно був успішним. Утім, слід пам’ятати, що араби передусім переймаються власними проблемами, і наша, українська, чутливість до таких проблем також має бути врахована у формуванні зовнішньої політики на цьому напрямі. Хочемо, щоб із нами рахувалися, в арабському контексті означає — маємо бути сильними, переконливими і зрозумілими. Для цього як мінімум потрібна постійна робота з формування власного наративу арабською мовою.

Ігор СЕМИВОЛОС, експерт Центру близькосхідних досліджень AMES, співзасновник Української миротворчої школи