Катерина Сухомлинова: Я говорю голосами загиблих маріупольців

 Маріупольська депутатка, активістка та тренерка з першої домедичної допомоги Катерина Сухомлинова одна з небагатьох людей в Маріуполі, хто розуміла необхідність підготовки міста до масштабної війни. Вимагала від влади готувати бомбосховища, розширити програму з першої домедичної допомоги на більш широкі верстви населення. Проте до цих пропозицій ніхто серйозно не ставився. 

Коли почалися масштабні бомбардування Маріуполя, Катерина Сухомлинова замість того, щоб спуститися у підвал, їздила по місті і надавала медичну допомогу мешканцям Лівобережжя. Поки це було можливим, вивозила на власній автівці поранених в обласну лікарню. Потім, коли район був заблокований, рятувала сама, наскільки могла.

Зараз жінка має окрему місію — розповідає у Європі правду про геноцид українців, що влаштувала росія у її рідному місті. 

Курси допомогли вижити та врятувати 

 

Пані Катерина з 2016 року брала участь в організації та проведенні курсів невідкладної домедичної допомоги. Сама вона отримала навички та статус тренера в Мальтійській службі допомоги, з того часу разом з однодумцями вона поділилася знаннями з понад 2, 5 тисячами містян. Серед них військові та цивільні маріупольці, дорослі та діти: на курси приходили геть різні категорій містян. 

“Ми проводили навчання навіть серед медиків у звичайних лікарнях: вузький фахівець на прийомі, наприклад, не щодня робить серцево-легеневу реанімацію. Тож, важливо згадувати та ділитися знаннями. Можу сказати про себе: коли я навчаю, то навчаюсь, — каже Катерина про свою ініціативу. -  Були у нас працівники поліції, рятувальники, працівники інших державних структур. Але на 540 тисяч маріупольців така волонтерська ініціатива — то дуже мало. На мій погляд, це мала б бути державна програма підвищення культури цивільного захисту та самоопірності цивільного населення. Бо здатність надати допомогу та самодопомогу, як показала минула весна, вартувало життів”. 

 

Катерина каже: на жаль, особисто їй ці знання та навички згодилися — на усі 100%. Бо разом з родиною Сухомлинова пробула у Маріуполі перші двадцять днів оборони міста. Зізнається: не могла дозволити собі кинути місто та земляків під час страшних випробувань — і як депутатка, і як рятувальниця. Мовляв, як би це виглядало, якби вона у перші дні пакувала валізи і їхала, коли місто готувалося до великої оборони, люди сиділи у підвалах, допомоги потребували поранені та хворі. 

Жили вони на Лівому березі, де з першого дня відбувалися тотальні бомбардування, навіть коли ближче до центру було відносно тихо. Зв’язку не було, вікна у квартирі вибило одразу, ночувати доводилося в офісі Мальтійської служби допомоги. Вона згадує, що люди самі приходили туди, бо вже не було можливості викликати “швидку”. Інколи допомагали прямо в офісі, бувало, ходила робити перев’язки по будинках та підвалах. Часто Катерина разом з чоловіком вивозила поранених до лікарні в центр на своїй автівці та офісному бусі, поки його не знищили російські диверсанти.  

“Не можу сказати, скількох вдалося врятувати — десятки людей. Бувало, одна людина у машині, а бувало — до трьох, скільки змогли помістити. Усіх, хто потрапляв в мою автівку, довезла живими, — згадує пані Катерина. — Маю також багато дзвінків та сповіщень з вдячністю від тих, кому тоді допомогли навички, що отримали на курсах. Дівчина врятувала свою маму, допомагаючи їй на шляху до лікарні після поранення. Чи хтось з перебитою ногою втамував кровотечу і зміг вийти до безпечного місця. Таких повідомлень десятки -  люди писали, коли вибиралися з міста”. 

Невідомість та безвідповідальність 

Подружжя Сухомлинових до обласної лікарні людей вивозило до 12 березня — доти туди не увійшли росіяни, які взяли у заручники всіх хворих, поранених і лікарів.

“Останню дівчинку-підлітка на Лівому березі я рятувала 15 березня, коли вже ходила там пішки... Я дотягла її до лівобережної лікарні,  — згадує Катерина. — Виїзд на набережну з Лівого берега був заблокований саме у цей день. Знаю це точно, бо везла з волонтерського центру “Халабуда” в пологовий будинок на Лівий берег допомогу (там було близько 200 людей, породіллі, вагітні, лікарі і їхні родичі, люди з будинків житлових, що поряд) і була вимушена залишити авто з хлібом і продуктами біля “Кінного двору”, де було комунальне підприємство. Пішки я переміщалася й по самому Лівому берегу, а назад повернулась на своєму авто, яке, на щастя, вціліло... Продукти віддала нашим військовим на блокпосту”. 

Жінка каже, що усвідомлювала небезпеку для себе — як депутатка, активістка, патріотка. Але особливо боялася з доньку — 17-річна дівчина не мала дивитися та переживати таке жахіття, а уявляти, що могло статися у разі окупації чи полону, взагалі страшно. 

“Ми не мали інформації ззовні — чи прийдуть на допомогу, як довго її чекати... Хлопці з останніх сил тримали центр. Вірити у те, що треба терміново їхати, не хотілося”, — згадує пані Катерина. І з гіркотою додає: “Пам’ятаю, як міський голова говорив не панікувати й зовсім не радив людям покинути місто хоч на якийсь час... Адже розвідки різних країн говорили про небезпеку і вірогідність вторгнення росії найближчими днями. Я не знаю, що зараз відчуває він, але я відчуваю власну провину, хоч на кожній сесії останні пів року перед війною постійно говорила про бомбосховища, плани евакуації, необхідність тренування з першої допомоги для цивільного захисту населення. На мене дивилися, як на хвору. Звинувачували, що розповсюджую фейки та паніку. А я просила підготуватися. І досі прикро, що як депутатка, я не змогла переконати колег... Хотіли люди фонтанів...” 

Вона згадує, як гучно рапортували, що у Маріуполі закупили нову систему оповіщання, але вже на другий день наступу її просто не було чутно на Лівобережжі  — тільки постійні страшні бомбардування. Люди не розуміли, що робити, щоб врятуватися. У бомбосховищах на 50 квадратних метрах переховувалися у тисняві до кілька десятків людей. А у куточку — відро замість туалету.

“Вважаю, що така помилка міської влади вартувала купи людських життів. Не хочу применшувати злочин РФ, але відповідальність посадових осіб, які запевняли що у Маріуполі усе готово — беззаперечна. Не було розроблено планів евакуації цивільних людей, у великої кількості людей не було навичок першої медичної допомоги, не підготовили сховища та запаси продуктів”, — каже пані Катерина.

Вона впевнена, якби влада організувала сповіщення хоча б через якісь гучномовці на автівках, де б казали — ситуація небезпечна, евакуюйтеся, покидайте місто, хто як може, зберегли б тисячі життів. Час згаяли. Багато автіток, на яких люди могли евакуюватися, згоріли під час обстрілів, залишивши маріупольців без способу порятунку. Замість цього, чиновники удавали, що все нормально і влада залишається у місті...   

Зняли навіть стрічку з повідця собаки

Згодом Сухомлиновим та ще одній родині вдалося понад морем виїхати з міста. У вцілілій машині їхало 7 людей та собака. 

“Була змушена прийняти таке рішення, — зітхає пані Катерина, розповідаючи про найскладніший етап минулого року. — Ми їхали через їхні блокпости. Але не могли прямувати до Бердянська, бо там в окупантів вже були чинні бази депутатів, активістів, держслужбовців. Це була справжня мишоловка: в’їдеш, а на ранок ніхто не випустить”. 

Про те, як вдалося врятуватися, пані Катерина розповідає, не стримуючи сліз. В селах, через які вони проривалися на волю, їм зустрілися дуже чуйні та сміливі люди: вони надали притулок, годували, дали можливість прийняти душ.

“Ви не уявляєте, які ми були брудні, засмальцовані, смердючі. В крові та іншому була вся автівка — ми ж перевозили там поранених, старих людей, які вже себе не контролювали. Можливо, це нас трохи рятувало: смердючу машину, в якій просто навалом накидані речі, оглядали не так прискіпливо, як ті, де були акуратно складені валізи з речами, — переказує страшну картину евакуації пані Катерина. — Тому я нашим молодим дівчатам порадила не мити волосся та обличчя до моменту, коли ми не будемо у повній безпеці. Вони мали так виглядати, щоб не привертати зайвої уваги”.

Вона зізнається, що події того часу сприймає як один нескінчений день. Бо не пам’ятає ніяких дат чи хронологій. Люди на трасах хаотично виїжджали, збивалися в імпровізовані колони. У цих колонах ділилися інформацією про небезпеку: що там позаду, що попереду.  

“Нам пояснили, що треба видалити все з телефонів, будь-яку символіку українську треба було зняти та знищити. Ми просто були змушені позбавитися візитівок з патріотичними  символами. Я навіть стрічку на повідці у собаки, яка була жовто-синьою, зняла. Але попри весь цей жах я відчувала певне полегшення, що там, в окупації, у мене не залишилося рідних. Бо знаю, через яке пекло проходили ті, у кого там лишалися рідні — старі, діти”...

Коли їхали по трасі через Мангуш, пощастило вискочити вуличками поза основного блокпоста. Невеличкі селища тільки починали заповнюватися росіянами, була так звана “умовна окупація”, коли заїжджало 2-3 одиниці техніки та кілька десятків військових. Вони були не настільки вправними з пошуку патріотично налаштованих українців. Тож вдалося навіть провезти ноутбук. А чоловікам, які були з ними, вже за 50 — то хоч не роздягали при кожній перевірці.  

“Ми бачили в посадках ворожу техніку, помічали, де вони вивантажують обладнання, і в яких локаціях, скоріше за все, будуть їхні бази. Запам’ятовували, занотовували умовними позначками. Коли ми вибралися на контрольовану територію, я сказала у поліції, що маємо інформацію, залишила контакти. Але ніхто так і не подзвонив, на жаль. Як нікому не була цікава і моя інформація про ситуацію в місті, по якому я колесила останні двадцять днів”, — з гіркотою каже Катерина.  

Жертви непораховані. Але не забуті

Ще у дорозі Катерина дізналася, що вороги кинули бомбу на Драмтеатр... Тоді розповсюджувалася різна інформація про кількість жертв, але досі ніхто не має підтвердженої кількості тих, хто загинув. 

“В мене була інформація від тих, хто роздавав там супчик у паперових стаканчиках — раз на день виключно дітям та жінкам, — розповідає пані Катерина. -  Вони звітували про кількість від 800 до 1300 щодня. А разом з чоловіками приблизно на 300- 400 людей більше. Тож, людей там залишалося до двох тисяч. Навіть якщо напередодні вибуху третина виїхала, мені не складається цифра у 200 чи 300 загиблих. І, тим більш, не зрозуміло, навіщо це замовчується. Йдеться про десятки тисяч людей, котрі загинули у великому українському місті. Це має знати уся Європа, це злочин — приховувати такий масштаб трагедії. Не можна мірятися бідою, але те, що відбувалося в Маріуполі — справжня трагедія”. 

Зараз російська федерація зносить більшість розбомблених будинків, будівельне сміття вивозять разом з останками містян. Дуже складно порахувати кількість жертв та постраждалих маріупольців. Невідомо, скільки вбито зброєю, загинуло від голоду, холоду та хвороб, опинилися у полоні, депортовано. 

“Я не сиділа у підвалі, по кілька разів на день їздила по місту. І бачила реальну картину трагедії. На середину березня я говорила про понад 20 тисяч загиблих цивільних. А в цілому, на мій погляд, мова йде про цифру у кілька разів більше. Люди просто зникли. Скільки було випадків, що літні люди вмирали від голоду та холоду: просто на власних ліжках. А потім під бомбардуванням все вигорало разом з їхніми тілами”, — говорить Катерина. 

Зараз пані Катерина бачить свою місію у постійному нагадуванні всьому світу про трагедію Маріуполя. Вона не просто розповідає у різних країнах про свій досвід перебування у місті, а й шукає людей, які готові свідчити про цю війну на найвищому рівні.

“Наразі співпрацюю з різними ЗМІ, ГО та державними структурами в кількох країнах світу. Переконую наших людей не мовчати: тисячі говорять, сотні ставлять підписи, але не впевнена, що буде десятки тих, хто погодиться свідчити для покарання злочинців — бо це дуже довгий та виснажливий процес,- пояснює пані Катерина. — Документується все. У Польщі нам допомагають: у Варшавському інституті ім. Пілецького в Центрумі Лемкіна”, наприклад, збирають свідчення. Роблять читання цих свідчень на доволі велику авдиторію. Часто люди не хочуть чути суху статистику, а за допомогу таких читань, вдається достукатися до багатьох”. 

Пані Катерина була вже кілька разів й у Берліні. Розповідала про Маріуполь на різні авдиторії — від науковців до бізнесменів. І каже, що бачить зміни у сприйнятті цієї теми. На її думку, важлива робота з експертними групами у форматі круглих столів. Саме це змінює свідомість європейців: експерти несуть інформацію в громади, що демонструє їм нові реалії, які з’явилися після російської інвазії, та розуміння необхідності змін навіть в дипломатії.  

Офіційно пані Катерину ніхто не вповноважував говорити про це на увесь світ. Але вона як жителька Маріуполя не може мовчати. 

“Я говорю від імені десятка тисяч маріупольців. Голосами тих, хто стогнав тижнями під зруйнованими будівлями, які вже ніхто не розбирав. Голосами немовлят, що загинули у пологовому, так і не почавши життя. Тих, до кого я не довезла їжу і вони померли від голоду.  Тих, по кому стріляли росіяни, коли вони йшли по воду для себе та сусідів. Військових, котрі віддають своє життя за кожного з нас. Полонених, яких росіяни гноять живцем, морять голодом” — пояснює жінка. 

Вона чи не щодня спілкується з тими, хто виходить з полону, виривається з місць примусової депортації, оговтується від досвіду евакуації та так званої “фільтрації”. 

“Коли ти не просто свідок страшного злочину, а й жертва — складно вмовити себе заговорити. Неймовірно важко розповідати про ці шматки часу, де історія кожного — це чийсь цілий всесвіт. Але це дуже потрібно, щоб винні були покарані. А жертви пораховані й не забуті”, — каже пані Катерина.