Якби американський президент оголосив про важливу промову, зарезервував у національного мовника 20:00 для свого телевиступу, а потім зник до наступного ранку, то однозначні й згубні висновки не забарилися б: хаос, безлад, нерішучість. У Білому домі точно криза.
Саме це і відбулося у вівторок і середу цього тижня — в іншій країні. У вівторок російський президент оголосив про важливу промову, повідомив про свій виступ державне телебачення, журналістів, а потім хутко зник без пояснень. І хоч у середу зранку Путін звернувся до нації, висновки можна зробити ті самі: хаос, безлад, нерішучість. У Кремлі точно криза.
Насправді нічого із відкладеної промови нікого не здивувало. Російська влада вже давно планувала провести псевдореферендуми на окупованих українських територіях. Путін і його пропагандисти прозоро і непрозоро погрожують ядерною зброєю ще з лютого.
Та й тиха мобілізація вже йде не один тиждень, адже російській армії дуже потрібно знайти людей на заміну тим, які, попри заперечення Кремля, були вбиті чи поранені в Україні або просто виснажені війною.
Але тепер, коли Україна відвоювала тисячі кілометрів окупованої території, підготовку до псевдореферендумів активізували, ядерні погрози посилили, а мобілізацію розширили. Всі дії лідера держави аж ніяк не говорять про те, що він впевнений у підтримці народу і результаті війни.
Хитка підтримка Путіна
Частково на цю кризу вплинув страх Путіна втратити ту міжнародну підтримку, яка у нього ще є. Світовий клуб авторитарних лідерів тримається не на спільній ідеології і вже точно не на теплих почуттях одне до одного. Доки вони вірять, що у Росії друга армія світу, доки Путін складає враження незмінного правителя своєї країни, доти лідери Китаю, Білорусі, Казахстану, Індії і Туреччини будуть згодні терпіти його.
Але так звана неминуча перемога Путіна під загрозою. Його армія виглядає слабкою. Західні санкції створюють проблеми не лише для Росії, а й для її торгових партнерів, тому терпець так званих друзів Кремля теж уривається.
На саміті в Узбекистані минулого тижня кілька центральноазіатських лідерів виявили до Путіна неповагу за допомогою дипломатичних трюків. Індійський премʼєр Нарендра Моді сказав йому, що “сьогодні війною справи не вирішуються”, а китайський президент Сі Цзіньпін теж висловив “занепокоєння”.
У понеділок турецький президент Реджеп Ердоган сказав в інтервʼю PBS, що закликав Путіна закінчити війну: “Захоплені території повернуться до України”. І він наголосив, що це стосується і Криму, який Росія анексувала у 2014-му саме після псевдореферендуму.
І хоч погано втрачати підтримку іноземних лідерів, втрачати підтримку вдома — це ще гірше, а є ознаки того, що саме це і відбувається. Путіну, може, і начхати на російських лібералів та експатів, які виступають проти війни, але він може (і повинен) перейматися людьми, які мали б бути на його боці. Це такі люди, як Алла Пугачова з її мільйонами підписників у соцмережах; днями співачка оголосила про свою любов до батьківщини і засудження війни.
Путін також може боятися розчарувати блогерів-націоналістів, які в соцмережах активно виступають за війну і вже певний час критикують ведення війни. “Давайте відверто: мобілізація — це наш єдиний шанс уникнути тотальної поразки”, — нещодавно написав один із них.
Ніхто не зупиняє і не арештовує цих критиків, певно, через те, що у них є покровителі у службі безпеки або звʼязки із військовими найманцями, які відіграють чималу роль у війні в Україні. Якщо вірність усього цього ланцюга під питанням, то і Путін не так міцно сидить на своєму троні.
Водночас російському президенту треба утримувати баланс між потуранням озброєній меншості та заспокоєнням переважно апатичної і мовчазної більшості. Останні шість місяців Путін розповідав, що війни немає, це просто СВО; що втрат немає, а є лише тимчасові перешкоди. Враховуючи переможний рух російської армії, більшості росіян не треба нічого змінювати у своєму житті.
Нова риторика Путіна
Тепер же Путін змушений змінити свою риторику, але не надто радикально. Тому він говорить не про справжню загальну мобілізацію, яка б змусила величезну кількість молодих хлопців стати до зброї, а лише часткову. Мобілізація не включатиме студентів і загальний призив — буде лише виклик резервістів, у яких є попередній військовий досвід.
У Росії таких людей нібито 300 000, хоча залишається загадкою, скільки з них будуть придатні до бойових дій і чи вистачить зброї та екіпірування для них усіх. Можна припустити, що якби краща зброя і обладнання були в наявності, то вони б уже були на полі бою.
І тепер — до, ймовірно, найголовнішого у промові та змінах у російських законах, адже саме це вказує на кризу в армії. Насправді російська армія зіткнулася не лише із логістичною катастрофою чи тактичними проблемами, а й із занепадом морального духу. Саме тому Путіну потрібно більше солдатів і саме тому, як і у сталінські часи, Росія визнала злочином “добровільне складання зброї”.
За законом, який російський уряд ухвалив 20 вересня, за такий “злочин” можна потрапити за ґрати на термін до 10 років. Якщо покинути свій пост у Донецьку чи Херсоні (або переодягнутися у звичайний одяг і втекти, як це робили російські солдати останні кілька тижнів), то теж можна загриміти.
Держава також оновила каральні заходи проти бунтів — “застосування насильства проти старших за званням” — та крадіжок під час носіння однострою. Якби російська армія випромінювала ентузіазм, відданість і надійність, то державі не треба було б вдаватися до таких жорстких методів контролю дезертирства, мародерства і бунтів. Але реальність інша.
Упродовж наступних кількох днів після промови псевдореферендуми захоплять перші шпальти видань, а ядерні погрози налякають світ, як того і хотів Путін.
Але слід зрозуміти, що усі ці спроби шантажу і залякування — це частина глибшої історії, про яку російський президент не сказав у промові: Путін втрачає підтримку за кордоном, вдома і в армії. Все, що він нині говорить і робить, — це лише спроби уповільнити цю втрату.
