“Жлоби призначили себе елітою і хочуть закріпити диктатуру” — Павло Жебрівський

Був головою антикорупційного управління Генеральної прокуратури 2015-го, головою Донецької обласної військово-цивільної адміністрації у 2015-2018 роках, аудитором Національного антикорупційного бюро, народним депутатом трьох скликань парламенту. Зараз є президентом “Бойового братерства України”.

Секретар РНБО Олексій Данілов вважає, що Україні потрібен перехід із парламентсько-президентської республіки на “жорстку президентську”. Мовляв, тоді є відповідальна людина, яка розуміє на що йде і заради чого. Погоджуєтеся?

— Є три основні форми управління держави: парламентська республіка, парламентсько-президентська й парламентська. Українці є демократичними людьми із головною цінністю — прагненням волі. Але на час війни вони завжди обирали гетьмана — того, хто давав раду. Сьогодні система управління в Україні називається “абракадабра”. Незрозуміло, хто й за що відповідає. Є фігляр (блазень. - Gazeta.ua), маріонетка, яку просунули на позицію президента. Є люди, які маніпулюють ним.

Ідеться про главу Офіса президента Андрія Єрмака?

— Єрмак — людина, через яку маніпулюють Зеленським із Московії. Є парламент і так звана монобільшість. Де платять гроші в конвертах, які витягують із “Великого будівництва”. Так ухвалюють будь-які закони. “Слуга” Олександр Корнієнко сказав: “Ми призначили нову еліту”. Він не дурень. Не може не розуміти, що еліту не призначають. Той, хто відносить себе до неї, має відповідати певним критеріям. Значок народного депутата на піджаку не робить тебе політиком. Політик — це відповідальність.

 

 

 

 

У суспільстві є запит на “сильну руку”?

— Данілов виступає за жорстку президентську республіку. Це можливо лише за однієї умови: коли паралельно формується система противаг і стримувань. Поки маємо секретарку Зеленського Єрмака, який фактично виконує роль прем'єр-міністра. І маємо порожні аватарки в Кабміні на чолі зі Шмигалем. Вони просто освячують документи своїми підписами. Особисто віддані Зеленському, прогнозовані. Як бонус мають можливість заробити. Пристойна людина не піде під такі умови.

Як противаги узурпації мають бути дієві інститути: незалежні судова й законодавча гілки влади. Є модель Сполучених Штатів Америки, коли щодва роки змінюється третина складу Конгресу й Сенату. У нас п'ять років законодавчого органу — забагато. Бо настрої суспільства вже змінилися після останніх парламентських виборів.

Те, що пропонує секретар РНБО — узурпація влади. А далі — диктатура. В Україні це буде клоунська диктатура. По факту вже її маємо, хочуть закріпити де-юре. Зараз керують державою жлоби, які призначили себе елітою.

Україна — це будинок. Фундамент — цінності. Стіни — до чого йдемо, яка в нас національна ідея.

Які виклики стоять перед Україною?

— Їх три. Перший — закінчити війну. Петро Порошенко запустив тезу, що можемо закінчити її лише політико-дипломатичним шляхом. Простою мовою це означало, що Байден, Меркель, Макрон мали за нас порішати з Путіним, щоб той забрався геть. Це страусина позиція. Таку ж лінію продовжує і Зеленський.

Другий виклик — корупція. Кожен українець категорично проти неї, але про всяк випадок хоче, щоб усе вирішив кум. Для покарання корупціонерів створили Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, Національне антикорупційне бюро. Є ще Держбюро розслідувань, Служба безпеки, поліція. Але найчастіше ці органи паразитують і самі заробляють на корупціонерах. Для боротьби з корупцією мають бути виписані правила і їх необхідно дотримуватися. Розробили систему Prozorro, але її навчилися обходити. Прописують так тендери, що виграти можуть тільки певні компанії. Це стало фіговим листком. Має бути відповідальність чиновника. Треба перейти з дозвільної на заявкову систему ведення бізнесу. На сьогодні боротьба з корупцією провалена.

Третій виклик — бідність. Колись була така депутатка Катерина Ващук. 10 років виходила на трибуну й казала: “Село гине!”. Жодної концепції з відродження і розвитку сільських територій ні вона, ні її соратники не запропонували. Сьогодні нова влада проливає крокодилячі сльози, що українці бідні. А завдання перед нею — створити клас заможних українців.

— Звичайно. Грошей у світі достатньо. Інвестиційний потенціал українців оцінюю мінімум у 300 мільярдів доларів. Приблизно 8,5 мільйонів українців працюють за кордоном. Кожен четвертий заробив і відклав мінімум 100 тисяч доларів. Їдемо Закарпаттям — бачимо будиночки за 1,5-2 мільйони. Тернопільщиною, Івано-Франківщиною — купили по дві три квартири і здають. Не від доброго життя. Не знають, куди інвестувати зароблені кошти. Виходить десь 200 мільярдів доларів від заробітчан. Плюс достатньо коштів у частини людей, які живуть і працюють тут. Є підприємства, які мають прибутки й готові інвестувати в розвиток.

Що зробити, щоб ці гроші не боялися вкладати в розвиток країни?

— Навести лад. Друге — справедливий суд. 70 відсотків прокурорів, СБУшників, поліцейських, суддів за заданим алгоритмом готові чесно служити громадянам. Третина — покидьки, яких треба вигнати чи посадити.

Чи потрібні нам іноземні інвестиції? Так, але за декількох умов. Щоб зарплати були не менше тисячі доларів. Тоді приходьте і будуйте. Друге — виробництво має бути екологічним. Бажано з технологічними проривами. Сьогодні можна заробити профіт в Україні рази в три більший, ніж у Німеччині. Це все можливо за справедливого суду й рівних правил гри.

Інше питання — формування класу заможних. На Донеччині впровадив проєкт “Український донецький куркуль”. Тим, хто воював, переселенцям і нормальним українцям на створення бізнесу видавали гранти до 500 тисяч гривень. Половину брали з обласного бюджету, а другу — з органів місцевого самоврядування. За три роки все окуповувалося — гроші повертали у вигляді податків. І ці люди ставали заможними. Вони ніколи не поїдуть підтирати дупи італійцям, а захищатимуть свою землю. Наприклад, Сергій Севериденко. Хлопець їздив на заробітки в Італію. Коли почалася війна, воював. Під Костянтинівкою в селі Іванопіль мав невеличке господарство, розводив курей. Зараз уже має 100 кіз, екоферму, робить крафтові сири, ковбаси, шинки. У нього працюють півтора десятка людей. Анна Петриченко була головою асоціації “Український донецький куркуль”, поставила швейні машинки в Бахмуті. Отримали грант і створили кластер легкої промисловості. Шили маски, халати. Зі 186 запущених “куркулів” лише три закрилися. Усі інші розвиваються. Цей досвід можна застосувати в усій Україні.

Хто мав би це запустити?

— У чинної влади немає розуміння цього. За історію незалежності ми мали шість президентів. Українцем був лише один - Віктор Ющенко. Усі інші в міру своїх можливостей якось керували країною. Але серед них не було жодного лідера нації. Потрібен той, хто показуватиме дорогу — куди йдемо, як, для чого. У Чехії був Вацлав Гавел, для Польщі - Іван Павло II. Але потенціал цих країн на порядок нижчий за наш. На чолі України має бути людина, яка хоче ввійти в історію, шалено любить країну, готова жертвувати життям, здоров'ям заради неї.

Хтось із військових?

— Військо сьогодні є зрізом суспільства. От скільки падлюк серед українців, стільки ж і там. Хоча більшість із них набагато жертовніші за цивільних. Але країною мають управляти останні. 

Тарас ПОДОЛЯН