Генерал Даллер і його кошмари. Історія байдужості президентів і мовчання світу

Літнього вечора 2000-го на лавці в одному з парків Оттави сидів 54-річний чоловік із пляшкою скотчу в руках. 

Виправкою й обличчям із квадратним підборіддям він нагадував персонажів коміксів про супергероїв, якби замість того, щоб рятувати світ, супергерої розпивали скотч із пляшок в міських парках. Чоловік опинився тут після чергового виснажливого сеансу психотерапії, що тривала роками і мала допомогти йому позбутися відчуття провини.

“Я ледве зробив пару кроків, мабуть, потім спіткнувся. Потім я продовжував кричати, щоб люди прийшли і вбили мене, — згодом згадував він той вечір. — Я благав свою невістку всю дорогу до лікарні і вночі, коли прокидався кілька разів. Я продовжував кричати, щоб вона знайшла спосіб вбити мене”.

Відтоді як у серпні 1994-го він повернувся до Канади з руандійського відрядження, його мучило безсоння ночами і жахи вдень. Він носив із собою мачете, одного разу його мало не знудило в супермаркеті, який нагадав йому магазини в Руанді з розкиданими трупами. Чотири рази він намагався покінчити життя самогубством.

Чоловіка з квадратним підборіддям батьки нагородили ім'ям шекспірівського героя — Ромео. Канадський генерал-майор Ромео Даллер командував “блакитними шоломами” ООН у Руанді. За сто днів, поки світові лідери і топфункціонери міжнародних організацій не наважувалися назвати те, що відбувається, геноцидом, у цій африканській країні загинуло понад 800 000 її мешканців. 

Тисячі людей, врятованих Даллером і його миротворцями, не обнулили рахунок генерала до самого себе — людини, яка 30 років тому могла зупинити різанину, якби в цьому були зацікавлені ті, хто відрядив його до Руанди.

Вимірювання носів, “таргани”-повстанці і свій сучий син

Хуту — кремезні, круглолиці, темношкірі, плосконосі, товстогубі, з квадратною щелепою.

Тутсі — худорляві, з видовженими обличчями, світлішою шкірою, вузьконосі, тонкогубі, з вузьким підборіддям.

Тутсі — скотарі, хуту — землероби.

Тутсі та хуту населяють Руанду. Ті й інші переважно католики. Ті й інші говорять однією мовою — кіньяруанда.

Реклама:

 

Наприкінці XIX століття Руанду колонізувала Німецька імперія. Поселенці контролювали економіку країни, а військові кайзера Вільгельма I тримали на своїх багнетах політичний режим на чолі з королем Юхі V Мусінгою. Тоді ж у німців сформувалося уявлення про расу панів — тутсі, оточених отарами корів, і підпорядковану расу хуту.

Під час Першої світової Руанду захопили бельгійці — їм вона дісталася як трофей у війні.

“На додачу до військових і адміністративних начальників і цілої армії церковників бельгійці відрядили в Руанду вчених. 

Вчені принесли з собою ваги, рулетки і штангенциркулі і почали зважувати руандійців, виміряти руандійські черепи і проводити порівняльні аналізи відносної опуклості руандійських носів.

Звісно, ці вчені виявили те, у що вірили з самого початку! Тутсі вирізнялися більш “шляхетною”, більш “природно” аристократичною статурою, ніж “грубі” і “звіроподібні” хуту”, — писав у своїй книжці “Ми змушені повідомити вам, що завтра нас і нашу сім'ю вб'ють. Історії з Руанди” журналіст The New Yorker Філіп Гуревич.

На початку 1960-х із благословення бельгійців до влади в країні прийшли хуту, монархію скасували, а Руанда стала республікою. 1962-го країна нарешті позбулася бельгійського протекторату і стала незалежною.

Перший після падіння монархії президент Руанди Грегуар Кайібанда за час свого правління досяг успіху хіба що в тому, що підбурював хуту до нападів на тутсі. Приводом для насильства зазвичай ставали збройні рейди повстанців-тутсі, які втекли з країни в Бурунді, Уганду, Танзанію і Заїр. Цих партизанів влада Руанди стала називати “тарганами”. Вони й самі користувалися цим визначенням, яким підкреслювали свою живучість.

Реклама:

 

Після військового заколоту 1973 року до влади в країні прийшов генерал Жювеналь Габ'ярімана. 

На довгі роки він став для Заходу своїм “сучим сином”. Те, що його вибори відбувалися без участі опозиції, та на них він “малював” собі голоси виборців, Захід не надто бентежило. Проте Габ'ярімана часто й упевнено додавав до своїх промов слова “розвиток” і “суспільна згода”, оголосив мораторій у нападах хуту на тутсі та став “чемпіоном Африки” з освоєння потоків західної гуманітарної допомоги.

“Якщо ти був (західним — УП) бюрократом із бюджетом гуманітарної допомоги “на розпил”, а твій професійний успіх вимірювався умінням не надто нахабно брехати або лакувати дійсність під час заповнення оптимістичних статистичних звітів наприкінці кожного фінансового року, то Руанда була для тебе саме тим, що лікар прописав.

Бельгія щедро зливала гроші у свою стару годівницю; Франція, яка вічно прагнула розширити свою неоколоніальну африканську імперію, почала кампанію військової допомоги Габ'ярімані 1975 року; Швейцарія надсилала до Руанди більше гуманітарної допомоги, ніж у будь-яку іншу країну світу; Вашингтон, Бонн, Оттава, Токіо та Ватикан — всі вони вважали Кігалі (столиця Руанди — УП) своїм улюбленим одержувачем благодійних фондів”, — пише Гуревич.

4 серпня 1993 року в танзанійському місті Аруша президент Габ'ярімана підписав мирну угоду з “тарганами”-повстанцями. Вона гарантувала право повернення на батьківщину руандійських біженців-тутсі. На той момент населення країни складало приблизно 85% хуту та 15% тутсі.

Стежити за дотриманням угод мали миротворці ООН. 

Так восени 1993-го в Кігалі вперше з'явився генерал-майор Ромео Даллер зі своїми миротворчим корпусом чисельністю 2548 осіб. Їхній мандат передбачав можливість застосування зброї лише в одному випадку — самозахист. 

 

Факс із Кігалі

Наступна сторінка руандійської трагедії починалася як шпигунський детектив, а завершилась як завжди, коли йдеться про кафкіанську реальність ООН. 

В січні 1994 року один із помічників Даллера зустрівся в Кігалі зі своїм таємним інформатором із керівництва інтерахамве — ополченців хуту. Той повідомив, що з санкції верхівки президентської партії формуються групи бойовиків, і про наказ негласно реєструвати всіх тутсі в столиці з метою знищити їх у майбутньому.

Інформатор готовий був навести миротворців ООН на таємні склади зброї. В обмін він просив грошей та захисту для себе і своєї родини.

11 січня, у відділ миротворчих операцій штаб-квартири ООН у Нью-Йорку надійшов факс від Даллера із заголовком “Прохання про захист для інформатора”, позначкою “надзвичайно терміново” і припискою “де є воля, там є і шлях”. Генерал просив надати інформатору захист і притулок на Заході, а своїм бійцям — дозвіл знешкодити склади зброї хуту.

“Після факсу від 11 січня я отримав найшвидшу відповідь із Нью-Йорка, яку колись отримував: “Ви не маєте втручатися. Ви не будете піддавати свої війська ризику”, — згадував Даллер.

Замість розширення повноважень миротворців генералу наказали висловити президенту Габ'яріману глибоке занепокоєння та пильно стежити за розвитком ситуації. 

Відповідальним за миротворчі операції ООН був на той час Кофі Аннан, згодом генсек цієї організації. Ані він, ані тодішній генеральний секретар ООН Бутрос Галі (за іронією долі обидва — представники африканських країн) не готові були ініціювати бодай якісь дії, щоб запобігти трагедії.

Перефразовуючи слова Даллера з його факсу, шлях зникає там, де бракує волі.

До початку різанини в Руанді залишалося 85 днів. Мачете і вогнепальна зброя чекали години Ч, коли станеться вибух, який “цивілізоване людство” вкотре зустріне із заплющеними очима і заткнутими вухами. 

 

“Мої підлеглі стояли по коліно серед понівечених тіл”

Година Ч настала 6 квітня 1994-го.

О 20 годині 25 хвилин літак “Фалькон-50” — подарунок президента Франції Міттерана руандійському колезі — обстріляли над Кігалі під час заходу на посадку. На борту лайнера були Габ'ярімана з найближчими радниками, президент сусідньої Бурунді — також хуту за походженням, і три пілоти-французи. Загалом 11 людей. Усі загинули.

Про те, хто обстріляв президентський літак, досі сперечаються історики. За однією з версій, вбивство Габ'ярімани організувала верхівка його ж партії, для якої він був недостатньо радикальним. За іншою версією, винні тутсі-бойовики, які хотіли зірвати Арушську угоду.

Після загибелі президента, яка стала тригером для початку геноциду, епідемія вбивств тутсі миттєво охопила Руанду. Погромники-хуту групами колесили від одного місця бійні до іншого на автобусах. Крім морального задоволення, вони отримували трофеї — радіоприймачі, меблі, домашню худобу вбитих. Іноді муніципальні ради стимулювали вбивць і грошима — в одному з районів Кігалі за кожну відрубану голову тутсі пропонували 50 руандійських франків — близько 30 американських центів.

В одній руці вбивці зазвичай був мачете — ніж, що став головною зброєю геноциду в Руанді. В іншій — радіоприймач на хвилі пропагандистської станції “Радіо тисячі пагорбів”, ведучі якої не лише закликали вбивати тутсі, а й давали координати місць, де ті переховувалися.

Знищували не лише тутсі, а й поміркованих хуту. Однією з перших жертв різанини стала прем'єр-міністр країни Агата Увілінгійімана. Бійці Даллера, скеровані ним до будинку прем'єра, щоб захистити її, не змогли виконати завдання через заборону відкривати вогонь. Того дня загинули 10 бельгійських миротворців.

З цього моменту вихід з країни понад 400 бельгійців зі складу миротворчої місії в Руанді був справою часу. Бельгійські політики не могли пояснити своїм виборцям, що їхні військові забули в Руанді.

19 квітня, коли рахунок загиблих у Руанді йшов уже на сотні тисяч, останні бельгійські миротворці зі складу сил ООН вилетіли з аеропорту Кігалі.

“Я стояв там, — згадував Даллер, — коли останній “Геркулес” здійнявся в повітря, і думав, що майже п'ятдесят років тому мій батько та мій тесть билися в Бельгії, щоб визволити цю країну від фашизму, і ось тепер бельгійські солдати кинули мене... Я вважав, що цьому немає виправдань”.

Усі ці тижні від початку різанини генерал бомбардував штаб-квартиру ООН у Нью-Йорку доповідями про те, що відбувається в Руанді. За його оцінками, для того, щоб швидко зупинити геноцид, йому необхідні були дві речі: можливість використовувати зброю і п'ять тисяч бійців. Замість цього Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію про скорочення кількості миротворців у Руанді.

Усе, що міг зробити Даллер — створювати спеціальні зони безпеки під захистом “блакитних шоломів”, де могли ховатися тутсі, яким вдалося до них дістатися.

“Мої підлеглі стояли по коліно серед понівечених тіл, оточені гортанними стогонами помираючих, дивилися в очі дітям, які гинуть від втрати крові, з ранами, обпеченими сонцем і покритими личинками і мухами. Мені траплялося проходити через селища, де єдиною ознакою життя були коза, курча або співочий птах, тоді як усі люди були мертві, а їхні тіла поїдали ненажерливі зграї собак”, — згадував Даллер.

У розпал геноциду миротворці нарешті таки отримали з Нью-Йорка дозвіл застосовувати зброю. Але є нюанс — воювати їм наказали з дикими собаками.

Міжнародна спільнота мирилася з геноцидом, натомість собак-трупоїдів ООН розглядала як серйозну проблему охорони здоров'я.

 

Геноцид? Який геноцид?

12 квітня 1994-го представниця США при ООН Мадлен Олбрайт виступала у вашингтонському Меморіальному музеї Голокосту. 

В її промові були такі слова: “Як ми маємо реагувати, коли влада і ресурси держави спрямовані на знищення цілих категорій людей? Як можуть так багато людей, здатних на великодушність і теплоту в інших ситуаціях, опускатися на рівень диких звірів? Як може цивілізація не реагувати на злочини такого масштабу і при цьому називати себе “цивілізованою”?”

Можна було б припустити, що таким чином Олбрайт відрефлексувала ситуацію в Руанді. Анітрохи. Вона говорила про військові злочини проти мирного населення в колишній Югославії. 

“Алергія” на африканський порядок денний з'явилася в американців після інциденту в Сомалі в жовтні 1993-го. Тодішній президент Буш скерував американських солдатів у цю країну для участі в миротворчій місії ООН. Невдало спланована операція призвела до загибелі 17 і поранень 73 рейнджерів-спецпризначенців, удару по репутації США і відходу американців із Сомалі. 

Тут можна було б довго мудрувати про особливості геополітики часів Буша і його наступника Клінтона. Про фантомні болі американців після В'єтнамської війни. Про “мовчання світу” під час чергового геноциду. Про відсутність інтересу до країни, чия назва не вміщається в обриси її території на карті світу. Але точніше, ніж генерал Ромео Даллер, про це не скажеш.

“Якщо говорити по-солдатськи, кому, чорт забирай, було не наплювати на Руанду? Хто розуміє, що за 3,5 місяці в Руанді було вбито, поранено, вигнано з рідної землі більше людей, ніж за всю югославську кампанію, в яку ми вкинули 60 тисяч осіб, і в якій брав участь весь західний світ”, — говорив він в одному з інтерв'ю роки по тому.

Окрема історія — танці з бубнами навколо слова “геноцид” в офіційній комунікації. До яких тільки хитрощів не вдавалися політики і функціонери ООН, щоб його уникнути.

Лише на початку червня 1994-го, коли вулиці Кігалі та дороги по всій Руанді були всіяні тілами вбитих тутсі, американці почали обережно користуватися схваленим Білим домом офіційним формулюванням: “могли мати місце акти геноциду”. А Верховний комісар ООН з прав людини все ще називав те, що відбувається, “можливим геноцидом”.

Коли 10 червня 1993-го держсекретаря США Воррена Крістофера під час візиту до Стамбула репортери приперли до стінки прямими запитаннями про відмову називати речі своїми іменами, він відповів: “Якщо щось чарівним чином зміниться від іменування всього цього геноцидом, то я вимовлю це слово без вагань”. 

Причина небажання визнавати очевидне була проста. Конвенція 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього вимагала від тих країн, хто її підписав, дій, щоби негайно зупинити вбивства. А діяти в цьому випадку ніхто не хотів. Крім генерала Даллера і кількох сотень миротворців, що залишилися з ним в Руанді в найстрашніші тижні навесні 1994-го.

Життя після смерті: 30 років по тому

У середині червня 1994-го ООН кинулася рятувати залишки своєї репутації. 22 червня Рада безпеки дала санкцію на проведення Францією миротворчої операції в Руанді.

З огляду на те, що Франція до останнього постачала зброю до цієї країни, банди хуту-ополченців зустріли миротворців плакатами “Ласкаво просимо, французькі хуту!”. А ведучі “Радіо тисячі пагорбів” радили дівчатам-хуту причепуритися: “Тепер, коли всі дівчата-тутсі мертві, у вас є шанс!”.

Однак кінець геноциду поклали не французькі миротворці, а наступ по всій країні тутсі з Руандійського патріотичного фронту Поля Кагаме. Під їхнім натиском Кігалі капітулювала 4 липня. Орієнтовно два мільйони хуту втекли з країни.

До цього моменту генерал Даллер уже не раз надсилав рапорти з проханням звільнити його від командування місією ООН в Руанді.

“Хоча мені було наказано мати ескорт через погрози, я тікав зі штаб-квартири і просто сідав за кермо, — згадував він. — Я сподівався, що потраплю в засідку і мене вб'ють”.

Даллер повернувся до Канади в серпні 1994 року. Наступні 20 років він намагався позбутися почуття провини. Писав книги, одна з яких стала бестселером і була екранізована — “Потиснути руку дияволу”. Генерал продовжив військову кар'єру в Канаді. Якоїсь миті керівництво попередило, що він має або поставити для себе крапку в “руандійській справі”, або залишити збройні сили. 

У 2000-му він пішов у відставку. Після цього протягом десяти років був членом Сенату Канади. 

Чи перегорнув сьогодні 78-річний генерал руандійську сторінку своєї біографії? Навряд. Радше навчився з цим жити. 

“Командування — це як бути вагітною. Ти не можеш бути вагітною протягом тижня, а на вихідних мати перерву. Тут не можна сказати: “Я зробила все, що могла, і мені шкода”, — сказав він в одному з телеінтерв'ю до чергової дати геноциду в Руанді.

Що сталося з іншими учасниками подій у Руанді після 1994-го?

Понад 120 тисяч хуту, звинувачених у злочинах, стали ув'язненими.

Міжнародний трибунал щодо Руанди розглянув справи 93 обвинувачених, 12 із них виправдали. 

Руандою вже 24 роки править той самий Поль Кагаме. Перше, що він зробив після приходу до влади у 2000-му — позбувся політичних опонентів, які опинилися або в еміграції, або за ґратами. На чергових виборах, що відбулися в липні 2024-го, він набрав 99% голосів. У 2023-му під час саміту “Росія — Африка” тиснув руку Путіну в Санкт-Петербурзі.

Білл Клінтон, за часів президентства якого відбувався геноцид, 25 березня 1998-го нарешті відвідав Руанду. Далі аеропорту не поїхав. Там же виголосив промову: “Вам це може здатися дивним, але в усьому світі були люди на кшталт мене, які сиділи у своїх кабінетах і не усвідомлювали повною мірою ні глибини, ні швидкості, з якою вас захлеснув цей неймовірний жах”.

Так само у 2023-му він шкодував і про те, що допоміг російському “другу Борису” з ядерним роззброєнням України. “Відчуваю особисту залученість, тому що я змусив їх (українців — УП) погодитися відмовитися від їхньої ядерної зброї”.

Realpolitik, якою вона є.

Між тим, що відбувається сьогодні в Україні, та подіями 30-річної давнини в Руанді, відмінного набагато більше, ніж спільного. Проте ця історія багато що пояснює. Насамперед реакцію міжнародних організацій на кшталт ООН, яким легше дочекатися кривавої розв'язки і згодом покаятися за безпорадність, ніж назвати речі своїми іменами і почати діяти. 

І, звісно, геноцид в Руанді — це нагадування про те, що відбувається, коли головною нищівною зброєю стає не мачете, а людина, що втратила людську подобу. 

Михайло КРИГЕЛЬ