Французький політолог: “Якщо вибори в Україні буде визнано недемократичними, ЄС не підпише угоду про асоціацію з Києвом”

Про цю та інші колізії парламентської кампанії в Україні — наша розмова з доктором політології, викладачем Західного Паризького університету та Паризького Інституту політичних досліджень Юлією Шукан.

Пані Юлія відстежує соціологію парламентських практик на пострадянському просторі з 2000 року, регулярно відвідує з дослідницькими місіями Україну, а на цих виборах працюватиме спостерігачем від Світового Конгресу Українців.

- Упроводж двох тижнів Ви відстежували в Україні зустрічі кандидатів у депутати з виборцями. Якими є Ваші спостереження, можливо — перші висновки?

— Почнемо з найсильнішого відчуття. Це — усвідомлення недовіри між виборцями, мешканцями України, та кандидатами. Зазвичай я на дворові зустрічі приходжу за півгодини. Поспілкуватися з людьми, роздивитися довкола, послухати, про що говорять люди до того, як з’явиться кандидат... Отже, народ приходить переважно з цілком конкретними запитаннями і водночас не вірять у можливість вирішення проблем. Люди думають: варто спробувати, але не треба сподіватися. Дуже часто кандидатів питають: чи ви будете працювати на окрузі? І тут також відчувається дуже потужна недовіра, що тягне за собою певні практики. Наприклад, підкуп виборця, який є дуже поширеним під час цієї кампанії. Про це кажуть усі моніторингові організації. Чому підкуп працює? У мене склалося враження, що у цій атмосфері недовіри виборці хочуть дістати нехай щось маленьке, але відразу. Щось конкретне: послугу, матеріальну вигоду або гроші. Бо потім вони бояться, що більше цього мажоритарника на окрузі не побачать, і що за п”ять років мандату він так і не виконає свої зобов’язання. А тут — такий миттєвий обмін: голос на те, що ти мені даси зараз. Саме вакуум довіри між владою та виборцями, на мою думку, породив за минулих президентських виборів феномен Тігіпка, а за нинішніх парламентських — феномен партії УДАР.

- Ви спостерігали за зустрічами з виборцями кандидатів від влади чи від опозиції?

— Обидва табори. Я була на зустрічах кандидатів-мажоритарників від Партії регіонів та кандидатыв, які зареєстровані як самовисуванці, але підтримуються Партією регіонів, була й в опозиційних кандидатів. Що мене вразило у спілкуванні з народом кандидатів від влади — це повна відсутність ідеологічної складової. Один з таких кандидатів навіть сказав: “Ідеологія не потрібна, враховуючи соціально-економічну ситуацію в Україні, бо люди чекають тільки вирішення їхніх власних проблем ”. І дійсно, в Києві, на зустрічах, де я була присутня, інколи не було партійної символіки. Виборці відразу ж починали говорити про розбиті дороги, дах, що тече, невідремонтовані ліфти... Обмін думками відсутній в принципі. Люди сподіваються, що кандидат від влади має потрібні зв’язки і все полагодить. Зв’язок дійсно є, бо дуже важко розрізнити бюджетний адмінресурс та підкуп: вони надто сильно між собою пов’язані. Стосовно опозиційних кандидатів, яких бачила я, все відбувалося інакше. Обговорюються ідеологічні питання, подальша доля Тимошенко, відносини зі Штатами, позиція Євросоюзу щодо України... Потім може піти й конкретика. Але Партія регіонів однозначно сприймається як сфера короткотермінових послуг, що надаються у передвиборчий період.

- До кого більше приходять люди, до влади чи до опозиції?

— За моїм досвідом, приблизно однаково. Десь від 50 до 150 осіб на дворових зустрічах з кандидатами. Була я й на інших заходах: відкриттях дитячих майданчиків, стадіонів, збудованих за рахунок бюджету місцевих адміністрацій, але представлені, як особистий внесок кандидата у покращення життя району. Бачила, як до дітей приходять з подарунками у супроводі представників влади. Через дітей намагаються дістатися і до батьків.

- Вам доводилося говорити з людьми, які беруть подарунки?

— Так, я говорила з ветеранами, яким давали продпакети. Це — особлива категорія населення. Для них СРСР — це піклування про пенсіонерів. Сьогодні ці люди почуваються покинутими та забутими державою, вони сподіваються, що хтось ними займеться. Бюджетну підтримку багатьом з них, зокрема, дітям війни скасовано. Вони, як зазначив один з кандидатів від влади, — бідні, забуті та хворі. Кожен знак уваги — велика рідкість, вони беруть харчі та розуміють їх як щось належне, що мусила б зробити держава, але робить кандидат. Відбувається очевидна підміна понять. Та можна не сумніватися: вони проголосують за кандидата, котрий звернув на них увагу.

- Така ситуація характерна лише для України чи також для інших держав пострадянського простору?

— Важко порівнювати ситуацію з Росією, бо там спискова система, і вона не сприяє роботі кандидатів з майбутніми виборцями. У Білорусі виникає інша відмінність. Роль парламенту там повністю нівельована, в його стінах тривалі роки не працює жоден опозиціонер, тож сама інституція не відіграє такої ролі, як в Україні. Сам інститут виборів перетворився на своєрідний політичний ритуал, який відтворює видимість виборчого процесу, але позбавлений сенсу. Це — формальне голосування. Але недовіра — вона є. Як до інституції, так і до самих парламентарів.

- Наскільки поширений у Білорусі підкуп виборців ?

— Ні, в Білорусі — надзвичайно суворий контроль за політичним фінансуванням, все жорстко відрегламентоване. Тільки цієї осені, у вересні, кандидати змогли відкрити свій виборчий фонд та використати свої особисті $ 12 тис для виборчої кампанії, й тільки кожен п”ятий кандидат скористався з такої нової для Білорусі можливості. В Україні, по суті нема обмежень на гроші, які витрачаються на вибори. Політичний процес весь час дорожчає, зокрема і через витрати на підкупи, але також — на зовнішню агітацію, послуги політтехнологів та соціологів. В Білорусі підкупів однозначно немає, але натомість проти опозиційних кандидатів широко застосовується адміністративний, кадровий, матеріальний та силовий ресурс. Чиновники напряму підтримують кандидатів від влади та створюють для них найкращі умови.

- Тобто коли кажуть, що Україна поступово перетворюється на Росію чи Білорусь, це — перебільшення?

— Якщо казати про політичну конкуренцію, яка в Україні все ж таки збереглася, — виглядає як перебільшення. Але якщо оцінювати процес, тенденцію, ті кроки, які здійснює українська влада, задкуючи та відступаючи від демократичного стандарту, — напрямок вказано вірно. Але фактор конкуренції грає в Україні дуже велику роль. Відбувається конкуренція грошей, що не завжди сприяє обранню кращого. Проте економічний плюралізм поки що, на даному етапі, зберігає плюралізм політичний.

- Наскільки адекватним, відповідно до демократичних стандартів, виглядає українське громадянське суспільство?

— Також ситуація залишається набагато кращою, ніж у Росії чи Білорусі. На рівні законодавства в Україні набагато більше можливостей для діяльності громадських організацій. У Білорусі їх дуже сильно контролюють, нема жодної можливості діставати іноземне фінансування, якщо не йдеться про валізи готівки, що надходять часом з Литви та Польщі. Кількість громадських ініціатив в Україні на порядки вища. Хоча — якщо повернутися до тенденцій — є проблеми з дотриманням принципів свободи слова та свободи мирних зборів. Власне, відразу після обрання Януковича перші реакції незгоди дуже нагадували білоруські, коли спеціальні підрозділи колом оточували опозиціонерів, щоб їх не було видно перехожим з вулиці. І протест ніби зникав з публічного простору. Наскільки я пам’ятаю, спроби запровадити закон про мирні збори робилися не раз. Він писався, очевидно, з метою обмежити можливості висловлювати свою незгоду не лише опозиції, але й мирних громадян. Якщо говорити про конфлікт довкола ТВі, який, як часто трапляється на пострадянському просторі, представлено як конфлікт власника з податковими органами, зрозуміло, що фінансова аргументація ховає за собою політичні причини.

- Як Ви собі пояснюєте це українське сповзання в авторитаризм?

— З одного боку, в 2010 році були здійснені послідовні кроки, скеровані на посилення президентської влади, — на рівні як конституційного режиму, так і владних практик. Зміцнення президентської вертикалі та її домінація над іншими гілками влади часто відбувалося в обхід формальних правил та процедур. З іншого боку, опозиція чинить досить слабкий опір вкоріненню авторитарних практик, про що нам щодня нагадує нинішня виборча кампанія. На Сході, на Півдні та навіть у Центрі країни майже немає сильних, яскравих кандидатів від опозиції, здатним протистояти кандидатам від влади, наполягти на ідеологічних дебатах всупереч адмінресурсу та підкупам. На ситуацію впливає також фактор розчарування в Помаранчевій революції. Потужна мобілізація, потужні сподівання закінчилися нічим. Люди зневірилися. Я була у Києві під час процесу Тимошенко. Дуже мало народу стояло під судом на знак протесту. Це той самий елемент недовіри з боку громадян, які не вважають, що в такій ситуації треба виходити на вулицю та підтримати Тимошенко, що варто тиснути на владу через вулицю. Я також бачила у Києві протест на підтримку ТВs. Сказала б так: збирається активне ядро, яке бере участь у всіх протестних заходах, пов’язаних з політикою чи проблемами Києва. І це ядро завжди активізується, воно готове до дії, але його, мабуть, не досить, щоб переломити ситуацію.

- Якщо вибори в Україні визнають недемократичними, як розвиватимуться далі, на Вашу думку, відносини між Києвом та Європейським Союзом? Чи може таке статися, що демократичний Захід від зневіри махне на Україну рукою та виштовхне її назад, до зони впливу путінської Росії?

— Досить часто на пострадянському просторі представники Євросоюзу стикаються з такою дилемою: з одного боку, вони не можуть закривати очі на грубі порушення демократичних станадртів, але з іншої — призупинення співробітництва, замороження контактів призводить якщо не до неминучого зближення з Росією, то до ізоляції. Якщо вибори в Україні не будуть визнані демократичними, очевидно, що Європейський Союз не піде на підписання угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі з Україною. Поза тим, існують інші механізми, в рамках уже підписаних угод, що дозволяють Євросоюзу впливати на ситуацію в Україні та підтримувати дії, які наближають державу до європейського вибору. Йдеться про угоду про спрощення візового режиму, програми фінансової та технічної допомоги в рамках Європейської політики сусідства та партнерства. Відносини між Україною та ЄС в такому випадку ускладняться, але не зникнуть.

Алла ЛАЗАРЕВА