Формула національної безпеки

Кроки влади на міжнародній арені, зроблені останнім часом, викликали резонанс у суспільстві. Після “здачі” урану та пролонгації перебування Чорноморського флоту РФ у Криму опозиція звинуватила владу в національній зраді. Тиждень звернувся за коментарями до одного з найкращих фахівців у галузі зовнішньої політики та безпеки Євгена Марчука — людини, яка за час своєї політичної кар’єри обіймала посади прем’єр-міністра, міністра оборони, голови СБУ та секретаря РНБО.

Труба не аргумент

- Чим обернеться для України “обмін” зниженої ціни на газ на дозвіл пролонгувати базування в Криму Чорноморського флоту РФ до 2042 року?

— Йдеться про військову базу Росії, інтегровану в цивільне життя, й не лише Севастополя. І тут шаблонні пояснення економічними аргументами не сприймаються. Я не почув пояснень, чому ця угода не порушує Конституції України. Як один із учасників Конституційної ночі добре пам’ятаю, який зміст закладався у перехідні положення щодо тимчасового перебування іноземних військових баз на території України. Якби тоді прозвучало “2042 рік”, перехідні положення однозначно було б виписано жорсткіше. Крім того, згадана угода суперечить передвиборчим заявам регіоналів про намагання об’єднати країну. Очевидно також, що більша частина суспільства не зрозуміла і не підтримала цього рішення. Та й аргументація щодо по­в’язування економічних і безпекових параметрів цієї угоди дуже слабка й незрозуміла.

Є ще кілька питань. Наприклад, чи розтягуються на 32 роки невирішені до сьогодні проблеми базування ЧФ Росії, що стосуються інвентаризації всього майна флоту, заборони суборенди, використання радіочастотного ресурсу, навігаційного обладнання (маяків), демаркації кордону в Керченській протоці та Азовському морі? Які конкретні зобов’язання взяла Росія з розвитку соціальної інфраструктури Севастополя, котрою вона фактично безоплатно користується, і де це зафіксовано? Є ще низка питань, що стосуються поведінки бойових кораблів у територіальних водах України, діяльності офіцерів розвідувального управління і пропагандистських структур ЧФ на території України. Є блок політико-безпекового характеру. І це не всі питання. Лише економічно-газових аргументів щодо пояснення необхідності підписання цієї угоди явно недостатньо. Взагалі в цій ситуації я добре розумію росіян і не дуже добре—українців. Я непогано знаю російську еліту, провів із росіянами багато різних переговорів. Скажу, що це переговірники дуже високого класу, які вміють кваліфіковано захищати свої національні інтереси. Вони дуже чітко і прагматично розраховують усі можливі варіанти. У більшості нашої еліти на ментальному рівні відсутні експансіоністські інстинкти. Не у військовому розумінні цього слова, звісно, а в плані розширення сфер впливу. Я це відчував не раз. Нам ближче принцип “моя хата скраю”. Саме тому, мабуть, виникла ідея нейтралітету. Можливо, років за 30 з’явиться покоління, для якого патріотизм буде наповнений конкретикою повсякденного життя.

- Мало хто передбачав такий розвиток подій. Думали, що в найгіршому разі нинішня влада здасть українську ГТС…

— По-перше, це заборонено законом. А по-друге, я не впевнений, що це найгірше, що може статися. Вже побудований “Північний потік”, незабаром буде споруджено “Південний”. Якщо зараз Україна прокачує 120—150 млрд кубів газу на рік, то після введення в експлуатацію цих двох газогонів вони переберуть на себе близько 100 млрд кубів на рік. Тому думати, що газова труба у нас вічно буде серйозним національним переговірним аргументом, помилково. До речі, слід замислитися, чому європейські партнери пішли на будівництво цих потоків, кожен із яких коштує близько $5 млрд. Думаю, головна причина — в репутації України. Взагалі всередині країни проблема ГТС дуже політизована. А треба не політизувати, а все добре розраховувати.

Козирі та реверанси

- Якщо говорити про “здачу інтересів”, то як можна розцінювати “урановий” реверанс Януковича в бік США?

— Що означає позбавлення від високозбагаченого урану? Почнемо з того, що наш уран, збагачений приблизно на 20%, зовсім не годиться для використання в атомній енергетиці, його можна використовувати лише для наукових досліджень. Уран для вибухових пристроїв має бути збагачений на 95% або більше. Варто похвалити експертів, які підготували це рішення для президента. Це був вдалий зовнішньополітичний хід команди Януковича, я сказав би, найефективніший за нетривалий час його перебування при владі. І з цивілізаційного погляду, Україна продемонструвала, що робить свій внесок у зниження ядерної загрози.

- Опозиція заявляє, що уран — це додатковий козир країни, так би мовити, демонстрація її сили на світовій арені…

— Так говорять невігласи. Виглядає так, що команда Януковича певною мірою заманила опозицію в пастку, змусивши ту робити заяви, які б’ють по її ж репутації. Розповідати, що з нашого високозбагаченого урану можна зробити атомну бомбу і це посилить репутацію України, — дурниця. Хто в Україні може віддати наказ створювати бомбу і з якою мотивацією? Людина, яка це б зробила, стала б політичним трупом. Так, в нас є фахівці, які можуть створити бомбу, але ж таємно цього зробити не вдасться, бо в цьому процесі брали б участь щонайменше 5 тис. осіб. Та навіть якби це й вдалося, це означало б, що Україна порушила взяті на себе зобов’язання про без’ядерний статус, наслідком чого були б жорсткі й тривалі санкції, і не тільки з боку країн — підписантів Будапештського меморандуму, а потім міжнародна ізоляція. Приклад Ірану показовий. Силу України треба шукати не в загрозі фантомним ворогам, а в економічному розвитку. Адже такі країни, як Японія або Німеччина, не мають ядерної зброї, а є світовими грандами. Повертаючись до нашого питання: переговори про відмови України від урану велися вже давно. І саме зараз змогли домовитися, що США у відповідь на цей крок компенсують Україні відповідну кількість низькозбагаченого урану. Адже для науки це не має великого значення.

- Але ж поки що, крім схвалення, ми нічого не отримали. Чи не повториться ситуація з відмовою від ядерної зброї за президента Кравчука, коли нам багато чого обіцяли, але майже нічого не виконали?

— Це не зовсім так. Тоді США за відмову від ядерної зброї компенсували нам близько $300 млн, Росія списала частину газового боргу і півтора року безплатно постачала ядерне паливо для наших атомних електростанцій. Тобто ми не зовсім безкоштовно здали ядерну зброю. Чи отримали достатню компенсацію, то вже інше питання. Але мало хто говорить про те, що в нас просто не було іншого виходу. Ми ніяк не могли залишити ядерну зброю на території України.

- Чому?

— З кількох причин. По-перше, зберігаючи ядерну зброю, ми стали б мішенню для інших ядерних країн. Адже в чому полягає філософія ядерного стримування? Всі країни, що мають ядерну зброю (наприклад, Росія та США), знають, де в кого розташовані елементи ракетно-ядерного комплексу (пускові установки, штаби, склади, заводи), і саме вони є постійними мішенями для першочергового ядерного удару у воєнний період. Отже, обидві держави є однаково уразливими, і це стримує їхні ядерні амбіції. По-друге, це велика дурниця, що Україна володіла ядерною зброєю. Так, вона була в нас, але куди конкретно була націлена, ми не знали. Знали лише, що на США, але без подробиць. Повне управління розташовувалося в Москві, там же була й система блокування пуску. Тому навіть якби у нас якийсь самогубець задумав натиснути ядерну кнопку, в нього нічого не вийшло б. Я вже не кажу про те, що для того аби мати ядерну зброю, потрібні ремонтні бази і склади ядерної зброї. Кожна боєголовка — це дуже складний електронно-механічний пристрій, який має свій короткий ліміт життя, і після цього її треба демонтувати. А це можна зробити лише там, де її виробляли, тобто в Росії, та ще й заплатити чималі гроші. До речі, термін життя усіх ядерних боєприпасів, що перебували на території України, сплив у 2007 році.

Є ще один серйозний аспект: країни, які володіють ядерною зброєю, повинні мати дуже дорогі космічні системи спостереження за ядерними партнерами. Україна такої системи не мала і не має. Не кажучи вже про фінансування та безпеку. Згадаймо серію вибухів на військових складах за останні роки, про фінансування Збройних сил України удвічі-втричі менше від потреби та про 70 тис. безквартирних офіцерів… І це тільки невелика частина проблем. То скажіть мені: чи була в нас альтернатива позбавлення ядерної зброї?

- Але ж Україна фактично є беззахисною перед можливою загрозою. Віктор Янукович, схоже, попрощався з ідеєю вступу нашої країни до НАТО, натомість пропонує перетворити Україну на нейтральну державу, законодавчо забезпечивши їй позаблоковий статус. Що ви про це думаєте?

— Я можу зрозуміти, чому виникла ця тема. Адже більшість українців не сприймають вступу країни до НАТО, а ідея позаблокового статусу їм подобається. І видно по всьому, що й НАТО сьогодні не до нас. Але це питання містить цілий комплекс складних проблем. Так, справді, Віктор Янукович дав МЗС завдання підготувати зміни до Закону про основи національної безпеки, які гарантували б країні позаблоковий статус із підтримкою нового формату європейської безпеки, який запропонував 2008 року президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв. Оскільки в чинному законі є чітка перспектива вступу в майбутньому України до НАТО, виходить, що президент кардинально змінює напрям зовнішньої політики у галузі безпеки. Поки що єдина де стовідсоткова гарантія безпеки — це Північноатлантичний альянс. А ось чи дасть таку гарантію нейтральний статус країни, я в цьому не впевнений.

Важкий нейтралітет

- Прихильники позаблокового статусу посилаються на Швейцарію: мовляв, нейтральна країна, живе і процвітає…

— А є ще Австрія, Швеція, Туркменія… І кожна з цих держав пройшла свій шлях до нейтралітету, єдиної формули у цьому питанні немає. Наприклад, Австрія отримала нейтралітет примусово, оскільки під час війни була анексована фашистською Німеччиною, а після війни, до 1955 року, перебувала під протекторатом країн-пере­можниць. І за десять років нейтралітету, тобто після 1955-го, держава практично зникла з політичної мапи Європи. Ось чому, щойно зникла загроза холодної війни, Австрія вступила до Євросоюзу, приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру” тощо. І весь час у країні триває дискусія про відмову від нейтрального статусу. Швейцарія теж має особливість: під час війни її навіть Гітлер не чіпав, адже там зберігалися “темні” гроші Рейху. Крім того, не слід забувати, що і Австрія, і Швейцарія перебувають в оточенні країн НАТО, тобто де-факто є споживачами безпеки, яку продукує Альянс. А ось хто захистить Україну, якщо вона стане нейтральною? Недостатньо просто заявити, що ми нейтральні. Потрібні гарантії інших країн чи ООН. Але яких? Сусідів на кшталт Росії? Чи світових грандів? І як це має бути закріплено в міжнародно-правовому сенсі? Не треба забувати, що в нас з одного боку — НАТО, з іншого — ОДКБ, Організація договору колективної безпеки під керівництвом Росії. Україна і Молдова посередині. Ще одне важливе питання — якість збройних сил. Нейтральна країна повинна мати дуже серйозну армію та озброєння. Не слід забувати і про Чорноморський флот, який після ратифікації угоди може базуватися до 2042 року. У такому разі це буде дуже складний нейтралітет. Адже сутність блокового чи позаблокового статусу України в одному: це надійні довготермінові міжнародні гарантії безпеки. Але є одна важлива обставина: щоб “доповзти” до НАТО, навіть за 10 чи 20 років, потрібно виконати величезний комплекс вимог щодо глибинного реформування країни у всіх без винятку галузях. Це щорічні спільні з НАТО плани і перевірка їхнього виконання, в яких, до речі, військові питання становлять 20%, а решта — економіка, соцсфера, наука, свобода слова, права людини, судова система і багато іншого, що включають у себе європейські стандарти життя. А ось для набуття статусу нейтралітету нічого цього не треба робити. Як вийде, так і вийде. Це ще одна радикальна різниця між набуттям блокового і нейтрального статусів.

-  Ви як фахівець і палкий євроатлантист маєте можливість озвучити свої думки в особистій розмові з Віктором Януковичем?

— Ні, такої можливості я зараз не маю. І, думаю, якби ця розмова відбулася, він нічого не сказав би. Зараз дуже багато чинників впливають на ухвалення політичних рішень.

- Але ж ви вважаєте, що альтернативи НАТО щодо стовідсоткової гарантії безпеки немає…

— Так, але в самому Альянсі теж зараз стільки проблем, що йому просто не до України. Нещодавно відбулися наради міністрів закордонних справ, на яких обговорювали нову стратегію НАТО на десятиліття. Зокрема, пропозицію про залучення Росії до повноправної участі у створенні європейської системи ПРО. І на Лісабонському саміті це рішення має бути затверджено остаточно. Взагалі всередині Альянсу ведеться серйозна дискусія щодо його майбутнього. Але видно, що нормалізація відносин Росії і НАТО й активізація їхньої співпраці — це реальність, яка потребує переосмислення тактики і стратегії щодо євроатлантичної інтеграції України. Не відмову від неї, а переосмислення. Віктор Ющенко, якого вважають євроатлантистом, намагався застосувати форсовану технологію наближення до НАТО, не забезпечивши цього процесу інструментально та технологічно. Відлякала наших потенційних партнерів з Альянсу, особливо Францію та Німеччину, й жорстка конфронтація з Росією. Я вже не кажу про те, що наші внутрішні чвари між прем’єром і президентом не додавали нам авторитету. І ПДЧ нам не дали не лише тому, що Франція та Німеччина опонували, а тому, що ми декларували багато, але нічого не виконували. Від нас просто втомилися.

Політика з папірця

- Чи не здається вам, що нинішня влада відкине Україну на багато років назад?

— Я думаю, що команда Януковича може виявитися сильнішою за команду Ющенка якщо не інтелектуально, то організаційно. Ющенко вважав, що краще за всіх розуміється на зовнішній політиці. Проте його зовнішньополітичний романтизм виявився не дуже ефективним. А ось Янукович ніколи не займався зовнішньою політикою, і видно, що він дослухається до людей, які на цьому знаються. Комусь може не сподобатися, що він під час міжнародних зустрічей читає свої промови з папірця. Але він правильно робить, адже йдеться про складні формули, де кожне слово та інтонація мають величезне значення.

- Ющенко наробив чимало кадрових помилок, бо призначав людей за принципом вдячності та політичної лояльності. Янукович, схоже, повторює його помилки. Ви як фахівець задоволені представництвом силового блоку в уряді?

— Нікуди не подінешся: треба було розрахуватися за вибори. Але я переконаний, що за півроку-рік, Янукович суттєво перетрусить усі ці призначення. Можу напевно сказати, що залишиться Грищенко, бо це професіонал найвищого рівня. А ось хто ще, сказати важко. Адже, окрім зовнішньої політики, у нас дуже складна соціально-економічна ситуація, з якою теж треба щось робити. Нинішня влада заявила, що з її приходом в країні настане стабільність. Але ж стабільність характерна і для тоталітарних країн. Уже звучать тривожні дзвіночки, зокрема зі свободою слова.

- Як ви ставитеся до масового повернення на Батьківщину “в’язнів совісті” на кшталт Бакая, Білоконя, Боделана та інших, які за помаранчевої влади сховалися від кримінальних переслідувань у Росії?

— Безумовно, це не може не позначитися на репутації країни. Адже кримінальні справи проти цих панів порушила українська прокуратура. Там залишилися ті самі особи. Виходить, що прокуратура або тоді пішла на кон’юнктурне підігрування владі, або тепер. Прокуратурі варто було б дати якісь пояснення. Бо дуже вже ці рішення б’ють по репутації правоохоронних органів і країни загалом.

Євген Марчук

У 1963 р. закінчив Кіровоградський педінститут. Друга вища освіта юридична, кандидат юридичних наук.

З 1990 р. — перший заступник голови КДБ УРСР. 1991 р. — міністр із питань оборони, нацбезпеки і надзвичайних ситуацій. 1991 — 1994 рр. — керівник CБУ. Військове звання — генерал армії (з 1994-го).

1994 р. — віце-прем’єр-міністр, пізніше — перший віце-прем’єр України. 1995 — 1996 рр. — в. о. прем’єр-міністра, пізніше — прем’єр-міністр України. З посади був звільнений Кучмою за “формування власного політичного іміджу”.

Брав участь у президентських виборах 1999-го, отримавши в першому турі 8,13% голосів виборців. У листопаді 1999-го призначений секретарем РНБО. Ініціював тіснішу співпрацю України і НАТО, саме в очолюваному ним Радбезі вперше заговорили про можливість приєднання України до Альянсу.

Вікторія ЧИРВА