Еволюція політичного базару

Український популізм — явище не унікальне. Популісти, як показує практика, можуть мати успіх як у бідних, неуспішних державах, так і в цілком цивілізованих країнах ЄС. Сумний приклад Греції, яку популісти довели до економічної катастрофи в усіх перед очима. Біда України в тому, що тут популістів так багато, аж часом за ними просто не видно й не чутно нікого іншого. Здорові голоси губляться в гучних істеричних перепалках та обіцянках ощасливити всіх і одразу. Політики давно вже змагаються не в тому, чия програма конструктивніша, а в тому, хто роздасть на виборах більше продуктових пайків. А країна тим часом набирає все більше боргів та розоряється, намагаючись забезпечити виконання безвідповідальних передвиборчих обіцянок полум’яних “борців за народне щастя”.

Складно сказати, хто більше винен у тому, що риторика популістів стала домінувати в Україні: політики чи електорат. Звичайно, якби виборці підходили до справи розумніше й відповідальніше, то не голосували б за явних горлопанів, що роздають нездійсненні обіцянки. Але доведеним до відчаю людям, на очах яких розвалилася спочатку “радянська батьківщина”, а потім і економіка молодої Української держави, що потрапила в жорсткі умови ринку, немов тяжкохворому, хотілося почути будь-яке обнадійливе слово, будь-яке запевнення в тому, що незабаром усе налагодиться. І в потрібний момент люди, готові запропонувати ринку такий товар, знайшлися.

Український популізм народився практично одночасно з незалежною державою і за 25 років її існування пройшов звивистий еволюційний шлях, щоразу пристосовуючись до нових умов та викликів.

1990-ті роки пройшли під прапором червоного популізму. Від їх початку в Україні набували популярності різні червоно-коричневі (у російському розумінні цього терміна) сили, які стали спокушати народ поверненням назад до радянського анабіозу, використовуючи при цьому символіку СРСР та улюблене гасло народу “взяти все й поділити” в різних варіаціях. Електоратом “червоних” ставали всі, кого не влаштовувало нове життя: пенсіонери; працівники підприємств, яким затримували зарплату; шахтарі, що залишилися без роботи після закриття шахт; люди, що не прийняли України з ідеологічних міркувань, — російські націоналісти, шовіністи, імперіалісти.

На цьому електоральному полі активно працювало відразу кілька гравців. Комуністична партія Петра Симоненка, Соціалістична партія Олександра Мороза та одіозна ПСПУ Наталії Вітренко.

Пік їхньої популярності припав на кінець 1990-х років, коли гриміли шахтарські страйки. Якщо поглянути на електоральну карту України на момент парламентських виборів 1998-го, стане зрозуміло, у якому тяжкому становищі опинилася тоді країна. Того року КПУ з великим відривом виграла перегони, отримавши 24,6%. СПУ в блоці з іще одними лівими популістами — Селянською партією набрала 8,5%. ПСПУ здобула 4%. Загалом три партії разом вибороли в парламенті 171 місце. Комуністи виграли в 16 областях України включно з Чернівецькою на Заході, а також у Києві та Севастополі. Ще у двох областях перемогла СПУ Мороза.

Ще гірша картина склалася на президентських виборах 1999-го. У першому турі Вітренко, Симоненко та Мороз набрали на трьох 44%. Утім, нескінченно збуджувати народ гучними, але пустими гаслами було неможливо. І надалі популярність червоно-коричневих, що здобули успіх лише на терені власного збагачення, стала швидко падати.

Економічний підйом початку 2000-х поклав край епосі червоного популізму. КПУ в 2002 році за інерцією ще набрала 20% голосів, але вже поступилася лідерством “Нашій Україні” Віктора Ющенка. СПУ взяла трохи більше ніж 6%. ПСПУ взагалі не потрапила до Верховної Ради. За два роки популісти, що використовували радянську риторику, вже безнадійно загубилися на тлі битви титанів — Януковича і Ющенка, висуванців великого бізнесу з різних регіонів країни. У 2004 році проросійські гасла в комуністів нахабним чином “віджали” представники донецьких фінансово-промислових кланів, які відтоді панують на колишньому електоральному полі червоних популістів. Останні з часом відійшли в небуття.

На початку 2000-х років світові ціни на метал пішли вгору, а відтак стала оживати й українська економіка. Експорт чорних металів став головною статтею вітчизняного експорту, яка забезпечила приплив валюти в бюджет. Поліпшення економічної ситуації допомогло популізму вийти на новий рівень. Тепер популісти могли вже не тільки сварити владу та обіцяти краще майбутнє, а й підгодовувати виборців грошима, перебуваючи біля керма. Першим цей маховик розкрутив прем’єр-міністр Віктор Янукович, який розпорядився підняти громадянам пенсії та соц­виплати перед виборами у 2004 році. Розрахунок був простий: електорат вирішили банально купити. На щастя, у бюджеті для цього вже були кошти.

Задумка не вдалась, і перемогу Януковичу довелося відкласти. Однак міна вповільненої дії в економіку держави була закладена на довгі роки. У середині 2000-х естафету Януковича перехопила Юлія Тимо­шенко, котра також вдавалася до банальної роздачі грошей громадянам, сподіваючись перемогти на виборах. Знаменита “Юлина тисяча” надовго ввійшла у фольклор і стала предметом для численних жартів, проте підвищила рейтинг прем’єра. Потім з’явився ще один атракціон небаченої щедрості — Закон “Про підвищення престижності шахтарської праці”, який збільшував виплати гірникам. Таким чином, Тимо­шенко загравала з Донбасом і намагалася перетягнути на свій бік ядерний електорат Януковича. Трагедія полягала в тому, що розтринькування коштів із бюджету відбувалося на тлі руйнівної кризи, яка грянула у 2008 році після обвалу світових цін на метал. Щоб забезпечувати фінансами свій популізм, уряд змушений був брати кредити й заганяти країну в борги.

Утім, навіть ця тактика не допомогла Тимошенко перемогти на перегонах. А коли в президентське крісло сів Віктор Янукович, він знову перехопив естафету в конкурентки й теж узявся купувати електорат роздачею грошей та підвищенням соцвиплат. Перед виборами 2012 року в хід пішла вже “Вітина тисяча”, у чергу за якою знову вишикувалися колишні вкладники Ощадбанку СРСР. Принагідно спалювалися золотовалютні резерви держави, потрібні для підтримки курсу гривні, який через кризові явища в економіці мав поступово знижуватися. Зрештою, марнування резервів призвело до того, що Україна стала потребувати фінансової допомоги, котру Янукович отримав у Росії в обмін на зміну зовнішньополітичного курсу країни. До моменту втечі четвертого президента з України золотовалютні резерви держави практично вичерпалися.

Трагічні події 2014 року, російське вторгнення до Криму, війна й загибель тисяч людей знову радикально переформатували риторику популістів. Ситий популізм 2000-х змінився грізними гаслами воєнних часів. Знову, як у голодні 1990-ті, посилився радикалізм ораторів. Швидко набув популярності Олег Ляшко, що розмахував вилами й вигукував лайку та погрози під час своїх виступів. Анекдотичний у благополучний час персонаж на тлі падіння економіки та воєнної загрози перетворився на “доктора”, що пропонує тяжкохворому чудодійну таблетку.

На електоральному полі лівих тепер грає досвідчена популістка Тимошенко. Вона обіцяє знизити комунальні тарифи й звільнити Україну від олігархів. Обіцянки явно нездійсненні, проте рейтинг політика зростає. Роль народної заступниці Юлія Володимирівна за традицією грає дуже добре.
Цікаво, що нові реалії України знову змусили популізм еволюціонувати. Дух часу породив особливий його різновид для громадян з активною позицією — антикорупційний популізм. Радикальна антикорупційна риторика, обіцянки показати казнокрадам “кузькіну мать” мають попит насамперед поміж представників середнього класу і творчої інтелігенції, які не вірять у боротьбу з високими тарифами на комуналку і вважають головною проблемою країни продажних чиновників та роздутий бюрократичний апарат.

Із цією категорією виборців останнім часом працює колишній грузинський президент Міхеїл Саакашвілі, який давно має авторитет у відповідному середовищі. Його розрахунок виявився точним. Місцеві політики, багаторазово спіймані на брехні й темних справах, набридли українцям гірше за гірку редьку. На цьому безриб’ї Саакашвілі приємно вражав новизною та відсутністю негативного бекграунду в Україні. Не дивно, що інтелігенція, громадські працівники та волонтери вбачили в ньому хоч якусь альтернативу й надію.

Антикорупційні промови Саакашвілі зазвичай містять мало конкретики. Одеський обласний голова не представляє на суд публіки документи й цифри, дедалі більше обмежуючись загальними фразами, з якими важко не погодитися. Його антикорупційні форуми багатолюдні, виступи здебільшого яскраві та запальні, але нічого, крім звинувачень на адресу уряду Яценюка, з яким Саакашвілі взявся відчайдушно ворогувати, ці промови не містять. Критика корупціонерів дуже вибіркова. За гучними звинуваченнями майже ніколи не настають дії.

Цілком очевидно, що грузинський політик збирається продовжити свою кар’єру вже в ранзі українського політика національного масштабу й готується до створення власної політичної сили. Але яку програму зможе запропонувати ця сила, крім боротьби з шахраями з команди Яценюка, поки невтямки. Адже не секрет, що успіхи в галузі економіки в Саакашвілі досить скромні. За часи його правління Грузії так і не вдалося вибратися з бідності й подолати безробіття. А щоб подолати кризу в Україні необхідно передусім уживати реанімаційних заходів із порятунку промисловості та пожвавлення бізнесу, а також рішуче зменшувати роздуті держвидатки.

Допомогти в поточній ситуації українцям можуть лише непопулярні заходи. Але хто з українських політиків здатен чесно зізнатися в тому, що йде у владу реалізувати таку програму? Наразі це питання залишається відкритим.

Денис КАЗАНСЬКИЙ