Можливо, хтось чув термін “батрахоміомахія”. Грецькою це — “війна жаб із мишами”.
В розмовній формі опису якоїсь події ми частіше вживаємо вислів “дотрахалися до мишей”, що по суті — те саме.
Вислів, про який я згадав на початку, — це старогрецька пародія на Гомера й усю тогочасну пафосну героїку.
Не можу оминути увагою те, якою мірою це стосується нашого часу. Цей твір (а він має саме таку назву) виник в умовах розкладання родових відносин і першої кризи вірувань давніх греків у олімпійських богів. Пародійність його полягає в тому, що дії мізерних тваринних персонажів оспівуються в урочистій епічній формі.
Тепер від епічного перейдімо до нашого повсякденного.
11 лютого 2024 року, після чергових обстрілів в Одесі й під час трауру в Харкові, в Одесі відбулася рейв-вечірка. Відео звідти — досить звичайне. Тобто таке, наче з мирних часів.
Коментарі були в традиційному спектрі оцінок — від засудження/обурення й “Усіх мобілізувати!” до “Відчепіться, молодь не має постійно жити в ролі жертви, це — нормально”.
Ну й справді, що тут такого? Не вперше таке й не востаннє. Ще один дрібний епізод звичайного тусовочного движняку, який рандомно потрапив у “дорослі” соціальні мережі.
З таким самим успіхом можна було б зняти схожі пустощі-веселощі різних інших соціальних груп (згадайте, скільки лементу було про Буковель). Зокрема можна згадати тих, чий суворий публічний і військово-політичний пафос дуже контрастував би з оцим суто біологічним процесом приватного кайфування.
Перш ніж розпочати розмову про те, як воюють між собою біологічні та соціальні потреби в нашій голові, перевірте, чи є у вас цієї миті почуття гумору. Це один із маркерів психічного здоров’я. Якщо ви глибоко переконані, що усміхатися зараз узагалі не на часі, — не читайте далі, зверніться до психотерапевта, він вам усе пояснить.
Ну, поїхали. Основні “гормони задоволення” — це серотонін, дофамін, ендорфіни та окситоцин. Ці речовини дійсно виконують важливу роль у регулюванні настрою, емоцій і відчуття задоволення. Але, як часто буває в науці, певним явищам приписують універсальні, майже магічні властивості. Так було колись із зонами мозку (які постали з френології, тобто зовнішніх ґуль на черепі), потім із генетикою, феромонами та ще багато чим. Ну й гормони, куди ж без них. Природна наркотична залежність.
А от з’являється в організмі кортизол, і нумо його цькувати: йди собі геть, гормоне стресу, й не вертайся!
Але якщо ви хімічними засобами таки проженете цей гормон із організму, то на вас чекає втома, зниження артеріального тиску, біль у животі, проблеми з печінкою, слабкість і схуднення.
Можливо, останнє вам і сподобається, але таке явище біологія пропонує лише “в пакеті” негараздів.
Кепська новина для стихійних пошукувачів вічного задоволення від розваг полягає в тому, що задоволення (як і в принципі запит на усвідомлену регуляцію емоційного стану) залежить від кількості нейронних зв’язків у мозку. Нейронні зв’язки визначають структуру та функціональність мозку, і взаємодія нейронів — мільйони “коротких замикань” — відіграє роль у формуванні емоцій, настрою та інших аспектів психічного стану. А от розвиваються нейронні зв’язки (синаптична пластичність) завдяки тому, що ми називаємо культурою.
З прагматичного погляду, культура — геть непотрібна річ. Був 213 року до нашої ери китайський імператор Цінь Шихуанді. Який наказав знищити всі гуманітарні, як би ми зараз сказали, твори. Залишити астрономію, будівництво, рільництво, ну й усе таке подібне (принаймні так на нього скаржилися даоси). А китайська культурна спадщина, як виявилося за кілька тисяч років, складається з того самого “непотребу”. Ну, в очах європейців. А на той час імператор створив єдину писемність, стандартну систему мір і ваги та здійснив інші реформи.
Це заувага того плану, що ми в побутовій лексиці називаємо “дилемою хрестика або трусів”. Біологічна суперечка між потребами організму в забезпеченні успішної життєдіяльності “тут і зараз” і соціальною етикою, яка спроєктована глобальніше й дбає про перспективи соціуму. В яких індивід зазвичай, як-то кажуть у народі, “дупля не відбиває”, але дуже прагне спроєктувати особисті потреби на все суспільство.
Пересічна людина, поза тим, якого вона віку й статі, якщо перебуває в стані постійного стресу, природним чином (тобто інстинктивно) шукає стабілізаційних механізмів приведення себе до тями. Це звичайна біологічна реакція.
На біду людини, вона є “соціальною твариною”, за визначенням Арістотеля. Етичні обмеження — це не якась вигадка мудрагелів “із голови”, а еволюційна закономірність розвитку людства. Мораль виникає з ефективності малих соціальних груп, етика — з великих.
Між ними є конфлікт того самого порядку, що й між тваринним складником людини та соціальним. У ньому не може бути переможців. Але вічний діалог на цю тему завжди відповідає потребам переформатування політичного та культурного словника нації. Пристосування до викликів часу.
Наша політична культура “доїдає” романтичні рештки європейської політичної культури XIX століття. При тому, що сама Європа їх починає політкоректно цуратися. Користувачі й репродуценти цієї культури — люди старшого віку. В Україні — понад десять мільйонів пенсіонерів. Не треба бути видатним політологом чи демографом, аби зрозуміти, що це — основне електоральне ядро на якихось майбутніх виборах.
Про демографічну катастрофу не писав хіба що ледачий, я й собі трохи накину. Жодної молоді у нас у загальному заліку не передбачається, бо жодна політика ніколи не могла вплинути на народжуваність. Люди середнього віку, які ще тусуються молодечо у великих містах і постять фотки себе чудових у 21 рік, просто надолужують згаяний час.
Молодь спокійно можна заносити хоч у червону, хоч у синьо-жовту книгу. Малі діти, які виїхали з матерями від усього цього жаху, матимуть щасливе європейське дитинство та комунікацію з ровесниками мовою країни проживання.
Але суспільство так влаштоване, особливо в сучасних інформаційних умовах, що мережева активність відіграє дедалі більшу роль. Ефективність мережевого обміну інформацією між різними частинами суспільства може впливати на спроможність соціуму реагувати на подразники й атаки. Збільшення кількості мережевих зв’язків може сприяти кращій координації.
Тут я віддаю голос на користь демократії, за всіх її недоліків. Емоційна регуляція (яку ми творчо називаємо “срачами”) вчить суспільство, наскільки ефективно воно реагує на різні емоційні стимули. Тут ключове слово “ефективно”, або, як кажуть зараз, “нахіба воно треба?”.
Наше заперечення чиєїсь поведінки чи способу мислення — це проєкція наших несвідомих страхів і тривожних очікувань. Це зовсім не означає, що ми не праві з погляду моралі. Але нагадаю, що мораль розвивалася як модуль поведінки малої соціальної групи.
Ми не можемо натягувати власні моральні принципи на поведінку людей, про яких ми взагалі нічого не знаємо. Для цього є Конституція, Кримінальний кодекс України й інші підзаконні акти.
Тобто можемо, звісно. Ми живемо у вільній країні й можемо робити що завгодно. Але це як натягування сови на глобус. В підсумку у вас не буде ні сови, ні глобуса.
Соціальні мережі влаштовані так, що досить чітко репрезентують думку незначної частини соціально стурбованих громадян невеликої кількості міст, у яких живе приблизно по мільйону населення.
Соціальний психоз (або, якщо говорити політкоректно, “механізм соціальної індукції”) змушує нас, читачів соціальних мереж, думати й відчувати, що певні настрої та реакції поділяє більша частина українського суспільства.
В реальності ж більша частина українського суспільства не підозрює про існування таких архіважливих соціальних мереж. У них для задоволення первинних соціальних потреб є телевізор. І хоч як би ми критикували його за онтологічний дебілізм, на такий рівень комунікації є ще досить великий запит.
Якщо хтось аргументовано це заперечуватиме, то прохання зорієнтуватися на демографічні показники, а не на тусовочне довкілля. І пригадати своїх знайомих, які живуть у райцентрах і майже забутих усіма селах.
Повернімося до початку того, що я написав. Ми живемо в епоху глобальних трансформацій. І, якщо говорити предметно, то ми живемо в епоху розпаду й створення достеменно нових систем комунікації й морально-етичних норм. Це якась окремо взята українська історія, спричинена війною. Просто війна — універсальний, дуже болісний каталізатор еволюції суспільства.
Є певний період часу, після якого пафосні соціально значущі явища підлягають неминучій девальвації. Це не є масовим процесом, як будь-яка ерозія. Девальвація пафосу відбувається тоді, коли стає очевидним, що героїчна поведінка є цінністю сама собою, але не стає переконливою й прикладом для наслідування.
Вся культурна політика української держави в цьому контексті є геть нікчемною за результатами своєї активності. Тому що національна стійкість і особистий героїзм у масовому масштабі є результатом діяльності активної частини громадянського суспільства, яке періодично боролося з державою за обстоювання національних цінностей, іноді з людськими жертвами.
Коли ми нарікаємо на нікчемну, з погляду соціальної етики, поведінку якихось людей, варто пам’ятати дві речі. По-перше, кожен з нас, з огляду на теперішні обставини, може загинути в будь-який момент. І це точно не станеться згідно з вашим особистим планом.
Тобто схвалення чи осуд якоїсь поведінки бажано ставити в контекст реального горизонту планування подій і вашого особистого зиску від цього.
По-друге, якщо ви не належите до соціальної групи, яку засуджуєте чи схвалюєте, то погляньте у свій паспорт. Завжди варто собі нагадати, в якій системі цінностей ви виховувалися й чи точно розумієте конфігурацію поведінкових моделей іншої соціальної групи.
Що робить із нами психотравматична ситуація? Вона узагальнює стереотипи поведінки. Протягом певного часу це працює, тому що спрацьовують інстинкти, які нівелюють ваші індивідуальні особливості й змушують підпорядковуватися поведінці групи. Таке було на початку вторгнення москалів. А потім, як-то кажуть, “природа бере своє”. Починається відкочування в моралізаторство, бо є потреба гіперкомпенсації заниженої самооцінки після пережитих страхів.
Із погляду демографії будь-які пафосні коментарі в соціальних мережах та й узагалі в медіа із функціонального погляду нічого не варті. Але, як зазначалося вище, вони сприяють розвитку нейронних зв’язків у мозку. Тому в певному сенсі можна сказати, що будь-який медійний “срач” є корисним навіть тоді, коли не передбачає логічного чи правового результату.
Стресогенні ситуації самі собою є формою навчання та формування пам’яті. Нам суб’єктивно може це дуже не подобатися. Тому що на біологічному рівні ніхто з нас стресу не любить. Окрім тих обставин, коли тестостерон-естроген-прогестерон-пролактин-окситоциновий коктейль сприяє процесу розмноження. І то ненадовго.
Чорно-біле мислення, яке є результатом масової психотравми, змушує оцінювати поведінку інших людей за цим ч/б шаблоном навіть у тих випадках, у яких за інших обставин ви б навіть не підозрювали про їхнє існування.
Будь-які демонстративні схвалення чи засудження поведінки інших людей, яких ви особисто не знаєте, є результатом проєкції ваших власних страхів, тривожних очікувань і стратегій особистого виживання.
Це зовсім не означає, що ми не повинні мати власний погляд на ті чи ті соціальні явища. Але ефективне функціонування нас як особистостей полягає в тому, що коли ми робимо оціночні судження, то це відповідним чином змінює нашу поведінку. Тоді це по ділу. Якщо ні — ми створюємо собі самі додатковий психотравматичний чинник.
Побутове поняття нормальності базується на уявленні про певний пропорційний баланс поведінкових проявів, чого в реальності ніколи не трапляється.
Є дві категорії людей, які претендують на валідність оціночних суджень щодо поведінки інших. Це глибоко віруючі люди, які спираються на дуже стару систему уявлень про світ і людей, а також ті, хто має в основі своїх переконань національну ідеологію.
Стосовно останніх соціологія каже, що нині приблизно кожен третій українець вважає себе націоналістом. Про віруючих не скажу, бо є істотна різниця між демонстративним ходінням до церкви та повсякденним сповідуванням віри.
Якщо ви не належите до цих двох категорій (оцінки яких теж цілком можна піддавати ревізії), то ваша оцінка поведінки інших людей спирається на діяльність дзеркальних нейронів у вашому мозку. Ви копіюєте чиюсь інформаційну поведінку, яка для вас є цієї миті найкомфортнішою.
Тобто якщо у вас є запитання, нормально чи ненормально поводяться ті чи ті люди за цих обставин (не йдеться про ті, які порушують Кримінальний кодекс і чинне законодавство), то спершу має бути запитання до самих себе: в межах яких уявлень про норму ви оцінюєте їхню поведінку?
Якщо ви справді поставите собі таке запитання, то відповідь може бути малоприємною, але дуже корисною для вас особисто. Хоч би які пріоритети в цінностях ви для себе визначили, ключовим є те, що ви нарешті визначилися. І розумієте всі соціальні, політичні, правові й моральні наслідки вашого вибору. Дорікати стосовно того, що хтось не поділяє ваших цінностей, можна лише дуже близьким людям.
На цьому місці можна було б розпочати розмову про те, що українська держава понад 30 років займалася культурною мастурбацією у сфері ідеології. І, відповідно, два покоління були покинуті геть напризволяще. Ми б їх повністю втратили (й почасти таки втратили, бо їх підібрала російська пропаганда), якби не наявність у декого з їхніх батьків відчуття історичної відповідальності та культурної ідентичності. І якби не частина громадянського суспільства, яка послідовно відвойовувала в держави право на збереження національної ідентичності та принципової постави особистості.
Якщо ви самі для себе проходите або вже пройшли процес самоідентифікації, оцінка правильності чи неправильності ситуативної поведінки інших людей вас не повинна турбувати взагалі.
Важливо тільки те, що ви особисто робите для перемоги.
