Ефективне управління міфом

Хтось навіть називав її “однією з найвпливовіших жінок України” та “сірим кардиналом” при Рінаті, але це щонайменше перебільшення, якщо не відверте підлабузництво. Вона зовсім не сіра й тим паче не кардинал. Можливо, й мріяла ним бути і навіть намагалася стати, і їй, напевно, якийсь час це вдавалось, але не більше, ніж якийсь час, той самий, коли була тією “однією з найвпливовіших жінок України”.

Ні-ні, вона жінка відома, це правда. Принаймні була нею, прийшовши нізвідки і так само зникнувши в нікуди, як тільки годинник пробив потрібну годину. Але вона аж ніяк не казковий герой і не Попелюшка. І про неї взагалі можна було б не згадувати всує, якби доля не подарувала їй шанс стати ілюстрацією до дивовижного феномену, яким повни­ться Україна і який, хоч як це прикро, лише сьогодні під гуркіт гармат, у час зміни форматів і в момент перетасовки засмальцьованої колоди карт із королями, шістками, джокерами, дамами та валетами дещо почав проявлятись і промальовувати свої потайні порожнечі.

Далекого 2007-го в Україні було пишно презентовано створений на гроші найбагатшого вітчизняного олігарха Ріната Ахметова фонд “Ефективне управлін­­ня”, на фінансування якого він виділив казкову суму в розмірі $50 млн на п’ять років і до того ж задекларував, що не втручатиметься в його діяльність. Директором фонду призначено таку собі Наталію Ізосімову, мало кому відому в Україні випускницю Московського педуніверситету, яка лише два роки тому переїхала до Києва зі свого московського офісу директора з професійного розвитку в Східній Європі McKin­sey & Company, спокушена посадою директора з персоналу ахметовської компанії СКМ. Пані Наталію оголошено ефективним менеджером, і жодних підстав сумніватися в цьому не було, бо, по-пер­­ше, будь-кого Рінат Леонідович не зміг би взяти до себе на роботу, а по-друге, вона з таким запалом кинулася до праці, що від амбітності започаткованих фондом проектів запаморочилася не одна голова.

Головною місією фонду і його філософією оголошено максимальне сприяння економічному зростанню України, бо це єдиний надійний і короткий шлях до покращення добробуту кожного її громадянина, а тому проекти з усеможливої ефективності поча­­ли сипатися на голови українців, мов рясний дощ. З’явилися концепція економічного розвитку України й дослідження конкурентоспроможності економіки України на загальнонаціональному та регіональному рівнях, створене в партнерстві з експертами Всесвітнього економічного форуму. Далі на його основі найдостойнішому регіону пообіцяли створити відповідну стратегію економічного розвитку, а щоб тема не заглухла, запустили інтригу, що цим регіоном може стати будь-який, наприк­­лад Львів, якщо він виявиться найбільш конкурентоспроможним. У Львові вже розкатали губу, але виявилося, що він не най-най-най, бо несподівано стратегію репрезентували в Донецьку, зібрав­­ши цілий форум “Донбас-2025: стратегія майбутнього”. У Львів маятник щастя також залетів, і місто теж отримало свою стратегію. Ну й на завершення весь цей символічний акт соборності освятив ще й столицю, в результаті чого Київ також став щасливим власником неймовірної концепції розвитку, одним із елементів якої була фантастична ідея перенесення адміністративного центру на лівий берег Дніпра.

Очевидно, були й інші неймовірні здобутки, бо фонд не втомлювався проводити конференції, залучати міжнародних експертів із гучними іменами або просто розповідати про ефективність. Врешті-решт на щось таки було витрачено ті 50 або й більше мільйонів, але детальнішу інформацію про це наразі годі дізнатися. Наприкінці 2013-го фонд “Ефективне управління” несподівано припинив своє існування, усіх працівників звільнили, але навіть через два роки, навіть після Революції гідності, його працівники мовчать про свою трудову діяльність на благо ефективного управління, ніби води в рот набрали, і їх у принципі можна зрозуміти.

Серед версій, чому такий діяльний, перспективний і, головне, потрібний для моделювання майбутнього фонд, який розробляв концепції та стратегії економічного розвитку України, допомагаючи центральним та місцевим органам влади, зненацька зник, провідною була та, що причину слід шукати в непідписанні Україною Угоди про асоціацію з ЄС у Вільнюсі. Як твердили тоді деякі ЗМІ, спираючись на “свої джерела”, це стало “своєрідним демаршем” найбагатшого українця й одного зі спонсорів Партії регіонів через відмову Віктора Януковича від євроінтеграції. Його фонд, мовляв, розробив семирічну Концепцію економічно­­го розвитку України, комплекс заходів проти кризи 2008—2009-го, оновлену Енергетичну стратегію країни до 2013 року, допомагав під час розробки низки важливих законопроектів, зокрема про ринок землі, державно-при­­ватне партнерство, акціонерні товариства, відновлення платоспроможності боржника або визнання йо­­го банкрутом, брав участь у створенні програми реформ президента України на 2010—2014 роки, і тут уся його неймовірна праця пішла коту під хвіст. А він так, сердешний, сподівався на асоціацію і на вільну торгівлю на європейському ринку… Звичай­но, як­що вірити в легенду про господаря Донбасу і розглядати його як всемогутнього й страшного, то така версія має всі підстави бути правдивою. Але час — хороший лікар, і багато речей, які ще кілька років тому сприймалися як аксіома, нині видаються трохи наївними.

Те, що олігархи полюбляють час від часу представлятися меценатами і благодійниками, даючи дещицю на всілякі неприбуткові проекти, давно відомо. Хтось легалізується в мистецтві, комусь до вподоби освіта і наука, хтось дає гроші на всілякі забави. Не міг бути винятком і Рінат Леонідович, який увесь час намагався вдавати, що піклується про все на світі. Утім, навіщо йому було братися саме за такого штибу благодійність, а не, скажімо, за щось більш приземлене чи, навпаки, грандіозне, зважаючи на ресурси, можна тільки гадати. Хоча це й не має особливого значення. Питання смаку, та й тільки. Чому саме пані Ізосімова була обрана паном Ахметовим для добору персоналу в його творіння, а далі для формування його іміджу і невже її менеджерські якості та досвід були поза конкуренцією — це також питання, на які складно отримати відповідь. Хоча й мож­­на припустити, що до процесу вибору Рінат Леонідович і не мав жодного стосунку. Але й це неважливо. Власне, і до існування самого фонду, і до його закриття, і до результатів шестирічної діяльності теж виникає чимало запитань, та й вони не мають особливого значення. Адже без відповіді на них можна спокійно прожити. Насправді не існує предмета для дослідження. Оскільки всі ті культурні, стратегічні, експертні чи які завгодно ініціативи, так щедро проплачені й розрекламовані, не залишили по собі жодного сліду, хіба що трохи кешу в інтернеті, й вигадувалися та реалізовувалися лише тому, що такою була забаганка замовника, і все це від початку задумувалось як велика булька, котра мала у визначений час просто луснути.

Навіщо? Ну хоча б для плекання і підтримки міфу про вели­­ке цабе. Бо коли дійшло до справи, то виявилося, що насправді весь цей час мова була виключно про великий міф і велику брехню. Що всюдисущі та всевладні пон­­ти, на яких усе трималося і від яких усе відштовхувалося, раптом перестали відігравати ключову роль, що хазяїн Донбасу не такий уже й хазяїн і коли він там щось контролює, то не більше, ніж йому дозволяє його господар, а отже, він зовсім не господар, а звичайний васал. Чи варто, зважаючи на це, розцінювати його діяльність як самостійну гру, чи радше як чітке дотримання інструкцій, писаних десь у межах Садового кільця? І коли б це було інакше, то не звучали б нині так абсурдно слова, сказані Наталією Ізосімовою, директором фонду самого господаря Донбасу, на форумі у Донецьку в 2009-му під назвою “Донбас-2025: стратегія майбутньо­­­го”: “Відповідно до стратегії в наступ­­­ні 10—15 років регіон проведе реструктуризацію економіки і транс­­формується в центр сучасної важкої промисловості, що випускає продукцію з високою доданою вартістю”.

Напевне, все так би й було, якби господар був справді господарем і вмів так крутити сонцем, як про нього розказували. Хоча, можливо, просто булька зарано луснула…

Роман МАЛКО