Двері НАТО відчинені, але хто дасть увійти Україні?

Цьогорічна Мюнхенська безпекова конференція, що відбулася наприкінці минулого тижня, стала тестовим майданчиком для спроб змінити глобальну архітектуру безпеки. Оскільки ж у цій архітектурі винятково велика роль досі належить НАТО, то й зміна лідера цього блоку є дуже вагомим рішенням, що може вплинути на якість безпеки, яку матиме світ уже незабаром.

Повноваження чинного генерального секретаря НАТО — норвежця Єнса Столтенберга — спливають у жовтні, а в червні на Вашингтонському саміті країни-члени блоку, найімовірніше, муситимуть узгодити, кого вони хочуть бачити на цій посаді замість Столтенберга, для чого потрібен загальний консенсус.

Сам Столтенберг уже підшукав собі нову роботу, — він подав заявку, щоби очолити центральний банк Норвегії, щойно залишить посаду в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Фінансист на чолі безпекового блоку — це визначальна характеристика стану, в якому перебуває НАТО. Столтенберг був і наразі залишається найнятим політичним менеджером, продовженням старої європейської прихильності до так званих технократів. Він знає, як залагоджувати політичні й адміністративні питання, і здатен виконувати будь-яку політичну роботу високого рівня. В Норвегії він був і міністром енергетики, й міністром фінансів, і прем’єр-міністром.

Якщо для мирних часів професійний політичний менеджер на чолі НАТО — це цілком нормально, то для часів війни лідерові безпекового блоку все ж таки потрібна дещо інша експертиза. Тому в Мюнхені активно вели передвиборчу кампанію в прямому сенсі цього слова відразу декілька кандидатів, які бачать себе на чолі НАТО саме в теперішній волатильний час.

 

Серед них — прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте. Його кандидатура на посаду генсека НАТО подобається тим, хто вважає, що навіть для такого незвичайного періоду історії, в який ми зараз живемо, потрібні традиційні політики. Фактично це Столтенберг 2.0. У Мюнхені Рютте випромінював упевненість у тому, що Європа в жодному разі не повинна боятися можливої перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США, адже цілком здатна подбати про свою безпеку, і в цьому не може бути жодних сумнівів, навіть якщо Трамп зменшить участь Америки в системі колективної безпеки НАТО. А втім, кандидатуру саме Рютте, як повідомляє американська преса, підтримує президент США Джо Байден.

Ідеолог надання винищувачів F-16 для оборонних потреб України, Рютте пропонує бути продовжувачем усього того, що вже почав робити Столтенберг. Ідеться насамперед про зобов’язання збільшити європейські видатки на оборону на рівні 2% ВВП, що вже цього року дасть НАТО бюджет у 380 млрд дол. лише європейських грошей, хоча ще 2014-го європейці витрачали на оборону лише 230 млрд дол. Таким багатим блок не був іще ніколи.

Філософія Рютте полягає в тому, аби зберегти НАТО як клуб для багатих країн, що виграють насамперед грішми, технологічними аргументами та дипломатією, а не ціною життів військовослужбовців. Коли його запитали в Мюнхені, чи готовий він мобілізувати більше нідерландців на військову службу, Рютте було вкрай некомфортно: він не зміг прямо відповісти на це запитання, зауваживши, що нідерландці принаймні можуть відрізнити біле від чорного в сьогоднішній геополітиці, а це вже дуже багато.

 

Протилежністю до обережного та зручного для політичних еліт Заходу нідерландця Рютте є естонська прем’єрка Кая Каллас. Вона відверто підтримує ідею розширення НАТО, зокрема й надання повного членства в блоці Україні. Каллас воліє бачити НАТО активнішим блоком, який би не боявся в разі потреби не лише постачати зброю країнам у біді, а й вступати в конвенційні бойові дії. НАТО має бути там, де воно потрібне, а не лише в затишних брюссельських офісах, — ось ідеологія естонської прем’єрки.

Каллас має ще один аргумент, що робить саме її кандидатуру актуальною як потенційного генсека НАТО. Вона є представницею пострадянського блоку країн, котра дуже добре розуміє як російське питання, так і непростий геополітичний баланс Східної Європи. Якщо Рютте стане ще одним найманим політичним менеджером, то Каллас прийшла до амбіції очолити НАТО через те, що її країна має величезний досвід антирадянської боротьби, пострадянської безпекової та економічної трансформації — і саме це, на її думку, зараз потрібне НАТО.

Як конкретику Каллас уже запропонувала випустити від імені Євросоюзу єврооблігації на 100 млрд євро для інвестицій у оборону, а також конфіскувати заморожені російські резерви, аби передати їх Україні. Естонія вже готує відповідний закон. А ще Каллас може надати нового імпульсу бойовим кібертехнологіям НАТО, адже Естонія давно дотримується політичного курсу на розвиток цифрових методів.

Утім, для західних консервативних еліт Каллас — це занадто радикальна кандидатура, ще й із країни, внесок якої в безпекові потужності НАТО є мінімальним. Як і багато політиків зі Східної Європи, котрі претендують на високі посади в системі НАТО або ЄС, Каллас має вигляд романтичної ідеалістки в сучасному світі цинічних геополітичних розрахунків. Те, що виглядає як найкраща опція для України, є некомфортним для тієї частини членів НАТО, котрі вірять у силу інерції, що вічно триматиме блок поза межами воєн і збройних конфліктів.

Ідеологічно посередині між Рютте та Каллас розташувалася ще одна кандидатка — Урсула фон дер Ляєн, нинішня президентка Єврокомісії. На відміну від обох цих кандидатів, вона має глибоку експертизу в питаннях безпеки, адже очолювала міністерство оборони Німеччини в 2013—2019 роках. Як повідомляє німецька преса, кандидатуру фон дер Ляєн лобіює Державний департамент США, однак німецький канцлер Олаф Шольц вважає президентку Єврокомісії занадто антиросійською в поглядах.

Фон дер Ляєн справді дотримується жорсткішої політичної лінії стосовно Росії та путінського режиму, однак її важко віднести до радикальних політиків. Вона змирилася з Брекзітом, не бажаючи вдаватися до ідеалістичних спроб повернути Британію до ЄС. Вона не нав’язувала глибшої інтеграції до єврозони Польщі, Угорщині та Болгарії, котрі досі мають власні суверенні валюти. Ухвалені Євросоюзом за головування фон дер Ляєн антиросійські санкції — цілковито в межах санкційної стратегії блоку, де давно прописані алгоритми реагування на пресинг, конфлікти та загрози.

Мабуть, найрадикальнішою дією фон дер Ляєн є відмова від російського газу та встановлення цінової стелі у 60 дол. за барель для російської нафти. Це свідчить про щирість її проукраїнських настроїв. Однак проблема в тому, що сама вона воліє отримати ще один термін на посаді президентки Європейської комісії, де хоче створити посаду єврокомісара з питань безпеки, котрий вибудує ще один рівень військового захисту для Європи на додачу до ресурсів і алгоритмів НАТО.

Якщо Рютте навряд чи відчинить двері до НАТО для України до закінчення війни й навряд чи підтримає конфіскацію російських активів, а Каллас воліє зробити і перше, й друге, то фон дер Ляєн, імовірно, продовжить обережну політику “вічно відчинених дверей” для України, проте російські гроші все ж таки готова віддати на її реконструкцію.

 

Імена ще двох кандидатів фігурують у європейській пресі, яка наразі віддає майбутню перемогу в цих перегонах нідерландцю Рютте. На чолі НАТО, втім, може опинитися прем’єрка Данії Метте Фредеріксен. Публічно вона заявляла, що не боротиметься за цю посаду, однак рано списувати її в запас. На Мюнхенській конференції вона говорила досить амбітні речі про європейську безпеку, висловивши готовність передати Україні всі залишки артилерії, які ще має Данія. Це цілком схоже на змагання за прихильність у разі перемовин про те, хто ж очолить НАТО.

Британська преса вважає, що колишній міністр оборони Британії Бен Воллес також може очолити НАТО. Як і фон дер Ляєн, він є компетентним із військових питань, до того ж розуміється на таких речах, як асиметричні війни. Воллес утримував кількість армійського військового персоналу на рівні 80 тисяч солдатів, вважаючи, що цього достатньо для захисту Британії та участі в операціях НАТО. Оскільки ні в Британії, ні в Німеччині, ні в США збільшення кількості військовослужбовців не є популярною ідеєю, Воллес здається цим країнам гарним кандидатом. НАТО й мобілізація — це вкрай складна тема, яку, як і в Україні, політики перекидають із рук у руки, ніби гарячу картоплину.

В більшості країн НАТО система військового рекрутингу побудована так, щоб служба в армії, кажучи просто, була ідеальною опцією для шкільного трієчника чи трієчниці з п’ятіркою з фізкультури. Такій людині важко здобути місце в університеті, а лише зі школою за плечима знайти гарну роботу теж складно. Тому саме цю категорію осіб таргетують військові рекрутери, пропонуючи дозволити армії зробити з них людей — дати освіту, фах, побудувати кар’єрні плани.

Втім, як представник Британії з її потужним флотом Воллес може посилити військово-морські спроможності НАТО — наприклад, розробивши алгоритми організації торговельних коридорів за прикладом того, як організований український зерновий коридор у Чорному морі. І нехай Росія привчає весь світ до актуальності конвенційної, фронтальної, траншейної війни — НАТО воліє уникнути конфліктів, що включають такі елементи ведення бойових дій. Саме такої логіки очікують від Воллеса.

Україну в процесі обрання генерального секретаря НАТО цікавить насамперед можливість вступу до цього безпекового блоку. Навряд чи Україна дочекається лояльнішого до своїх інтересів адвоката, ніж естонська прем’єрка Каллас. Тому, обираючи наступного очільника НАТО, країни-члени блоку значною мірою обиратимуть і безпекове майбутнє України.

З історії ми знаємо, що дві світові війни своїми результатами суттєво змінили глобальну архітектуру безпеки. Результатом Першої світової війни було створення Ліги націй, із якої потім прямо чи опосередковано виросли ООН, НАТО, ЄС, МВФ і Світовий банк — уже після закінчення Другої світової війни. Питання наразі в тому, чи призведе російсько-українська війна до чогось подібного. Попит на перезавантаження НАТО є: мабуть, більшість європейців і американців погодиться з тим, що наша нинішня війна триває занадто довго, хоча могла вже бути виграна. А от чи є готовність у НАТО бути чимось більшим, ніж гарантом безпеки “про всяк випадок”, який тримає країни на кшталт України та Грузії на відстані “відчинених дверей”, — залежить від його найбільших донорів, а це США та Німеччина.

Іван ВЕРСТЮК, аналітик