Драма українського православ'я

І скільки б не намагалися уповноважені представники Церкви заспокоювати своїх мирян і суспільство, мовляв, нічого екстраординарного не відбувається, очевидним є те, що останні кадрові призначення Синоду УПЦ-МП спрямовані на усунення від влади її нинішнього предстоятеля митрополита Володимира й серйозно дестабілізували ситуацію в Церкві.

Якщо хтось вимагає конкретних доказів і фактів, то їх не треба вишукувати в заявах і висловлюваннях владик. Слід лише переглянути фото й відео з Божественної літургії, яку 4 лютого в реабілітаційній лікарні звершив митрополит Київський і всієї України Володимир.

Серце щемило не тільки від того, що ми побачили виснаженого важкою недугою владику в інвалідному кріслі, а й від того, що служба проходила без участі більшості єпископів УПЦ-МП... Хворому предстоятелю співслужили лише Архієпископ Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко) та прес-секретар протоієрей Георгій Коваленко, а ще нечисленні журналісти й прислуга лікарні.

А тому останнє звернення митрополита Володимира, в якому він підтвердив свій статус керуючого Київською єпархією, що йде у розріз із рішенням Синоду, яке на цю посаду благословляє намісника Києво-Печерської Лаври Павла (Лебідя) — лише фіксує апогей конфлікту, суть якого полягає не стільки в загостренні боротьби за владу, як у визначенні майбутнього курсу Церкви.

Іншими словами, УПЦ-МП опинилася на геополітичному роздоріжжі: одна дорога веде на Москву, друга — на Київ, третя може завести в глухий кут.

Не думаю, що в цій ситуації УПЦ-МП можуть допомогти якісь поради. Історія цієї Церкви вказує, що краще молитися за її майбутню долю.

Натомість правильнішим буде подивитися на нинішню ситуацію в УПЦ-МП під кутом зору цілої картини вітчизняного православ'я.

Конфлікт у УПЦ-МП співпав з іншою важливою подією. Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відзначив 50-ліття свого рукоположення на єпископа і 45-ліття служіння на Київській кафедрі. Це був добрий привід вкотре заявити, що УПЦ-КП — реальний суб'єкт церковно-релігійного й суспільного життя та потужний чинник на шляху становлення помісної автокефальної православної Церкви в Україні.

Однак, у зв'язку з конфліктом в УПЦ-МП увиразнилася й інша реальність: УПЦ-КП і надалі залишається не визнаною світовим православ'ям церквою. Тоді коли позиції “визнаної” або “канонічної” УПЦ-МП, зокрема її проукраїнської складової сильно похитнулися. Якщо до цього додати черговий провал переговорів щодо об'єднання між УПЦ-КП і УАПЦ, то загальна картина буде завершеною і невтішною.

Отже, не треба бути далекозорим аналітиком, аби зрозуміти, що вітчизняне православ'я, зокрема, його церковний вимір — у глибокій кризі. Будь-яка криза, у тому числі в церковно-релігійному житті відкриває нові можливості.

Ось тут чи не найбільше небезпек.

Якщо силами єпископату УПЦ-МП не вдасться розв'язати кадровий, а на ділі конфлікт стратегічного вибору, то не виключено, що до “процесу” підключиться московський патріарх Кирило, який із радістю виступить у ролі арбітра й миротворця.

У реальному житті це означатиме перемогу “руского міра” в Україні з усіма наслідками, які із цього випливають.

Правда, у ситуацію в Україні також може втрутитися Вселенський патріарх Варфоломій, який не приховує своїх амбіцій на лідерство у світовому православ'ї. Для нього “бунт” в УПЦ-МП — добра нагода не тільки продемонструвати ці амбіції, а й реалізувати їх. Що це означатиме на для України, сьогодні складно зрозуміти.

Врешті, у ситуацію можуть втрутитися політики, зокрема, провладної орієнтації, більшість з яких не приховує своєї ідентифікації з УПЦ-МП. Очевидно, що таке втручання буде виглядати на подорож слона до порцелянової крамниці, а тому, скоріше за все, не вирішить проблеми, а лише її загострить.

Криза в УПЦ-МП зафіксувала ще одну грань, цього разу загальносупільної проблеми.

Виявилося, що для українських християн Київської Традиції приклад, а точніше вчинок Блаженнішого Любмира (Гузара), який, відчуваючи свій вік та усвідомлюючи динаміку сучасного світу, добровільно зрезигнував з посади предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви — виявився не затребуваним.

Останні події в УПЦ-МП скоріше віддзеркалюють тягар радянського спадку, чим європейського досвіду, коли “вчасно піти” є ознакою успіху, а не поразки.

При цьому треба наголосити, що на тлі описуваних подій приклад кардинала Гузара стає ще більше яскравішим і не тільки для української Церкви, а передусім вітчизняного політикуму. Адже в останньому бажання залишитися при владі за будь-яку ціну вже давно стало нормою, і постійно дестабілізує ситуацію, як в окремих політичних середовищах, так і в Україні в цілому.

Драма ж українського православ'я на сучасному етапі полягає в тому, що воно несподівано опинилося перед глухим кутом. А будь-який вихід із нього може завести... в інший глухий кут.

Проте, як відомо, не буває безвихідних ситуацій. Як цю істину підтвердять українські православні церкви — покаже час.

Богдан ЧЕРВАК