Досить симуляції. Чому Україна має розірвати відносини з Білоруссю Лукашенка

“Ми — єдина країна, яка підтримує росіян у цій боротьбі. Ті, хто нам дорікають, ви що, не знали, що у нас найтісніший союз із Російською Федерацією?.. Що у нас створена вже фактично єдина армія?.. Ми були і будемо разом із братньою Росією. Наша участь у “спецоперації” визначена мною давно”.

Ця заява самопроголошеного президента Білорусі Александра Лукашенка стала наразі найвідвертішим визнанням того, що Мінськ бере участь у російській агресії проти України. Вона пролунала 3 липня, за тиждень після масштабного пуску по Україні ракет з повітряного простору Білорусі.

А напередодні Лукашенко заявив про наказ “взяти під приціл центри ухвалення рішень” у “ворожих столицях”, натякнувши, що одним з таких ворогів є Київ.

Перехід Лукашенка до агресивної риторики був очікуваним. 

Всі його спроби вступити у діалог із Заходом щодо пом’якшення санкцій очікувано провалилися, залежність від Росії лише зростає, а ракетний удар по Києву та інших містах України 26 червня (на жаль, явно не останній) додатково закріпив за Білоруссю роль співучасника воєнних злочинів. 

Але Київ і досі намагається відмежовувати владу Росії та її філію у Білорусі. 

Ми ведемо запеклу боротьбу з армією РФ, але при цьому підтримуємо дипломатичні відносини з Білоруссю, яка сама заявляє про єдність своєї армії з російською. 

Те, що у Мінську досі працює посол України, звучить ще більш безглуздо, якщо згадати, що Україна не визнає легітимність Лукашенка та призначений ним уряд. До речі, білоруських дипломатів в Україні немає ще з березня, тож прагнення Києва зберегти відносини з північним агресором є одностороннім.

Чому Київ не розриває відносини з Мінськом? 

Можливо, є негативні наслідки цього кроку, яких Україна стережеться?

Коротка, відповідь: ні, вже немає. Йдеться радше про інерцію, якій треба покласти край.

Політика особливого ставлення до режиму Лукашенка, яку проводив Київ, колись справді мала сенс. Тоді Мінськ маневрував на міжнародній арені та намагався не впасти в обійми Москви, а обережність України лишала простір для такого маневру. 

Наприклад, після придушення протестів у Мінську Україна приєдналася до низки європейських рішень, але відмовилася запроваджувати санкції особисто щодо Лукашенка, бо стереглася можливої особистої образи з його боку. 

По-перше, нагадували тоді в МЗС, Білорусь тоді так і не визнала “російський Крим”, а особиста помста Лукашенка може мати саме такий наслідок. По-друге, пояснювали дипломати, Лукашенко тоді ще не визначився, чи надасть він Москві свої військові бази для агресії проти України. 

По-третє (хоч про це в Києві намагалися не згадувати вголос), Україні була потрібна економічна співпраця та торгівля з Білоруссю, і це змушувало заплющувати очі на те, наскільки кривавий диктатор керує сусідньою країною. Зокрема, через те, що по кількох позиціях (від палива до скла) імпорт з Білорусі був єдиною альтернативою постачанням з РФ.

Зараз цих аргументів не існує. 

Торгівля практично відсутня, а за ключовими для України напрямками повністю відсутня. Анексію Криму Лукашенко підтримав ще торік, коли публічно “визнав” півострів російським. Питання з військовою співпрацею Мінська та Москви зняте остаточно. 

Звісно, залучення Білорусі до війни може бути ще повнішим, але це вже не залежить від відносин з Києвом. Білоруські війська не беруть участі у наземному нападі, але зовсім з інших причин. 

По-перше, через те, що армія Лукашенка виявилася не готова до бойових дій на чужій території, а по-друге — через брак підтримки агресії у суспільстві (через що значні втрати білоруських військових чи масовий перехід на бік України можуть спричинити навіть відновлення масових протестів).

Режим Лукашенка усвідомлює ці проблеми та намагається їх усунути. Білоруська армія невпинно проводить військові навчання, а білоруська пропаганда без зупинки намагається дегуманізувати українців, посилити ненависть до них у суспільстві. На щастя для нас, ця підготовка досі не дала необхідних Лукашенку та Путіну результатів. 

Але вважати, що це відбувається через збереження дипвідносин із Мінськом, було би помилкою.

Офіційний Київ вже припускався цієї помилки раніше, за Порошенка. 

Від 2014 року Київ робив вигляд, немов війни з Росією немає. 

Ми не розірвали відносини з РФ ані після Іловайська, ані після Дебальцева, ані після подій поблизу Керченської протоки у 2018 році (тоді ЄвроПравда публікувала аналогічний editorial). Це не запобігло жодній наступній ескалації. Єдине, чого ми цим “досягли” — це закріплення на міжнародному рівні тези про те, що війна з РФ якась несправжня, бо ж інакше про повноцінні дипвідносини не могло б йтися. 

Зараз ми повторюємо цей шлях з Білоруссю. Збереження відносин із Мінськом створює ілюзію, що Київ готовий до відновлення відносин (в першу чергу економічних, але не тільки), щойно завершиться активна фаза війни. 

Редакторам ЄП вже доводилося чути запитання про це від дружніх держав ЄС. І чим далі — тим частіше воно лунатиме.

Між тим минулого тижня Україна розірвала відносини із Сирією у відповідь на дипломатичне визнання донбаських недореспублік. Але чому така логіка не працює щодо Білорусі, яка зробила набагато більше ворожих кроків проти нашої держави?

Україна має розірвати відносини з режимом Лукашенка.

Звісно ж, розірвання відносин не має бути самоціллю. Україні давно потрібна нова білоруська політика. 

Цілком нормально зробити політичну заяву, що ми розриваємо зв’язки з нелегітимним диктатором, а не з білоруським суспільством, адже президент Зеленський неодноразово підкреслював відмінність між ними. А одночасно — визначити принаймні для себе, хто буде виразниками інтересів цього суспільства.

Чи почне Київ принаймні іноді спілкуватися зі Світланою Тихановською?

Так, вона лишається недосвідченою політикинею, однак вона стала символом білоруської опозиції для решти світу, а Київ її показово ігнорує. Тим більше, за останні роки риторика Тихановської суттєво змінилася, а у питанні російсько-української війни вона зайняла цілком дружню до Києва позицію.  

А якщо офіційний Київ все одно виступає проти спілкування з нею, можна вести діалог з іншими представниками опозиції на кшталт Павла Латушка чи з будь-ким іншим, кого оберуть загальновизнані структури антилукашенківського руху.

Також Київ має нарешті визначитися, що робити з тими білорусами, що перебувають на території України — за яких умов їхнє перебування є прийнятним. 

Шукати відповіді на ці питання складніше, аніж просто заплющувати очі на білоруську агресію проти нашої держави. 

Але цьому дивному стану треба нарешті покласти край. І зробити це варто якнайшвидше. 

Затягування не дає Києву жодних плюсів і лише посилює виклики. 

Редакція “Європейської правди”