Die Welt: Коли журналісти роблять демократію вартою зневаги

У США давно замислилися: можливо, саме це стало вирішальним чинником успіху Трампа на виборах?

Наразі не з’ясовано, чи фальшиві публікації Клааса Релотіуса справді просто собі окрема історія. Цей випадок мав би стати приводом поміркувати про власне вплив і владу журналістики. Є багато аргументів, які підтверджують, що Релотіус довів до абсурду методи роботи свого журналістського оточення. Химерним, до прикладу, був його допис під заголовком “Зламання табу” про “зеленого” бургомістра міста Тюбінген. Хоча стаття не містила жодного доказу, що Боріс Пальмер порушує табу, натомість читач довідувався: із цього політика нібито насміхається вся Німеччина. Просто висунути твердження в очікуванні, що воно перетвориться на самореалізоване пророцтво, — ось перевірений принцип роботи тих, хто створює настрій у суспільстві.

Давно час задуматися, врешті, над дедалі цинічнішою журналістикою, однобічно й безпредметно орієнтованою на позірні недоліки нашої демократії та політиків. Задля цього в США створено міжнародну мережу Solutions Journalism Network, до якої належать журналістка й лауреатка Пулітцерівської премії Тіна Розенберґ та соціолог, автор книжок Девід Борнштайн. У листопаді 2016 року вони вдвох написали статтю “Коли репортаж перетворюється на цинізм” (When reportage turns to cynicism), у якій розмірковують, наскільки журналістика, що з року в рік стає дедалі цинічнішою, могла мимоволі докластися до успіху Дональда Трампа на виборах. Автори не кажуть, що журналісти не повинні критикувати негативні явища, натомість вони замислюються над журналістикою, суть якої — зневага до політичної кухні. Журналістикою, що, не бажаючи цього, підготувала підґрунтя для популістів, які вважають усю демократичну систему занедбаною та занепалою. Чи в нас теж негативні узагальнення грають на руку тим, хто всю нашу демократичну спільноту називає “забрудненою”?

Оскільки реальність для людини — це завжди те, що вона певним чином сприймає та усвідомлює, то засоби масової інформації її формують. Якщо журналіст іде на інтерв’ю з думкою, що його називатимуть підлабузником, коли герой розмови в результаті не видаватиметься жалюгідним, то очевидно, що респондент у такій ситуації й справді не має шансу постати у вигідному світлі.

Соціологи Вільям і Дороті Томаси ще кілька десятиліть тому встановили: світ — це те, що ми самі собі конструюємо. 1928 року вони сформулювали так звану теорему Томаса: якщо я переконаний, що люди, які за щось відповідальні, недбало ставляться до своїх обов’язків і корумповані, то скрізь бачитиму нездар і корупціонерів. Якщо ж дотримуюся міркування (яке, без сумніву, слід вважати наївним), що людина загалом добра, я буду сліпим щодо численних проявів зла в цьому світі.

Щораз менше різниці між інформацією та оцінкою

Який світ конструює нам журналістика? Реальність вибудовують ЗМІ. Позаяк люди бачать світ очима інших, а споживачі медіа — очима журналістики, то вони вірять у масово поширювані образи навіть тоді, коли мають справу з протилежною очевидністю. “Казати як є” — це наївне твердження, яке приховує, що всі ми, дивлячись очима журналістів, завжди бачимо ту дійсність, яку нам презентують.

Образи не відтворюють об’єктивної реальності, зокрема, тоді, коли засіб масової інформації не намагається дбати про реалістичність і тверезість. Сформовані журналістськи­ми засобами настрої мають соціально-інфікуючий ефект. Оптимізм, страх чи ненависть, як і готовність діяти, заразні й інтуїтивно передаються від людини до людини. Тим тривожніше, що і на телебаченні, і в багатьох газетах стали чимраз менше розділяти інформацію та оціночні судження. Недобре те, що деякі ЗМІ навіть пишаються такою ситуацією, заявляючи, нібито займаються “журналістикою із сильною позицією”.

До чого призводить цинічне та зневажливе висвітлення наших західних демократичних суспільств? Що випливає із спрямованого на особисте знецінення способу опису політиків? Як усе це діє на “нормальних” людей, що сумлінно виконують свою роботу, хвилюються за власне робоче місце чи можливість винаймати житло, піклуються про дітей та рідних, які потребують догляду? Conditio Humana — людська ситуація — не лише зумовлена журналістикою, а й вступає з нею у певний взаємозв’язок. Журналістика може надати основним подіям у житті різного забарвлення: або апокаліптичного, або оптимістичного.

Наш мозок влаштований так, що апокаліпсис для нього особливо привабливий: протягом мільйонів років для виживання важливо було вміти розпізнавати небезпеки. Тож той, хто вигадує загрози, може з упевненістю розраховувати на високі квоти прочитань, увімкнень чи інтернет-кліків. Коли медіа очорняють політичну кухню, показуючи її діячів лише некомпетентними й комічними, для нормальних людей політика стає полем для проекцій.

Феномен, із яким тоді доводиться мати справу, — це розкол світу на винних і жертв, на злих політиків по один бік і “нас”, добрих, по другий. Популістські спокусники під’юджують, мовляв, демократія як суспільний лад і її політики з їхніми вадами перебувають на боці зла, на боці злочинців. Цьому “брудному” сценарію, як висловився один із популістів, треба протиставити автократичного рятівника як того, хто несе добро.

Припускаючи, що цинічна журналістика мимоволі спричинилася до зростання актуального в наші дні популізму, Девід Борнштайн і Тіна Розенберґ у згаданій вище статті пишуть: “Журналістика завжди знайде слова, коли йдеться про те, щоб описати загрози й поразки, але вона залишається німою, якщо треба донести суспільству інформацію, що десь щось вдалося. […] Ми, журналісти, почуваємося добре, коли показуємо невдачі й можемо докластися до наративу занепаду”.

Червона доріжка для популістів

Щоденна політика, про яку розповідають як про історію постійних невдач, яку презентують як низку смішних чи ні на що не здатних персонажів, викликає почуття, яке Мартін Селіґман назвав “вивченою безпорадністю”. Наслідками розпачу можуть стати гнів та агресія. Щораз нові наративи занепаду перетворюються на простелену червону доріжку, якою крокують популісти, щоб виставити весь наш демократичний суспільний лад моделлю на викидання.

Аморальні вчинки Клааса Релотіуса мали б стати приводом для принципових роздумів про наші ЗМІ. Через божевілля, яке дозволив собі цей ще дуже молодий журналіст, не настане кінець світу. На щастя, не настане! Але що справді загрожує нашому світові, то це цинічна журналістика, систематично спрямована на зневажливе ставлення до наших демократичних суспільств та політиків, які в них діють.

Нам потрібна критична журналістика, яка чітко покаже, чим (іще) хворіє наша система. Журналістика, яка викриватиме помилки, що їх припускаються політики, однак, не заходитиме аж так далеко, щоб люди прагнули популістських рятівників-самозванців. 

Йоахим БАУЕР