Де ми?

“Вдома мене чекають герої дивних газет,

Тих, на яких обличчя святі пожовкли від часу.

А я так хочу випити трохи з тонну вина,

А не чужої водки, яка нам пахне лиш гасом.

Де я в цьому світі?”

Святослав Вакарчук, пісня “Де я?”, альбом “Брюссель”

Питання, у який союз інтегруватиметься Україна — Європейський чи Євразійський, — вирішуватиметься не на саміті Україна-ЄС і не на засіданні ЄврАзЕС.

Це питання вже двадцять років вирішується у головах кожного українського громадянина і у колективній свідомості українського суспільства. І вирішуватиметься воно напевно ще не один місяці і, можливо, навіть не один рік.

Проте сьогодні все ж символічний день, який дає нагоду вчергове замислитися над питанням: “де ми?”. У якому ми культурному, ментальному, соціальному, економічному і політичному просторі? Європейському чи євразійсько-російському?

Ми у ментальному просторі, де п’ють водку з гранчаків чи де п’ють вино з бокалів? Ми у культурному просторі, де інакодумство жорстоко карається чи де цілковите однодумство вважається ознакою відсутності думки?

Ми у суспільному просторі, де боротьба за свої права і протести громадян — явище абсолютно виняткове і у свідомості теле-біомаси навіть дещо ганебне, чи у просторі, де боротися за свої права нормально, а мирні і ненасильницькі протести — цивілізований метод діалогу громадян із владою?

Вибір є завжди. Ми можемо запросто опинитися у просторі, де виконання соціальних гарантій держави перед громадянами — лише питання політичної стабільності і комфортного соціального стану для влади. І, судячи з реакції на протести “чорнобильців”, ми до цього як ніколи близькі.

А можемо все ж складно і поволі інтегруватися у простір, де реалізація соціальних гарантій — питання виконання державних законів. Де виплати не можна урізати або анулювати шляхом ухвалення бюджету. Де подібним економам за це світить реальна відповідальність.

У якому ми економічному просторі? Де власність може гарантувати лише близькість до керівництва держави, фінансові потоки перерозподіляються на догоду “своїм”, а будь-яка бізнес-ініціатива придушується численними інспекціями, службами і рештою контролюючих органів? Робиться навіть несвідомо, не рефлекторному рівні, ніби за звичкою.

Або ми йдемо у простір, де право власності — невід’ємна складова економічних прав, свобода підприємництва і економічної діяльності є безсумнівною, а витрата бюджетних коштів жорстко контролюється ЗМІ і громадянським суспільством.

Зрештою, в якому ми політичному просторі? Де саджати лідерів опозиції і нелояльних олігархів — ознака мужності, рішучості і політичної сили. Або ж ми хочемо туди, де норми і правила політичної демократії формувалися віками, а нечисленні судові справи проти політиків дійсно пов’язані винятково із вчиненням кримінальних злочинів.

На останок, аби читачу було легше дати відповіді на поставлені у тексті питання, переповім короткий анекдот. Наприкінці 80-тих років у розпал “Перебудови” група студентів із українського міста Запоріжжя поїхала у російське місто Орел, як тоді було прийнято, за рознарядкою — допомагати збирати врожай.

В один з таких “трудоднів” студенти побачили майже посеред міста трактор, який мав би збирати врожай, але врізався у огорожу приватного будинку.

Забігаючи наперед, цей трактор стояв так тиждень. Його водій “з горя” зайшов до сусіда, де вони розбирали аварію і пили традиційний напій російської глибинки — брагу. Потім аграрії пішли до самого винуватця аварії, де продовжили дискусію і вживання браги. Трактор так і простояв.

Кмітливі студенти за цей час намалювали плакат із зображенням Горбачова і гаслом на кшталт “Виконаємо п’ятирічку за чотири роки”, за що й отримали у місцевому парткомі двісті радянських карбованців.

Чому я це згадав? Просто показово, як живуть люди. Як ТАМ прийнято. І як можемо жити ми, якщо оберемо дешевий газ замість дорогої економічної політичної і так далі самостійності і свобод.

Тож де ми? Відповідайте, громадяни України! За вас на це питання відповіді не дасть ніхто.

Олексій КРАСНОПЬОРОВ, політолог, консалтингова агенція Concept GRoup