“ДНР”. Терпіння закінчується

Тим, хто засуджує людей, які залишились у Донецьку, хочу сказати: трошки подумайте, перш ніж щось говорити. Ця історія сталась нещодавно. Можу розповісти без прикрас, як воно було.

Потрапив я на “Текстильник” (це район Донецька), треба було проїхати у маршрутці №58 від вулиці Пінтера до автостанції “Трудовська”. Їхало, в основному, жіноцтво пенсійного віку з сумками. Мабуть, отримали гуманітарку. Було й декілька молодиків років під тридцять. На “Текстильнику” в маршрутку увійшли в камуфляжі троє п’яних в димину “ополченців”. Двоє взагалі ледь тримались на ногах, а третій перебував в агресивному стані. Сивушний дух наповнив салон. Люди лише відводили очі, прикидаючись, що нічого не помічають. Та не помітити було неможливо, бо рідні представники “русского мира” почали проявляти агресію. Жертвою стали чоловіки.

“Що, м'ясо жерете, у футболках ходите, а ми там на бойових”, — почав менш п’яний.

Його товариш, ледь повертаючи язиком, проварнякав: “Щось ми вас там на бойових не бачили...”.

Перший ледь не з кулаками накинувся: “Чому ми повинні вас там захищати? Хоч би хто банку тушонки подав, пацани там голодні сидять”.

Народ довго мовчав... А потім люди, особливо пенсіонерки, просто озвіріли:

“Нажралися, сволочі!”

“Як ви нас уже дістали!”

“Хто вас сюди кликав?”

Особливо цікаво було почути, куди ті мали собі засунути “ружжо”, “бо я зараз сама це зроблю”.

П’яниці вмить протверезіли. Втім, цього разу до самосуду не дійшло. “Ополченці” просто вилетіли з автобусу, а вслід полетіла банка “кільки”. І побажання нею подавитись.

Я не вірив своїм вухам і очам... Стільки неприхованої злості в бік “захисників” у Донецьку я не сподівався побачити.

Мій товариш сказав наступне, коли я розповів цю історію: “Такі зараз справжні настрої в Донецьку, роздратування зростає. Так що після відходу російських окупантів проблем з реінтеграцією в українське суспільство не виникне — особливо, якщо це супроводжуватиметься поверненням благ цивілізації, таких як банкомати та українські ціни на продукти”.

Не можу не погодитись, бо якось проглянув “ДНРівський” “офіційний” сайт і здригнувся. Люди волають до Захарченка, а відповіді немає.

От, наприклад, пише Наталія:

“Ми, жителі Донецька, розуміємо, що в даний час ідуть військові дії, але нам хотілося б хоч якось оздоровити наших дітей! Минуле літо просиділи в підвалах під обстрілами. Сподіваємося, в цьому році буде спокійніше — і звертаємося до Вас з проханням: допоможіть організувати, привести в порядок Донецьке море. Це єдине місце, куди ми зможемо повести дітей. Дуже сподіваємося на Ваше розуміння”.

Або ось таке пише Оксана:

“Допоможіть одиноким матерям Новоазовська, 500 гривень ми отримали в листопаді, і все. Після цього ні виплат, ні гуманітарної допомоги. Як бути нам? Всі категорії отримують, а нас годують обіцянками. Допоможіть нашим діткам, справедливості у нашому місті немає. Ви наша остання надія, я від імені 400 осіб дуже вас прошу допомогти”.

Женя Шаріпова пише:

“Шановний Захарченко, допоможіть мені, будь ласка, соціальною допомогою. Я багатодітна мама, виховую шестеро дітей, старша дочка навчається в медучилищі на контракті, і я виплачую їй навчання. Чоловік працює на шахті. Мені не вистачає грошей, щоб вставити вікна і двері. Їх вибило 13 вересня 2014 року. Якщо можете, допоможіть мені хоча б на половину вартості вікон. Прошу допомогти”.

Згадую, що Захарченко ще до зими клявся засклити розбиті вікна, а весною почати відбудовувати житло. Про це вже й не згадують.

Віка Овчаренко взагалі налаштована агресивно:

“Шановний пане Захарченко! Підкажіть, будь ласка, коли Ви підпишете розпорядження на виплату аліментів? Платять пенсії, зарплати, а аліменти не вираховують. І що робити дітям — як жити? 500 гривень неможливо отримати, оскільки дитина в домову вписана, але не прописана, і вона є бомжем. Чому в цій “республіці” так ставляться до дітей?”

Як бачите, терпіння закінчується. Люди перелякані, але вже починають добиватись свого. І не отримавши, озлоблюються.

Олексій ВАЛЕРІЄВ