“Чорне море ще всміхнеться...”

20 років тому президент Леонід Кравчук підписав указ про створення Військово-Морських сил України. Не вдаючись у подробиці його появи, можна сказати, що документ був цілком закономірним для країни, яка має понад 1,5 тис. кілометрів чорноморського кордону. Україна є морською державою, і це зобов’язує керівництво до усвідомлення важливості геополітики на цьому напрямі. Чорне море протягом усієї історії нашої країни відігравало без перебільшення велику роль у житті її населення.

На жаль, важливість чорноморської орієнтації України не до кінця усвідомила вітчизняна еліта. Нині басейн Чорного і Азовського морів, Крим і Севастополь є однією з найпотужніших геополітичних зон українсько-російських відносин, адже стратегічна значущість цього регіону не є таємницею для кремлівських політиків. Досвідченіша (понад 500 років державного існування) російська владна еліта здебільшого переграє українське керівництво, яке не здатне позбутися архаїчно-провінційних уявлень про місце власної держави у світі, Європі та Чорноморському регіоні зокрема.

Козацьке море

Історія України була тісно пов’язана з перманентною боротьбою за військово-політичну присутність на Чорному морі, що особливо яскраво проявилося в гегемонії козацького флоту у XVII столітті. У морській політиці українського козацтва виразно простежується наступність із морською політикою Київської Русі. На це, зокрема, звертав увагу відомий вітчизняний історик Дмитро Дорошенко: “Їхні сміливі морські походи можуть порівнятися тільки з морськими походами їх предків, русів старокнязівської доби. Об’єкт походів той самий: прежня Візантія, теперішній Царьгород, або ж Чорноморське побережжя в Малій Азії й Криму”.

Наші козаки розглядали Чорне море, кажучи сучасною мовою, як зону своїх стратегічних інтересів, як внутрішнє українське водоймище, панування на берегах якого вони вважали своїм законним правом. І це право постійно підтверджували регулярними морськими походами й десантами на Балкани та Анатолію, нападами на Константинополь, Кафу, Синоп, Трапезунд, Варну. Англійський посол в османській столиці сер Томас Ро повідомляв у Лондон про козацький похід на Константинополь 9 червня 1624 року: “Цілий день до заходу сонця сміливо стояли вони (козаки. — Авт.) і загрожували великій, але стривоженій столиці світу і всій її могутності; нарешті зі своєю здобиччю, з розгорнутими прапорами козаки відійшли, щоправда, без перемоги, але й без відсічі турків. Ця не така вже й значна обставина, ця дерзновенна акція розкрила дивовижну істину про цю велику державу — що вона, здаючись такою грізною і могутньою, насправді слабка й беззахисна”. За кілька днів, згідно з повідомленнями сера Томаса, козаки знову напали на місто на Боспорській протоці й погромили його передмістя.

Козацтво усвідомлювало: якщо воно не буде гегемоном на Чорному морі, знайдеться інший господар, який стане загрозою для їхньої безпеки.

Змарновані можливості

Саме цією історичною логікою диктувалися спроби українців створити власний військово-морський флот за часів Центральної Ради, Української держави гетьмана Скоропадського і Директорії УНР. Втрата морських позицій майже завжди збігалася в часі з втратою політичної самостійності України. Без контролю за Чорним морем вона була приречена на провінціалізацію.

У жовтні 1917 року майже всі кораблі Чорноморського флоту вперше підняли на своїх щоглах синьо-жовті прапори і передали сигнальними прапорцями: “Хай живе вільна Україна!” На жаль, тоді Центральна Рада не зуміла підтримати цей процес. Вона призначила генеральним секретарем морських справ Дмитра Антоновича, видатного українського громадсько-політичного діяча, однак людину цілком безпорадну в питаннях флоту. Втім, на думку керманичів ЦР, він мав безумовну чесноту: був партійним соціалістом. У III Універсалі, який визначав державні кордони УНР, Центральна Рада відмовилася від території Криму. І поки українські соціалісти визначалися у своєму ставленні до ЧФ, більшовики оперативно перетворили Севастополь на “Кронштадт півдня”.

Навіщо флот?

Якщо аналізувати ці події, вражає повторення помилок Української революції 1917—1918-го на зорі становлення української незалежності в 1990-х. Наша влада погано усвідомлювала, а чи й зовсім не розуміла значення Військово-Морського флоту для нашої держави. Ця ситуація кардинальним чином не поліпшилася й на 21-му році незалежності.

Якщо військові округи — Прикарпатський, Київський, Одеський — таки привели до української присяги, то з флотом не знали, що робити. І навіщо він узагалі? Крім того, не хотілося сваритися з Москвою. А тим часом 70% командирів бойових кораблів Чорноморського флоту ховали у своїх сейфах українські прапори, чекали сигналу з Києва. А його все не було… Кілька днів ЧФ узагалі нікому не був підпорядкований, і це могла зробити Україна. Як розповідають ветерани Збройних сил, тодішній його командувач адмірал Ігор Касатонов приїжджав до столиці, щоб зустрітися з Леонідом Кравчуком, однак той не знайшов для нього часу. А Москва невдовзі знайшла… Золотий момент для швидкого вирішення в інтересах нашої держави проблеми Чорноморського флоту в Києві проґавили. Офіцери-патріоти, об’єднавшись, постійно вимагали від української влади негайно діяти. Нарешті 5 квітня 1992 року, з великим запізненням, сигнал про створення Військово-Морських сил України від Кравчука надійшов.

Бездарність дій вітчизняних керманичів на початку 1990-х створила для України вкрай небезпечну проблему. І в цьому сенсі, на жаль, жодного поступу від 1918-го не спостерігається. Наші офіцери в Севастополі зробили велику справу. Якби вони не змусили чиновників у Києві зрушити питання з флотом із мертвої точки, то сьогодні російські військові бази були б не тільки у Севастополі та Феодосії, а й в Ізмаїлі, Одесі, Очакові, Миколаєві тощо.

На відміну від влади в середовищі морського командування був великий ентузіазм. Люди залишали свої посади і йшли практично в нікуди, щоб розбудовувати український військовий флот. Знаю багатьох цивільних, які міняли свої квартири в Житомирі, Вінниці, Львові на Севастополь, переїжджали на південь, щоб взяти участь у процесі формування вітчизняних ВМС. Вони вірили, що Україна буде могутньою, сильною, шанованою у світі державою, що потребуватиме свого потужного флоту. Але вона дедалі більше ставала здобиччю колишнього “червоного директорату” та комуно-партійної номенклатури. Чимало офіцерів розчарувалися.

Як це відбувалося, які настрої виникали в той час, добре описав один із читачів Тижня: “У 1992-му я працював у Миколаєві в КБ, яке прагнуло стати українським еквівалентом ленінградського “Румбу”, тобто інформаційною базою судно- і кораблебудування. Від тодішнього міністра ВПК та конверсії покійного вже Малева почули щось на кшталт “Молодца, молодца, працюйте”. Але грошей не отримали. А ще ходили чутки, що коли Кравчукові представили проект програми судно- і кораблебудування, то його реакція була вельми лаконічною: “Човники! Нащо нам човники!”

Це вже в президентську кампанію 1994 року він приїхав до міста, відвідав ЧСЗ і був приголомшений, коли побачив величезні недобудовані корпуси. У його уявленні флот — це було щось на кшталт дніпровських прогулянкових теплоходиків. Який був ентузіазм тоді, у 1992-му! Російськомовні інженери збирали консиліуми, палко сперечалися, як перекласти на мову той чи інший термін...”.

А в боротьбі за вітчизняний флот було чимало справді героїчних сторінок. Багато кораблів і частин присягали на вірність Україні, після чого керівництво ЧФ заходилося їх репресувати. Унаслідок цього 21 липня 1992 року сторожовий корабель СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка за участю капітана ІІ рангу Жибарева вийшов із бухти Денузлав (поблизу Євпаторії) і, піднявши Державний прапор України, попрямував на Одесу. Його почали переслідувати три бойові кораблі ЧФ. На допомогу з Одеси прилетів український винищувач СУ-27 і підійшли українські морські прикордонники. СКР-112 став одним із перших кораблів ВМС України.

Морські ізгої

За останні роки Військово-Морський флот України поповнився лише одним кораблем-корветом “Тернопіль” (введений в експлуатацію у лютому 2006-го). Сьогодні чимало суден уже давно застаріли фізично і морально. А українські керманичі цікавляться долею Військово-Морських сил лише на словах. Вітчизняний істеблішмент ВМС (як і всі ЗСУ) приваблюють тільки з погляду продажу майна та військових містечок. Тому нині вони приречені на виживання і злидні без будь-яких перспектив.

Варто з цього приводу навести слова безпосереднього учасника подій, начальника прес-центру ВМС у дуже складний період існування флоту капітана І рангу Миколи Савченка: “Політичні процеси в Криму, сепаратизм тих, хто хотів відокремити півострів від України і зробити його російським, наклали серйозний відбиток на процес створення незалежної Української держави, її Військово-Морських сил. По суті, наші військові моряки були ізгоями на власній землі, у своїй державі, без необхідної підтримки. Їх ніби повели в атаку, а потім кинули на виживання без набоїв. Багато з тих, хто йшов у перших лавах, остаточно розчарувавшись в ідеалах, у які вірили, втомившись битися об стіну, звільнилися в запас. То був наш спільний біль. Немає, напевно, більшої трагедії для людини, ніж утратити надію. Однак ніхто не переконає мене в тому, що час боротьби був пропащим, як і все зроблене”.

Хронологія формування ВМС України

Січень — лютий 1992 року — присягу на вірність українському народу прийняли військовослужбовці 3-ї школи водолазів, 17-та бригада кораблів охорони водного району Кримської військово-морської бази та 880-й окремий батальйон морської піхоти ЧФ.

5 квітня 1992 року — президент України Леонід Кравчук видав Указ “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних сил України”, яким передбачалося сформувати Військово-Морські сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України. Першим командувачем ВМС став контр-адмірал Борис Кожин.

29 березня 1992 року — на воду спущено прикордонний сторожовий корабель-фрегат “Гетьман Сагайдачний”.

7 квітня 1992 року — присягу прийняли військовослужбовці 41-ї школи молодших спеціалістів зв’язку (Миколаїв).

21 липня 1992 року — до складу ВМС увійшов сторожовий корабель СКР-112.

28 липня 1992 року — державний прапор було піднято на першому побудованому для ВМС України кораблі “Славутич”.

Червень 1993 року — розпочав ходові випробування корвет “Луцьк”, побудований на київському заводі “Ленінська кузня”.

1 липня 1993 року — під Севастополем було сформовано перший батальйон морської піхоти ВМС України.

3 серпня 1993 року — підписано угоду між Україною та Росією щодо принципів формування військових флотів двох держав на базі ЧФ СРСР на основі паритету (50% на 50%).

Весна 1995 року — до складу ВМС увійшли військові частини та з’єднання Ізмаїльського й Очаківського гарнізонів.

Друга половина 1997 року — завершився розподіл Чорноморського флоту колишнього СРСР. ВМС України було передано 43 бойових кораблі, 132 судна та катери, 12 літаків, 30 гелікоптерів, 227 берегових об’єктів, а також іншу техніку, боєприпаси та військове майно.

Травень 2001 року — створено оперативно-тактичне об’єднання ВМС — ескадру різнорідних сил, кораблі якої беруть участь у міжнародних військово-морських навчаннях.

15 березня 2002 року — спущено на воду корвет “Тернопіль”.

Цю статтю автор присвячує пам’яті брата, капітана першого рангу Військово-морських сил України Євгена Лосєва

Ігор ЛОСЄВ