Попри оптимізм президента, Україна нині опинилася в ситуації демографічної катастрофи. Згідно з даними Worldometers, на 1 січня 2024 року в нас проживало 37,9 млн осіб, враховуючи окуповані території. Це на 6 млн, або 13,7 %, менше, ніж 2020 року, і на 13 млн (25 %) проти 1990-го. Тобто за неповні 34 роки ми втратили чверть населення, що є величезним ударом по економічному (і оборонному) потенціалу країни. Рівень народжуваності сьогодні є на катастрофічно низькому рівні — 1,29 дитини на одну жінку, тоді як для нормального відтворення потрібні мінімум 2,1. Середній вік українців 2023-го перевищив 44 роки — найвищий показник від початку ведення такої статистики.
Наприкінці 2000-х років уряд проводив обговорення національної програми для розв’язання демографічної проблеми, однак цієї стратегії в нас досі немає. 2009 року Верховна Рада понад удвічі (на 105 %) збільшила виплати при народженні першої дитини (з 13,9 тис. до 28,4 тис. грн). Але суттєвого зростання рівня народжуваності не відбулося: у 2005—2015 роках він коливався в межах 1,22—1,52.
Лише 28 березня 2024-го Міністерство соціальної політики заявило про початок публічних консультацій щодо Проєкту Демографічної стратегії України до 2040 року. Обговорення планують завершити 1 червня. Проте наданий міністерством проєкт не містить положень, суттєво відмінних від принципів демографічної політики уряду з 1991 року: автори пропонують нові державні програми підтримки, традиційно складні для розуміння й втілення, а також прагнуть повертати українців, які виїхали за кордон.
Враховуючи умови повномасштабної війни, що забирає життя багатьох військових і цивільних, а також змушує тисячі українців мігрувати за кордон, українська нація фактично є під загрозою зникнення протягом кількох десятиліть. Очевидно, уряд уже сьогодні повинен уживати заходів для уникнення найгіршого сценарію. І передусім ми маємо проаналізувати дієвість демографічної політики, що застосовується країнами з такими проблемами.
Грошова допомога не дає результатів
Протягом 1980—2019 років розвинені країни світу приблизно потроїли розмір допомоги для молодих батьків у розрахунку на одну особу. Мовиться про різні види видатків, наприклад, пряму грошову допомогу при народженні дитини, виплати для догляду за дітьми, компенсацію втрат, пов’язаних з декретною відпусткою тощо. Водночас середня народжуваність знизилася з 1,85 до 1,53 дитини на одну жінку.
У Фінляндії, що входить до лідерів за розміром допомоги молодим батькам, рівень народжуваності після 2010-го знизився на третину. В Угорщині, де прем’єр Орбан полюбляє вихвалятися власною сімейною політикою, 2023 року кількість новонароджених була найменшою, відколи ведеться така статистика. У Південній Кореї щедрі бюджетні програми жодним чином не завадили падінню народжуваності до найнижчого на планеті — 0,89.
Без сумніву, державна підтримка дає змогу знизити кількість дітей, які живуть за межею бідності, допомагає батькам більше часу присвячувати вихованню тощо. Однак статистика свідчить, що розміри й різноманіття бюджетних виплат не мають суттєвого впливу на рівень народжуваності. У Новій Зеландії, де сім’ї витрачають понад 37 % доходу на дитячий садок, рівень народжуваності вищий, ніж у Чехії, де аналогічні витрати дорівнюють менше як 3 % (1,75 проти 1,70 відповідно).
Дані, безумовно, свідчать, що суспільні норми, традиції та в широкому розумінні культура мають набагато більший вплив на рівень народжуваності, ніж фінансові чинники.
Financial Times указує на кілька факторів, які підсилюють тенденцію до падіння народжуваності в розвинених країнах:
-
Зменшується частка населення, що вважає народження дітей важливою складовою повноцінного життя. Згідно з дослідженням Pew Research, у США вона впала з 61 % 1993 року до 26 % сьогодні.
-
Батьки відчувають потребу присвячувати кожній дитині дедалі більше часу. Якщо 1965 року в розвинених країнах матері проводили з дітьми в середньому лише одну годину на день, то нині цей показник зріс до трьох годин, а в катастрофічній Південній Кореї наближається до чотирьох. Цікаво, що ситуація у Франції протилежна: матері проводять з дітьми приблизно дві години на день, а рівень народжуваності — один з найвищих у Європі (1,8).
-
Стрімко зменшується частка молодих жінок, які народжують. Якщо в 1960-х у США більшість 34-річних жінок мали трьох дітей, то нині найбільша група жінок такого віку має нуль (!) дітей.
-
Можливо, найважливіший чинник — зростання частки населення, що ніколи не бере шлюбу й не живе в парі. Значну роль у цьому відіграє зростання частки жінок, які можуть себе фінансово забезпечити, унаслідок чого зникає один з традиційних приводів до одруження.
Бюджетні допомоги не в змозі повпливати на жодний з наведених факторів. Їхні корені сягають фундаментальних культурних змін у житті розвинених країн, що відбувалися протягом десятиліть. Відповідно, поворот в інший бік не може відбутися миттєво. Тенденція до підвищення народжуваності може з’явитися тільки в довготерміновій перспективі.
Репресивні методи й секуляризація
Відомим випадком спроби підвищити народжуваність не стимулами, а репресивними методами є Декрет 770 у комуністичній Румунії. 1967 року Ніколае Чаушеску підписав документ, згідно з яким заборонялись аборти й контрацепція, на бездітних дорослих накладалися податки, а жінки до 45 років підлягали щомісячному медичному обстеженню, щоб виявити вагітність на ранній стадії. Кожна вагітність фіксувалася й ретельно відстежувалася до самого народження.
Протягом декількох років народжуваність в Румунії справді стрімко зросла до неймовірних 3,5. Утім, суттєво збільшилася кількість сиріт і покинутих дітей, а також розвинулась індустрія підпільних абортаріїв. Після зміни режиму й скасування закону в 1990-х народжуваність в Румунії обвалилася до історично низьких 1,3.
З погляду культурних змін варто зауважити досвід Франції. Наслідком революції наприкінці XVIII століття там стала різка секуляризація — відокремлення церкви від суспільного життя. У багатьох регіонах революційні сили проганяли представників духовенства або змушували їх присягати новій владі, відрікаючись від приналежності до церкви.
Згідно з дослідженням Гійома Бланка з Університету Манчестера, секуляризованіші французькі регіони протягом наступних ста років демонстрували значно більше падіння народжуваності, ніж ті, де духовенство втримувало свої позиції. До 1850 року французька жінка в середньому мала 3—4 дитини, тоді як англійська, у країні якої не відбувалося таких різких культурних змін, — 5—6.
Чекати на покращення поки що не варто
Для України очевидним уроком має стати розуміння незначного впливу урядової політики на рівень народжуваності. Звісно, державі треба проводити активну сімейну політику, але вона повинна мати чіткі цілі: зменшення дитячої бідності, допомога малозабезпеченим родинам тощо. Розв’язання проблеми зменшення кількості українців треба шукати у фундаментальних культурних площинах, а не у фінансових. Важливо також утриматися від практики розвинених держав, що намагаються боротися з демографічними кризами шляхом завезення мігрантів, знищуючи у такий спосіб власну національну самобутність.
Надзвичайно малоймовірно, що народжуваність у розвинених країнах може невдовзі повернутися до потрібних 2,1. Якщо таке диво станеться, воно буде результатом зрушень соціальної структури, а не державної політики. Немає нічого поганого в намаганні допомогти сім’ям, але для уникнення демографічної катастрофи треба шукати інших методів.
Олександр ЧУПАК, керівник економічних програм аналітичного центру “Українські студії стратегічних досліджень”
