Чи є життя після Януковича?

Автор особисто дуже критично оцінює перспективи України з цим президентом, але, втім, це — перехідний час. Є кілька основних вимірів, в яких правління Януковича несе виклики для України.

Перш за все, це питання демократії як встановлених “правил гри” в суспільстві.

Образно кажучи, це зводиться до відповіді на питання “Чи Ющенко — лох, тому, що не запресував “донецьких” в опозиції, не відібрав їхні активи, не повбивав і не посадив по тюрмах?”

Якщо примітивна логіка-2004, бажання символічного реваншу і помсти і надалі присутня у головах “регіоналів”, то слід очікувати безперспективної боротьби з поганими наслідками для держави. Якщо ж ні — тоді вони мають шанс стати частиною українського політичного циклу, аналогічно до їхнього перебування при владі в 2006-му і відставки в 2007-му.

Менше 50% сумарних голосів підтримки, інша роль президента і значна опозиція не дасть Януковичу тих можливостей для узурпації, які він мав у 2004-му. Втім, на даний момент відсутність якісної альтернативи (а не просто “меншого зла”) грає йому на руку.

Сьогоднішня ситуація — шанс для “помаранчевого” активу повернути собі тонус для боротьби за нормальну Україну, а то надто багато було після Революції розслабленості і надії на “дядю” при владі.

Нам треба чітко сказати світові: чутки про смерть Майдану перебільшені, він просто ще не встиг дати свого плоду. Для цього треба мати трохи терпіння і послідовно працювати.

Другий вимір — гуманітарний. Чи захоче Янукович і його команда переглядати гуманітарні пріоритети епохи Ющенка?

Чи подіють вони відповідно до рекомендацій російського МЗС в цій сфері, чи приречуть себе на добровільний секонд-хенд стосовно Кремля — а чи все-таки виявлять повагу до переконань своїх опонентів і усвідомлять, що тільки будучи гуманітарно повноцінними, можна бути повноцінними політично?

Очевидно, що чогось кращого, аніж шизофренічний підхід Кучми, навряд чи годі чекати, проте “Україна-не Росія” — кращий підхід, аніж “Україна — частина спільної (російської) історії”.

І тут постає питання якісних гуманітарних альтернатив Міші Кругу, Яну Табачнику і північно-східному “великому брату”: якщо ми будемо зрозуміліші, цікавіші, успішніші — принаймні теперішні позиції можна буде зберегти.

Третій вимір — зовнішньополітичний. Чи справді такими вже орієнтованим на Захід є донбаські олігархи — чи вони схожі на арабських шейхів, котрі можуть купувати французькі замки і голандські суперяхти, тримати гроші в швейцарських банках, вчити дітей в найдорожчих британських школах і університетах, їздити на німецьких лімузинах і носити італійські костюми, але залишатися тими ж феодалами?

Чи усвідомлюють вони, що висока якість життя в цих країнах — це наслідок особистої свободи, вільної економіки і демократичної політики? Чи розуміють вони, що після ЄЕП ЄС уже неможливий — а чи цей європростір їм чужий і, навпаки, шкідливий для їх соціально і екологічно безвідповідального бізнесу?

Чи вони хоча б відчувають, що доки війська іншої держави є на їх території, то повного суверенітету їм не бачити?

Очевидно, що до Януковича, котрий пройшов неприйнятну для звичайного європейського політика “школу життя”, ставлення буде “за французьким алфавітом” — відтак, міжнародний вектор його діяльності буде серйозно урізаний.

Єдиний напрямок, котрий може ефективніше розвиватися — економічний, відтак, політична євроінтеграція за цього президента нам не світить.

Втім, не слід вважати, що прихід Віктора Федоровича на президентство назавжди закриє нам євроінтеграційну перспективу, хоча б тому, що в цілому ЄС сам не такий вже й білий і пухнастий.

Сільвіо Берлусконі, великий “друг Путіна” — італійський гібрид Януковича і Ахметова, людина, котру неодноразово звинувачували у корупції і пов'язували з мафією. Це він — ініціатор одіозного закону про недоторканість прем'єр-міністра, котрий його фракція в парламенті пропхала якраз перед судами проти дона Сільвіо. Він контролює одночасно і державні, і приватні телеканали.

Інші приклади з недавньої європейської політики — не такі кричущі, але теж досить промовисті. Вбивство лідера голландських крайніх правих Піма Фортайна за день до виборів в Нідерландах, чи входження в коаліцію неофашистів Гайдера в Австрії — такого в Україні ще не було.

Корупційний скандал навколо Гельмута Коля щодо “чорної каси” християнських демократів струснув усю Європу, а за Жаком Шираком довго тягнувся шлейф найкорумпованішого мера Парижу. Крім того, на території ЄС є ще ЕТА та ІРА, аналогів котрих в Україні просто не існує.

Тому демонізація України на цьому фоні виглядає якщо не політичним замовленням її противників, то принаймні сліпотою західних журналістів, котрі готові принести зміст у жертву драматургії сюжету.

Основною зовнішньою інтригою є питання “наскільки сильно потрапить Україна в зону впливу РФ”, і чи варто сприймати Україну тільки як маргінес двосторонніх стосунків з Росією, чи вона таки є суб'єктом у міжнародній політиці.

Те, що можемо зробити ми — це знаходити друзів України, показувати власним прикладом, що європейська Україна існує і буде розвиватися.

Четвертий вимір — економічний. “Азаровщина” повинна стати терміном, котрий є самодостатнім словом у світових мовах (так само, як “спутнік” і “темник”).

Практика агресивного гноблення малого і середнього бізнесу з одночасним паразитуванням олігархії на державних дотаціях і хованням податків в оффшорах цілком вірогідно знову стане нашою реальністю вже зовсім завтра.

І це — сигнал для тих підприємців, котрі не хочуть знову жити в 2004-му: або буде сила, що захищатиме їхні інтереси, або їх поокремо порозчавлюють.

П'ятий вимір — моральний. Саме моральна недостатність нового лідера — основна загроза для нашої держави: корупція і несамодостатність родом саме звідси.

Питання в тому, чи буде нова альтернатива сама достатньо моральною, визначить її конкурентноздатність за наступних 5 років.

Для того, щоб після Януковича ми мали нормальну владу, потрібні чітка ідея нової України, і люди, котрі можуть її здійснити — від місцевих депутатів, голів сільрад і райдержадміністрацій до директорів департаментів, міністрів і, врешті-решт, нового лідера, достойного бути президентом вільної незалежної європейської України.

Остап КРИВДИК