Бій за кандидата: хто блокує заявку України на членство в ЄС

Якщо вам цікаво зрозуміти загальну рамку руху України до членства в ЄС — рекомендуємо зупинитися саме на відео.

Якщо ж ваш вибір — більш детальні, іноді технічні пояснення — тоді запрошуємо до прочитання цього тексту.

Етапи великого шляху

Перш за все, варто повернути до реальності тих, хто сподівається на членство у ЄС “вже завтра”. На жаль, у найгарячіший період березня і від українського керівництва, і від деяких проукраїнських політиків у Європі лунали заяви, що створили у суспільстві хибні очікування дуже швидкого вступу.

Але вони точно не зможуть справдитися.

Членство України в ЄС як таке зараз не є предметом розгляду. За жодних обставин, за жодних рішень Україну не можуть зробити членом ЄС завтра чи навіть за рік-два, це неможливо суто юридично, і жодної “забаганки Брюсселя” тут немає.

 

Але просування до членства цілком реальне. І саме воно зараз відбувається. З виконанням усіх необхідних етапів. Жоден з тих, що лишилися на нашому шляху до вступу, вже не можна пропустити (так, як ми пропустили етап визнання “європейської перспективи”) — але цілком можна пришвидшити, бо швидкість втілення реформ залежить виключно від самої України.

Отже, попереду лишилося наступне:

(1) отримати статус кандидата;

(2) розпочати з ЄС офіційні переговори щодо угоди про вступ України до Євросоюзу;

(3) вести ці переговори, почергово закриваючи кожну з понад 30 переговорних глав;

(4) по завершенню переговорів — досягти політичного рішення ЄС про підписання угоди;(5) провести ратифікацію угоди в Україні та в усіх країнах членах, а в Україні — найімовірніше, ще й змінити Конституцію.

Найтриваліший етап — третій.

Кожна з глав може бути закрита лише після втілення необхідних реформ, які приводять українське право у відповідність до європейського. Це і є те саме “впровадження європейських стандартів”. Україна вже зробила чимало у рамках виконання Угоди про асоціацію, але тепер порядок денний реформ буде ще амбітнішим. Але і стимул значно серйозніший.

І головне: тривалість “підготовки до вступу” залежить тільки від нас.

Швидші реформи — швидше завершення переговорів, і навпаки.

Хоча моментального все одно не буде. За всього бажання України.

Навіть якби Україна була інтегрована до ЄС майже в усіх сферах та не мала проблем з верховенством права тощо (як, скажімо, Ісландія або Норвегія) — все одно процес вступу забрав би декілька років, включаючи ратифікацію договору про вступ, референдум, внесення змін до Конституції тощо.

Навіть у Фінляндії, яка є прикладом надшвидкого вступу і не мала типових українських проблем з корупцією та верховенством права, це забрало три роки (подала заявку у березні 1992-го, стала членом у січні 1995-го).

Словом, треба готуватися до марафону, який у інших нових членів ЄС ще ніколи не забирав менше ніж десятиріччя.

Але перш за все треба отримати статус кандидата. З цим є проблеми.

Що таке статус “потенційного кандидата”?

Ви точно чули про те, що з отриманням кандидатського статусу не все добре.

Єдине, що відомо — це те, що якесь рішення з цього приводу буде ухвалене 23-24 червня, на черговому саміті ЄС. Причому не лише щодо України.

“Європейська рада (тобто саміт лідерів. — ЄП) бере до уваги те, що Єврокомісія готує висновок щодо української заявки на членство в ЄС, а також заявок Молдови та Грузії, і повернеться до цього питання на зустрічі в червні”, — йдеться у рішенні саміту, що відбувся цього тижня.

ЄвроПравда раніше висловлювала впевненість у тому, що Комісія, якщо виконуватиме власні правила та процедури, точно має дати позитивний висновок для України.

В Україні поширена думка, мовляв, ми “ще не сильно європейці” — але така меншовартість не має підстав.

Насправді наша держава вже зараз не просто виконує, а перевиконує поріг так званих “копенгагенських критеріїв”, за якими перевіряють держав-кандидатів.

Від них вимагають бути стабільними демократіями — а у нас вже кілька циклів поспіль відбуваються вільні вибори і демократична передача влади, а всі спроби схилити державу до авторитаризму викликають протести, що зупиняють такі наміри. Держави-кандидати мають поважати такі цінності, як гідність та свобода — але після Революції гідності це мало в кого в ЄС викликає сумнів. Мають поважати принцип рівності та права людини, включаючи права меншин — а Україна має шалений поступ за останні роки і об’єктивно має кращий стан, ніж у деяких членів ЄС. Аж до прайдів, які проходять щорік вільніше.

Єдина сфера, яка входить до переліку ключових і щодо якої є найбільше претензій — це верховенство права. Але навіть українська судова система упевнено долає мінімальний поріг для кандидата. Держави Балкан, які отримували цей статус у 2000-х, а також чимало держав Центральної Європи, що стали кандидатами у 1990-х, на момент отримання кандидатства мали значно більше проблем.

Тож, здавалося б, затвердження України кандидатом мало бути безсумнівним…

 

…але втрутилася політика.

Формально, “за документами”, Єврокомісія є незалежним органом, що готує технічні висновки без зовнішнього впливу. Але реальність інша. ЄК дуже не любить, коли її пропозиції відхиляють, а тому з політично чутливих питань Брюссель спершу має домовитися з найвпливовішими державами-членами про те, за яке саме рішення вони готові проголосувати.

А вони взялися переконувати Брюссель сказати Україні “ні”.

Точніше, це “ні” пропонується замаскувати за формулою, що має назву “потенційний кандидат”.

Що таке “потенційний кандидат”? Це коли держава настільки порушує критерії, що її не можна визнати кандидатом, але сказати їй категоричне “ні” — політично некоректно. В такому разі державі кажуть: “Ні, ви не стаєте кандидатом, але станете ним у разі...” І далі виставляються комплексні умови.

Є дві країни, які мають цей дивний і насправді не передбачений правом ЄС статус.

Перша — Косово, існування якого не визнають кілька держав ЄС, а тому шансів розпочати з ним переговори про членство просто немає. Ба більше, наразі Косово не є навіть членом ООН! Тож до нього вимога очевидна: залагодити розлучення з Сербією і легалізувати свій міжнародний статус.

Другий “потенційний кандидат” — це держава Боснія і Герцеговина, яка була створена за міжнародною домовленістю для припинення балканських війн; там діє дуже дивна система управління, нав’язана так званими Дейтонськими угодами, і ця система, м’яко кажучи, не працює. БіГ давно перетворилася на проблему, яку ніхто не знає, як вирішити, і наводиться як приклад недієздатної держави.

Словом, якщо ЄС вирішить прирівняти до них Україну — це буде неприйнятно. Але вирішуємо, на жаль, не ми.

Які є варіанти?

Спершу про те, хто та що є коренем проблем.

Всі великі країни ЄС, крім Італії, проти надання Україні статусу кандидата, заявив днями італійський прем’єр Маріо Драгі. Це спрощена, але загалом точна характеристика, хоча серед великих країн є більш та менш активні противники.

Як кажуть джерела, на такій ідеї наполягають, зокрема, Франція, Нідерланди та Австрія. Іспанія нібито ще лишається противником — але не активним, і буде готова змінити думку разом з усіма.

А от Німеччина, яка після відставки Меркель дедалі більше втрачає роль лідера Європи, досі не вирішила, що вона робитиме (тут не варто орієнтуватися на оптимістичні заяви Бербок, адже канцлер Шольц все ще вагається).

Чому вони проти?

Питання непросте, бо у всіх мотиви різні, і вони часто базуються на міфах чи нерозумінні реалій.

Але головне — те, що західні політики не вірять у щирість європейських прагнень українців.

Тому й звучить думка про те, щоби виставити певний перелік умов, які Київ має виконати перед тим, як отримати статус. На жаль, західні партнери не розуміють, що своїм “ні” вони вдарять саме по європейських прагненнях українців та посилять зневіру в готовність ЄС хоч коли-небудь інтегрувати Україну.

Хоча треба визнати, що певні підстави для скептицизму у держав ЄС справді є.

Вони чудово бачать, що деякі обмеження прав, запроваджені під приводом воєнного часу, є спірними. Вони бачать тиск на телеканали, що критикують владу; дивуються забороні на виїзд опозиційних політиків за кордон, навіть коли у тих є підстави (і це не лише про Порошенка!); розуміють, що суди продовжують працювати “не завжди незалежно” тощо.

І вони не впевнені, чи повернуться демократичні правила після завершення воєнного стану.

Тож наша задача — переконати їх у тому, що Україна безумовно лишиться демократією. Без варіантів.

Треба ще раз підкреслити: рішення ЄС про відмову ще не остаточне. А тому треба використати ті дні, які лишилися, і переконати європейців не робити помилку, яка дорого коштуватиме також самому Євросоюзу. Так, це не жарт і не перебільшення. Втрати від такого рішення будуть дуже високими і для європейських держав. Про це йдеться, зокрема, у безпрецедентному зверненні до ЄС практично усього спектра громадянського суспільства. Цей документ, під яким підписалися понад 200 організацій та аналітичних центрів, вже перекладений англійською, німецькою, нідерландською та іспанською (лінки на інші мовні версії всередині). І ми закликаємо усіх, хто контактує з політиками та й просто громадянами “проблемних” країни, пояснювати, наводити ці аргументи.

Небезпеку чудово розуміє і офіційний Київ.

 

Тому віцепрем’єрка Стефанішина і дипрадник президента Жовква практично безвилазно нині “гастролюють” європейськими столицями, пояснюючи, переконуючи…

Але є ще одна річ, яку можна зробити.

Попри те, що воєнний стан видається не найкращим часом для реформ, зараз для влади саме час приділити увагу і їм.

Це — необхідний елемент для того, щоби переконати західних друзів у своїх намірах реформуватися і надалі. Тим більше, що є кроки, які можна зробити просто зараз.

Наприклад, завершити конкурс з обрання антикорупційного спецпрокурора, який торік був штучно заблокований за вказівкою Банкової, бо у конкурсі, що проводився за участю міжнародних учасників, переміг “не свій” кандидат. Ця історія для Заходу — украй дратівлива, і саме вона значною мірою є коренем нинішніх проблем.

Або можна відновити судову реформу, призначивши членів Вищої ради правосуддя, рекомендованих Етичною радою, та/або іншим чином пришвидшити реформування ВРП.

Зрештою, можна (і треба!) нарешті ратифікувати багатостраждальну Стамбульську конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству. Те, що Україна давно відмовляється від її ухвалення — серйозний аргумент “проти” для Нідерландів.

Словом, треба робити все. Ситуація вирішальна та історична. Україна не повинна впустити цей шанс. Ми повинні офіційно стати кандидатом на членство в ЄС. І докластися до цього мають усі — влада, опозиція, активісти, журналісти і пересічні громадяни та громадянки, особливо ті, які зараз опинилися у вже згаданих державах ЄС.

Сергій СИДОРЕНКО