Андрій Білецький: Росіяни стерли свої кадрові частини в Україні в нуль

 Командир Третьої штурмової, засновник “Азову” та колишній народний депутат Андрій Білецький за час повномасштабного вторгнення дав лише два інтерв'ю. Водночас створена ним наприкінці минулого року Третя штурмова бригада стабільно потрапляє в новинні заголовки через свої успішні операції на Бахмутському напрямку. Нещодавно бригада Білецького звільнила важливий населений пункт — Андріївку.

“Українській правді” вдалося зустрітися з Білецьким у Києві, куди він приїхав на кілька днів у коротке відрядження. В цьому інтерв'ю командир Третьої штурмової розповідає про Бахмутську кампанію, яка триває вже понад 11 місяців, переваги росіян, західні навчання та можливість деокупації Маріуполя.

— Андрію, ви не так давно повернулися з одного з найгарячіших напрямків на лінії фронту. Це Бахмутський напрямок. І повернулися з хорошими новинами, оскільки 3-я штурмова бригада звільнила Андріївку.

Чи можете розказати про цю операцію? Знаю, що вона далася дуже складно, зокрема й через втрати серед особового складу. Чому Андріївка є настільки важливою для українських Сил оборони?

— Андріївку не варто розглядати як якусь окрему операцію. Це епізод, дуже важливий, але епізод української фази контрнаступу в цій безперервній, уже 11-місячній Бахмутській кампанії. 

Чому це важливо, якщо глобально? По-перше, тому що в росіян були два плацдарми на півдні Бахмута. Ці плацдарми давали можливість їм розвивати наступ на основну частину Донбасу, який зараз контролює Україна — Слов'янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка. Це найбільші населені пункти. Вони надзвичайно важливі з багатьох точок зору, тому що виводять на можливості діяти на півдні та створювати знову загрозу Харкову. Тобто, по-перше, нам треба було їх відсунути.

Друге питання — те, що сама позиція росіян у Бахмуті не є надзвичайно стійкою. Там є свої складнощі, пов'язані з тим, як влаштована мережа доріг. Вона не є надзвичайно стійкою і дає нам можливості для власних активних дій. Хоча про це я б говорити не став, тому що у нас дуже люблять спойлерити будь-які дії.

— І перемоги в тому числі.

— Так, на превеликий жаль, ХАМАС показав нам і всьому світу, що бліцкриги, умовно кажучи, проводяться в тиші, а не під анонси.

Що стосується населеного пункту Андріївка. Без контролю Андріївки не було можливе адекватне утримання й остаточне захоплення Кліщіївки нашими військами. Крім того, Андріївка дала можливість повністю вийти на залізничну колію, яка тягнеться з півдня Бахмута й уходить вниз убік Горлівки.

А залізнична колія — це те, що називається у військовій справі “бар'єрний рубіж”. Це легко обороняти і надзвичайно складно брати. Після втрати Андріївки росіяни втратили контроль над залізничною колією на всій протяжності: від самого Бахмута, від Кліщіївки й аж до Курдюмівки.

— Чи погіршилася їхня логістика після цього?

— Я б сказав так: не логістика погіршилася — у них на півдні Бахмута повністю втрачені будь-які можливості для контрнаступу. Поки що. Тепер ми знаходимося в зручній оборонній позиції, ми контролюємо залізничну колію, ми там стоїмо і маємо можливості спокійно відбивати будь-які атаки. 

Тобто повторення оцього походу, умовно кажучи, на Костянтинівку — Дружківку в найближчій конфігурації воно неможливо.

— Що далі? Курдюмівка? Це також важливий населений пункт, панівна висота для українських сил оборони?

— З моєї точки зору, так. Але, знову таки, на війні всяк знає, як правильно її вести. Насправді ротний дивиться на ситуацію з точки зору своєї роти, і дії комбата йому можуть здаватися маячнею. 

Тому це моя точка зору. Справа в тому, що Курдюмівка не знаходиться в моєму секторі відповідальності. Але, між тим, я вважаю, що подальший безперебійний рух можливий виключно після взяття Курдюмівки — Зеленопілля. Це такі два села, які зрослися фактично в одне. Але, знову ж таки, я ж кажу, ми всі стратеги на своєму рівні…

— Це те, що має назву “туман війни”. Коли знаєш, що відбувається на твоїй ділянці фронту, але не можеш оцінити ситуацію загалом. Звідси питання. Дуже часто, особливо в західних медіа, обговорюється теза, що взагалі-то Силам оборони потрібно було більше сил зосередити на півдні. Західні експерти не розуміють, чому Україна продовжує свій контрнаступ на Бахмутському напрямку. Ви можете пояснити чому?

— Ну, дивіться, знову таки, вважаю, що треба максимально сумлінно, максимально професійно, з повною самовіддачею військовим під час війни відповідати за свій сектор, за свою безпосередню працю.

Тому я от не хочу вдаватися у великі стратегії “Південь — Захід — Північ”. Але можу пояснити, чому Україна рухається на Бахмуті.

Наша бригада почала свій шлях на Бахмуті в грудні минулого року. Після цього вона фактично весь час спочатку оборонялася на ділянці прориву. Тобто не просто на ділянці наступу, а там, де росіяни локально хотіли зробити прорив. Бригада наступала з тими силами, які були в грудні минулого року: ніяких нових підрозділів, фактично жодної нової техніки, жодних зразків західної.

Командири тих бригад, які зробили можливим якраз все це просування на південному фронті на Бахмуті, воюють тими ж силами, які в них були. Відповідно, країна навряд чи розпорошила якимось чином свої сили. Все, що планувалося використати для стратегічної операції на півдні, використовується для стратегічної операції на півдні. 

Уявити собі можливість зняти наші підрозділи з Бахмута теж було абсолютно неможливо. Одна 3-тя штурмова з травня звільнила більше 20 квадратних кілометрів території. Мало це чи багато? Хотілося би більше. 

А з іншого боку, по заяві Міністерства оборони з початку контрнаступу, якраз з травня, Україна звільнила 250 квадратних кілометрів. Тобто вклад цей чималий. І робили ми це тими силами, якими оборонялися. 

Відповідно, не думаю, що експерти праві. Тому що Бахмутський наступ — це стійкість солдата, це багато в чому грамотність планування на різних рівнях.

“Регулярним військам Росії в прямому сенсі слова кінець”

— Як змінювалася тактика і стратегія росіян на Бахмутському напрямку за 11 місяців? Ми всі пам'ятаємо вагнерівців на початку кампанії. Зараз там воюють регулярні російські війська. Як це позначається на полі бою? 

— Я б поділив зараз тактику росіян на дві: тактика вагнерів і тактика регулярних частин. В чому полягала сила вагнерівського наступу? Це дві складові, по великому рахунку: зеки і дисципліна, яка досягалася розстрілом.

У нас були десятки полонених, в тому числі і велика кількість вагнерів. Не було жодного, який не був присутній особисто при розстрілі якогось умовного дезертира, який відмовлявся йти в атаку.

У “Вагнера” не було якісної підтримки бронетехніки. У них були проблеми з артилерією, її не було багато, вона була більш ніж співмірна з нашою. Але була оця можливість гнати хвилю за хвилею, хвилю за хвилею живої сили. 

Тобто вони йдуть на самовбивчі атаки, закінчуються, а через 20-30 хвилин підходить нова група, яка йде в нову атаку. Але ці атаки не були ні непродумані, ні тупорилі, як у нас люблять говорити. Командири були дуже якісні. 

Ще одна проблема, про неї мало говорять, це їхня оборона. Оборона вагнерів дуже в'язка, дуже складна. В чому її сіль? 

В Сирії вони взяли за основу ІДІЛівську систему оборони. Замість класичних взводних опорних пунктів, тобто траншей, бліндажів, вона складається з окремих ям, фактично в прямому сенсі слова. Це так звані лисячі нори, ями, які є окремими вогневими точками. Їх дуже багато, вони далеко не всі зайняті. Вони мають дуже велику глибину.

І ця оборона, як на мене — ми і самі її тепер частково використовуємо в деяких місцях, — вкрай ефективна. Якщо в цій ямі зробити ще в боку діру і загнути буквою Г і ховатися там під час нальотів, нічого не можна з цим поробити абсолютно. Тому з вагнерами в обороні було складно, надзвичайно складно.

— Зараз на цьому напрямку стоять регулярні російські війська. Які підрозділи воюють найефективніше? Чи сильно змінився характер війни?

— Регулярним сухопутним військам Росії, тій складовій, яка найбільше старається, а це завжди піхота, їм в прямому сенсі слова кінець.

Я шапкозакидательством не страждаю, не вважаю Росію простим ворогом і нашу перемогу гарантованою і кінцевою, не закликаю розслабитися. Але що, за моєю точкою зору, трапилося? 

Оце вторгнення на авось, яке почалося в лютому 22-го року, коли вони кинули маленьке по факту угруповання, від 154 до 186, здається, тисяч… Вони думали, що це буде військово-поліцейська операція, що вони так далеко забіжуть, всі піднімуть руки і фактично операція перейде в операцію наведення порядку і роззброєння, як їм здавалося. 

Воно так не вийшло. Війна пішла зі зрозумілих причин не по їхньому сценарію. І замість того, щоб це швидко зрозуміти, почати мобілізувати населення, в армію призивати або навпаки зробити ці кроки, які вони потім все рівно зробили (бігство з-під Києва, бігство з-під Харкова), вони замість цього кричали: вперед, вперед, вперед. І повністю стерли свої кадрові частини. От прямо стерли їх, як об наждачний папір — в нуль.

У них немає більше ні сержантського корпусу, ні молодших офіцерів з досвідом. Тобто ті, хто потрапляє на фронт по скорочених курсах, вони теж дуже швидко або стають інвалідами, або помирають. У них не відбувається накопичення досвіду. Вони не стають професійнішими. 

Я весь час спостерігаю одне і те ж саме: сухопутні війська Російської Федерації, особливо в таких складових як піхота, танки, бронетехніка — стабільно погані. З літа минулого року вони стабільно погано воюють. І вони нічого з цим поробити не можуть, і я не думаю, що зможуть.

Тобто у них ростуть інші напрямки: по РЕБу вони стали набагато потужніші, по безпілотних системах, артилерія якісна достатньо. Авіацію стали в рази ефективніше приміняти. Але оця складова в них мертва, і такою вона й буде.

— З мотивацією, як я розумію, також змін не відбулося…

— Професіоналізмом серед піхоти, умовно кажучи, механізованих частин, не пахне. Мотивація надзвичайно слабка в середньому по військам. Середня температура по палаті для них дуже погана. Втечі періодичні.

Але залежить і від підрозділу. Я повинен відзначити, що, наприклад, є така 131-а десантно-штурмова бригада. Зараз вони вирішили розгорнути її в дивізію, вона відведена в більшості своїй з фронту. 

Багато хто вважає її найкращою десантно-штурмовою частиною Російської Федерації. От Андріївку, власне кажучи, перший період Андріївської операції, обороняли саме вони. І у них надзвичайно високий бойовий дух і стійкість. 

Він їм не допомагає — вони все рівно помирають, але для 3-ої бригади це був найскладніший противник за весь час. Це була рубка в прямому сенсі слова кость в кость. 

Є і такі підрозділи. Їх мало і зазвичай це не ті, про кого чути в інтернеті. Це не “ахмати”, не “еспаньйоли”. 

І це не значить, наприклад, що у російських десантників все добре з бойовим духом. Наприклад, 83-я десантно-штурмова бригада — це був один із найпростіших ворогів для нас. Це було одне задоволення з ними воювати. Там брали по 8 десантників за день. 

Тобто навіть не можна сказати, що піхота погана в Росії, а ДШВ хороші. Ні. І ПДВ (повітряно-десантні війська — УП) їхні теж у більшості своїй погані, але є окремі частини, які мають високий бойовий дух. 

— Ви вже почали говорити, що росіяни удосконалили РЕБ, почали використовувати БПЛА. Можете розказати саме про технічну частину?

— Дивіться, найбільша наша проблема це те, що по безпілотних системах оперативно-тактичного класу росіяни набагато попереду нас. 

В першу чергу, я кажу про “Орлан”, бо це велика проблема для нас. Проблема з багатьох причин — це арткоригування, різні типи розвідки, бо це і комплекс радіоелектронної розвідки. Якісно глушити “Орлан” нам не вдається. Його, безумовно, можна збивати — і Стрілою-10, і, наприклад, більш складними комплексами типу ТОР. 

Але ППО у нас, як відомо, має значний дефіцит, особливо фронтове ППО. Цей БПЛА — це величезна проблема. Тому що вдень, вночі інколи в полосі бригади може висіти 11 “Орланів”. 

Що таке “висить Орлан”? Це значить, що твоя артилерія не працює. Це значить, що твій наступ на бронетехніці або скільки-небудь серйозними групами, взводами неможливий. 

Це значить, що ти не можеш довезти БК на позиції ніяк. Ти не можеш проводити інженерні роботи, рити капоніри, будувати бліндажі. Я мав досвід використання майже всіх типів західних зразків БПЛА та “Лелеки”. Безумовно, “Орлан” ефективніший. 

Друга проблема — це “Ланцет”, які вони активно використовують і на який теж поки що нормальної протидії не знайдено. Абсолютна більшість артилерійських систем вражаються “Ланцетом”. Це дешево, це достатньо високоточно, наскільки мені відомо, вони оцінюють приблизно до третини вильотів як успішні. 

У чому ми сильніші? Це контроль безпосередньо лінії бойового зіткнення. Тобто у нас величезна кількість мавіків, у першу чергу, поки що. Все ще за рахунок волонтерів. Плюс у нас є “Старлінк”, це дає нам в цьому плані значно більше можливостей. Але от за безпілотниками вищого класу в росіян величезна поки що перевага.

— Тобто вони фактично перейняли в нас цю технологію й успішно її застосовують на полі бою?

— FPV — так. Зараз обмін інформацією фантастичний. Як ми бачимо, втримати, як раніше, до 20 сторіччя, довго якусь технологію неможливо. І знайдуться якісь обхідні шляхи, альтернативи. 

І проблема ще в тому, що вони це поставили як систему. Вони ці “Ланцети” не хотіли купувати, це ж була приватна контора. Але потім зрозуміли й поставили це відразу на промислові рейки.

— А ми?

— FPV-дрони. Їх у них теж у значних обсягах. Але тут я певен, що у нас буде завжди перевага. 

От спілкуєшся з полоненим ротним, кадровим офіцером. Він із Саратова, це не Зауралля. Але ти розумієш, що ти говориш з людиною, яка все життя ходила в туалет в дірку в полу. Він дисциплінований солдат, але він не в 21 сторіччі. 

У них все-таки, скажімо так, рівень заглиблення в сучасність, в комп'ютерні ігри, в айфони у населення набагато нижче, ніж у нас. Це такі дикі люди в прямому сенсі слова. 

А що таке FPV? Хто літає на FPV? Ті, хто шпилив у комп'ютерні ігри і займався цим на достатньо серйозному рівні. У нас це 70% молоді. У них — 25% молоді. Безумовно, в Пітері, Москві, мабуть, всі такі. Але вони в армію не йдуть, в тому числі тому що мотивації немає. Відповідно, нам буде в цьому плані легше.

“Якщо ми плануємо перемагати, нам потрібен асиметричний шлях”

— Ми воюємо більш як півтора року. Хотілося би поговорити про стан, сильні та слабкі сторони українських Сил оборони. Простіше кажучи, що потрібно зробити Україні, щоб виграти цю війну?

— Спробую стисло. Не дивлячись на стандарти НАТО, наша армія в багатьох речах — це пострадянська армія.

Проти нас стоїть російська, постсовкова армія зі своїми слабкими і сильними сторонами. Слабкі сторони — ті, що я сказав: їхня сухопутна компонента ніколи не буде високоякісною, тому що вона просто не встигає навчитися і професіоналізуватися. Тобто вони воюють дуже поганим людським матеріалом, який ще й абсолютно непрофесійний. Це з одного боку. А з іншого боку, в них цього матеріалу, скажімо ввічливо, багато.

Чи зможемо ми за допомогою 50, 100 F-16 зрівнятися з російським авіаційним угрупованням у 200 літаків? Не зможемо. Чи зможемо ми колись зрівнятися по кількості стволів? Скоріш за все не зможемо. По кількості бронетехніки? Скоріш за все не зможемо. 

Але якщо ми будемо воювати невишколеними, погано мотивованими частинами проти російських невишколених погано мотивованих частин, то раніше чи пізніше вони нас переламають по елементарній причині — тому що їх просто більше. 

Якщо ми плануємо перемагати, нам потрібен асиметричний шлях. Якимось чином же спартанці домінували в регіоні Егейського моря, вигравали Перську війну, маючи 4 тисячі вільних громадян проти десятків тисяч в інших полісах або державах? Чому? Через якість бойової підготовки, професіоналізм армії, полководців.

Зараз для України надзвичайно важливе питання — це професіоналізація, підняття рівня бойової підготовки, перепідготовки, просування нових технологій, нових тактик, дуже швидкої перепідготовки людей. 

Чому ми вигравали на першому етапі? Бо у росіян армія, яка не воювала. А в нас був величезний оперативний резерв, який мав уявлення про війну. 

Друге — це те, що в армію ломанулися в перші дні війни десятки, якщо не сотні тисяч, дуже високомотивованих людей. Так, вони були цивільні, але в них була величезна мотивація. Мотивація вчитися, мотивація воювати. Але час іде. Ми зазнали значних втрат — частина цих людей загинула, частина поранені. 

— А багато хто з військових говорить про втому, бо півтора року без ротації…

— Немає жодної війни, де ентузіазм по відношенню до війни зростає. Відповідно, це абсолютно нормально. 

Якісна підготовка — це також про мотивацію. Не може бути мотивації в людини, яка погано розуміє, як накладається турнікет, яка не на високому рівні володіє власною зброєю. Чому? Тому що сфера військової справи для нього це щось невідоме. Невідоме завжди лякає. Як тільки ти людині даєш мотивацію у вигляді якісної підготовки, вона чудово воює.

— Якраз тут, якщо говорити про Третю штурмову, ви дуже активні в рекрутингу. Як відбувається рекрутинг та підготовка? Наскільки мені відомо, у вас немає своєї бази. Тобто ви маєте своїх рекрутів віддавати на ДШВ, різні підрозділи, за кордоном навчати. І це дуже різний рівень підготовки в підсумку.

— Так, рівень підготовки абсолютно різний — від нульового до достатньо високого. Цих людей приходиться забирати і ще 4 тижні довчати за нашими стандартами. 

Що стосується того, як стати рекрутом, з цим зараз проблем у країні немає — треба тільки вибрати підрозділ. 

Якщо обираєш Третю штурмову, то знову нескладно. Якщо ти ще до мобілізаційного віку, то треба підписувати контракт, бо зараз, якщо пам'ять не зраджує, мобілізаційний вік починається з 24 років. Якщо досяг мобілізаційного віку, приходиш, тобі бригада видає відношення, з яким ти мобілізуєшся безпосередньо в конкретну бригаду, проходиш курс молодого бійця і відправляєшся служити в свій підрозділ. 

Також, у принципі, іде обмін між підрозділами. Приходять хлопці з ППО: “Хочу буть штурмовиком”. “Навіщо тєбє? От будєш запригівать в траншею ідті всєх убівать, в бліндажі гранати кидать”. “Да! Хочу”. “Ну ти ж ППОшнік?”. “Або беріть штурмовиком, або я кудись в інше місце прийду”. Таких треба завжди брати. 

Андрій Білецький: “Третя штурмова — наразі одна з найкращих бригад української армії”

Фото: ТЕЛЕГРАМ ІІІ ОКРЕМОЇ ШТУРМОВОЇ БРИГАДИ

 

— Доводилося також неодноразово чути, що не вистачає інструкторів для підготовки штурмовиків. Це так?

— Так, їх треба готувати. Вони ж ні звідки не знайдуться. Ми ж бачимо всіх, хто їх має? Навіть легендарний ЦАХАЛ, безумовно, має проблеми, це очевидно. 

Більшість армій світу або не мають взагалі досвіду війни, або мають досвід війни, яка разюче відрізняється. У нас фактично йде війна індустріальної епохи з кількома абсолютно новими, технологічними рішеннями, які дуже впливають на тактику і стратегію. 

От американська армія — вона має досвід війни, але якої? Війна в Іраку закінчилась надзвичайно давно, більше 20 років тому. Війна в Афганістані — це мала війна. Це антиповстанська, антипартизанська з елементами антитерористичної операції. Вона відношення до війни має таке, як поліцейський спецназ до армійського спецназу.

— Запитаю про західні навчання, які проходять українські військові. Чула неодноразово, що ці знання та навички фактично не можуть тут застосовуватись, тому що вони не відповідають характеру війни в Україні…

— Частково так. Тут треба зрозуміти, що з західними навчаннями є дві проблеми. 

Перша проблема, що НАТО — це парасолька, стандарти цих армій умовно схожі. І з армією Сполучених Штатів Америки німецька армія, наприклад, ну не дуже корелює. 

Під час підготовки наших за кордоном постійно стикаємося з проблемою, що, наприклад, в Європі, це маленькі, як вони самі себе назвали, бонсай-армії. Якщо у Британії ще нещодавно сухопутні війська були 40 000 чоловік, то уявіть, яку кількість рекрутів вони отримували за рік. Декілька тисяч. Тобто де навчити, наприклад, 5000 українських солдатів?

Друге питання, що якість армій дуже різна, залежить, куди потраплять люди. Ті, хто попали в парашутно-десантні війська, надзвичайно високо оцінюють підготовку, яку їм там дали. А ті, хто попали в механізовані війська, оцінюють підготовку як нульову і значно гіршу, ніж, наприклад, підготовку в “Десні”. Або на Яворівському полігоні. 

Тобто, по-перше, там немає інфраструктури для таких обсягів, тому інколи це в профанацію перетворюється. Немає інфраструктури, щоб навчити 40 тисяч там, 100 тисяч українських солдатів. Ну, а друге, що і якість армії різна.

“Вірю, що деокупація Маріуполя — абсолютно можлива операція”

— Не можу не запитати все ж таки про нашу контрнаступальну операцію, різні оцінки є в західних медіа. Водночас ті люди, з якими я спілкувалася, пояснюють логіку української сторони тим, що росіяни рано чи пізно змушені будуть піти з півдня України, і українська тактика полягає в тому, щоб перерізати якраз таки ці логістичні шляхи. Як ви бачите зараз українську стратегію, якщо говорити про контрнаступ на півдні?

— У нас варіантів небагато. Тобто фактично у нас є один варіант напрямку — це південь. Там можна обирати різні ділянки південного фронту. Але південь для нас безальтернативний. 

Якщо говорити по-простому, ми знаходимося всередині країни, це називається внутрішні лінії комунікації. Тобто це наша країна, і ми можемо по фронту, наприклад, з півдня в Харків дуже легко перекинути війська. 

Росіяни знаходяться на зовнішньому контурі комунікацій. Вони можуть наступати, наприклад, де завгодно, але перекинути при нашому прориві десь війська з Білорусі сюди буде надзвичайно логістично непросто. 

От у нас залишається південь, тому що, безумовно, перерізання сухопутного коридору раніше чи пізніше може призвести до падіння Кримського анклава. От коли він стане знову анклавом, то тримати авіацію там неможливо, тримати флот там неможливо. Відповідно там є шанси на успіх. 

Тому напрямок обраний правильно. Все правильно зроблено чи не правильно? Моє відчуття: я вважаю, що нас нічого не гнало і можна було накопичити сили і ресурси. Але знову-таки я можу не враховувати величезну кількість факторів. Наприклад, фактор виборів у Сполучених Штатах Америки. Або ще якісь, які вимагають негайних дій. 

Напрямок вибраний правильно, ми потрохи рухаємося. Ділянка там така, що в будь-якому разі кожен кілометр ближче до моря. 

Думаю, що нам буде складнувато в найближчий час продовжувати, погода зупинить це на якийсь період. Але, знову ж таки, є зимовий період, зручний для наступу, ну і там уже — весінній. Як мінімум плацдарм є, можливості є. І варіантів то у нас не багато — професіоналізувати армію, збирати ресурси і вигравати.

— Запитаю у вас як у людини, яка в 2014 році брала участь у звільненні Маріуполя, командира, який намагався, зокрема, організувати деокупацію Маріуполя в 2022 році, коли ваші підрозділи там були і залишились у місті. Чи вірите ви у можливість операції зі звільнення Маріуполя найближчим часом?

— Наскучив вже Бахмутський напрямок. Безумовно, хорошо, але за 9 місяців безперервних наскучив (посміхається). Так, тому треба змінити якісь декорації.

Якщо без жартів, то я вірю. І це не наше побажання, а така нагальна необхідність. Нам прийдеться, навіть якщо хтось там втомився, боротися за кордони 91-го року. 

Я вірю, що перемогти Росію, безумовно, складно, але абсолютно реально і можливо. Я вірю, що деокупація Маріуполя теж абсолютно можлива операція. Абсолютно можлива, абсолютно реалістична. 

Чи буду я робити короткотривалі прогнози? Не буду. Тому що війна — занадто серйозна справа. Росія — непростий гравець на цьому полі, але це країна, яка програла чимало війн, програє і цю. 

Якщо будемо працювати над своїми недоліками і помилками. Якщо будемо спати на успіхах 2022 року або якихось успіхах на Бахмутському чи південному напрямку, ризикуємо колись проснутися з проблемами. 

— Не можу не спитати про звільнених командирів гарнізону Маріуполя. Денис Прокопенко повернувся на поле бою. Ви спілкуєтеся зараз?

— Так.

— Чи є у вас обмін досвідом? Як проходить комунікація?

— Так, є. Але, скажімо так, правильніше буде сказати, на низах. На рівні ротних, командирів батальйонів і так далі вона йде активніше. Чому? Тому що у штабів бригад величезний обсяг роботи. А хлопці на низах, по своїм азовським, сімейним переплетінням активно діляться досвідом. 

Всі чекали і, справді, це важливо навіть не для мене. Це мої друзі, вчорашні хлопці, якими я командував, це зрозуміло. Але це і для держави важливо. Тому що такої якості командирів, за них варто триматися. Зараз дуже багато хороших командирів бригад, командирів батальйонів, але лишніми такої якості професіоналізму, стійкості люди ну точно державі не будуть. 

Хоча повинен сказати наступне: люди забувають, не розуміють, що 650 азовців, а загалом біля 2000 бійців Маріупольського гарнізону ще знаходяться в полоні. І всі люди азовського руху, які виросли з полку, безумовно, очікують своїх товаришів. 650 азовців — це надзвичайно багато. Вони зараз розкидані по всій Росії, там від Уралу фактично до донецького СІЗО.

— Азовський рух, про який ви говорите, зараз фактично розділений, і “Азов”, і Третя штурмова. Чи планують створювати на базі цього руху ще інші батальйони, чи ні?

— Немає розділення. “Азов” був єдиною організацією. Але тоді була обмежена операція, яку ми самі називали “антитерористична операція”, хоча це була війна з Росією. А тепер йде повномасштабна загальнонаціональна війна. І, безумовно, прийшов час для масштабування військової складової. 

Я вважаю, що це масштабування правильних принципів, які доказали свою ефективність на війні. Чи будуть створюватися нові? Насправді існуючі би добрати по людям, тому що бригади великі. Тим більше, що обидві бригади зараз знаходяться на фронті.

— До війни була помітною діяльність Нацкорпусу. Що зараз із цією структурою?

— Так весь Нацкорпус або в Третій штурмовій, або в ДШВ десь, або в спецпризначеннях, в тому самому “Кракені” і так далі. На третій день початку війни ми коротко зібралися, фактично припинили діяльність. У нас, в тому числі, і жінок величезна кількість мобілізувалася. І зараз 90% десь Національного корпусу служить. Хтось загинув, хтось був поранений, але 90% служить або служили в українській армії. 

Нацкорпус ми створювали як громадський мобілізаційний проєкт, який розраховувався на протидію Москві з твердою впевненістю, що буде великий військовий конфлікт.

Я вважаю, що це був успішний мобілізаційний проєкт, тому що він дав кілька десятків тисяч дуже мотивованих солдатів української армії.

— І останнє запитання від наших читачів: чи плануєте ви повертатися в політичну діяльність після завершення війни?

— Дивіться, от я зараз не можу сказати, що мені комфортно, але відчуваю себе на 100% на своєму місці. Я успішний командир. Третя штурмова — наразі одна з найкращих бригад української армії. 

І скажу чесно, от ви казали — туман війни, от у мене є туман майбутнього. Я взагалі поки що бачу не дуже близьку перспективу української перемоги. Вірю в неї, буду воювати за неї до останку, воюю, але вона не завтра. Відповідно скажу, от прямо скажу: зараз мені політика не цікава, мені це все мишину возню взагалі нагадує. Нецікаво апріорі. 

Я вважаю, що зараз є тільки зовнішня політика. Зараз планів жодних у мене немає. Я вам можу розказати плани, які я хотів би внести зміни в структуру Третьої штурмової бригади, які я планую відпрацювати нові тактичні прийоми, які повинні значно підвищити ефективність бригади. Розумієте? Скільки я планую закупити, умовно кажучи, мавіків… 

Але жодних планів на мирний період часу, крім того, щоб досягти цього мирного періоду часу, досягти перемоги, в мене немає.

 

Севгіль МУСАЄВА