Альтернатива українській ГТС залишається примарною

22 лютого під час зустрічі із президентом Росії голова правління Газпрому Алєксєй Міллєр звинуватив Україну, що саме несанкціонований відбір блакитного палива Нафтогазом призвів до недоотримання палива європейськими споживачами. У відповідь Дмітрій Мєдвєдєв доручив “розібратися з Україною в рамках корпоративних процедур і правових угод” і “пришвидшити будівництво газогону “Південний потік”, зважаючи при цьому на його максимальну потужність.

Точніше меседж, який намагалися висловити його керівники, сформулював офіційний речник російського монополіста Сєрґєй Купріянов, який пригрозив, що “пiсля реалiзацiї “Пiвденного потоку” з максимальною продуктивнiстю, “Пiвнiчного потоку” з додатковими новими нитками, та враховуючи уже наявнi в компанiї транспортнi потужностi в Бiлорусi та на Чорному морi, транзитне значення України для експорту росiйського газу дорiвнюватиме нулю”.

Навіть у проросійському таборі української влади визнають, що чергова злива звинувачень є не більше, аніж примітивною спробою тиску на Україну після провального візиту до Києва голови Держдуми РФ Сєрґєя Наришкіна, який намагався схилити українців до прийняття російського плану перегляду співпраці у газовій сфері. Зрештою, в Києві списують різкі заяви російського керівництва на “передвиборчий токсикоз”. “Газова нагайка для незговірливої України”, вочевидь, розрахована також на адекватну реакцію українофобського електорату, частка якого в Росії, за даними останнього опитування “Левада-центр”, сягнула 25% і є елементом передвиборного шоу “сильного і грізного” владного кандидата.

В українській столиці дуже спокійно відреагували на заяви Москви щодо зведення транзитного потенціалу України “до нуля”, оскільки в найближчі чотири — п’ять років цей сценарій неможливий. “Давайте не будемо напружувати ситуацію. Україна знайде вихiд. Не варто через це переживати.., — спокійно відреагував український прем’єр, коментуючи погрози. — Якщо в Росiї так все добре, така хороша ситуацiя… хочете €20 млрд загнати незрозумiло куди, будь ласка, Бог вам у поміч”.

Цього разу і в ЄС усі звинувачення у бік Києва бажаного для Москви впливу не справляють. Там переконані, що причиною недопоставок стали сильні холоди в європейській частині Росії та брак у Газпрому потрібної гнучкості у нарощуванні обсягу постачань блакитного палива європейським споживачам в умовах різкого зниження температури, які в РФ часто збігаються в часі з Європою (лише 17 лютого, за інформацією місцевого газового оператора Snam Rete Gas, Газпром відновив скорочені раніше поставки газу Італії).

Натомість у Брюсселі усвідомлюють самодостатню цінність України з її газосховищами та недозавантаженою трубою, яка може за наявності палива різко збільшити його транспортування. У розпал обміну милими речами між Києвом та Москвою, 23 лютого представник Європейської комісії Марлєн Холзнєр заявила, що: “українська ГТС є однією з основних для поставок російського газу до Європи… можливості не лише щодо транзиту газу, а й зберігання і виробництва, означають, що Україна може запропонувати більшу гнучкість для поставок газу”.

“Потоки” проти економіки

Попри заяви з Москви, українська ГТС залишається основним транзитером російського газу, прокачуючи майже дві третини його обсягу для європейських споживачів. За 2009 рік Укртрансгаз транспортував до країн Європи 95,8 млрд кубометрів блакитного палива. Наступного, 2010-го, цей показник зріс до 98,6 млрд кубометрів. Арифметично введення на максимальну потужність “Північного” (55 млрд кубічних метрів) і “Південного” (до 63 млрд кубометрів) потоків справді здатне звести транзитну роль України нанівець, однак у реальному житті усе не так просто.

Після введення першого спостерігається тенденція до скорочення транспортування російського газу українською ГТС — за оперативними даними Об’єднаного диспетчерського управління ДК “Укртрансгаз”, у грудні 2011-го порівняно із відповідним місяцем попереднього року транзит блакитного палива територією України скоротився на 15%, у січні цього року порівняно із січнем 2011-го — на 13%. Проте ці показники значно менші, ніж пропускна спроможність “Північного потоку” (27,5 млрд кубометрів, або 25—30% обсягу газу, який транспортувався українською ГТС до його введення в експлуатацію).

На заваді стали економічні реалії. Адже цей газогін значною мірою розрахований і на додаткові обсяги видобутку газу на нових родовищах у Росії і на додаткові обсяги споживання у Північній Німеччині, Франції, Великій Британії. Але тут ситуація також не дуже проста. Наприклад, Deutsche Bank у звя'зку із кризою очікує у 2012 році зменшення споживання газу в ЄС на 44 млрд кубометрів. Тож якщо влітку того року в Газпромі погрожували перекинути на Балтику понад 20 млрд м3 блакитного палива, що транспортувався Україною, то на нараді директорів компанії 20 грудня вже йшлося про заплановане на цей рік прокачування “Північним потоком” 10,4 млрд. кубометрів палива (за пропускної спроможності, що становить 27,5 млрд м3). Тим часом, Путін форсує введення в жовтні 2012-го другої нитки газогону, що має подвоїти його потужності. Проте наступного року навіть за попередніми, а тому дуже оптимістичними, планами Газпрому підводний газопровід усе ще буде завантажено лише на 37,8 млрд. кубометрів.

Як продемонстрував попередній досвід, цей показник може бути поділений навпіл з огляду на прогнозоване скорочення споживання блакитного палива, яке відбувається насамперед внаслідок відмови від додаткових обсягів російського трубопровідного газу. Якщо 2000-го частка Газпрому на галузевому ринку ЄС становила 39%, передкризового — 29%, то 2010-го вона скоротилася до 24%. Усе зростання продажів газу монополістом у 2010-му порівняно із кризовим 2009-м відбулося за рахунок внутрішнього ринку РФ, де рівень споживання зріс із 273,5 до 277,3 млрд м3, та пострадянських країн (з 56,7 до 70,2), переважно завдяки збільшенню споживання України. Натомість обсяг продажів до інших європейських країн навіть скоротився (із 148,3 до 148,1 млрд. м3). Проблема, пов’язана зі збутом російського газу в Європі, проявилася і в нещодавній згоді Газпрому знизити ціни для європейських споживачів на 10% в обмін на відмову від зменшення обсягів його закупівель.

У Газпромі не приховують, що антиукраїнська істерія, приурочена до перебоїв із постачанням газу європейським споживачам, є способом переконати партнерів у ЄС інвестувати необхідні кошти для втілення проекту “Південний потік” з розрахунку на максимальну проектну потужність, що сягає чотирьох ниток по 15,6 млрд кубометрів, кожна з яких за нинішніх обставин може виявитися останньою, адже навіть прихильні до його реалізації європейські компанії погоджуються зводити їх усіх лише за належної економічної доцільності. Натомість Алєксєй Міллєр на нараді із затвердження Статуту проекту будівництва “Південного потоку” вкотре наголошував на політичній складовій, заявивши, що “Європі потрібні нові коридори постачання російського газу без транзитних посередників”. Причому всім зрозуміло, що йдеться не про посередників як таких, а саме про Україну, оскільки на відміну від того ж таки “Північного потоку”, на шляху “Південного” все одно буде низка транзитних країн, територією яких він пролягатиме і які так само можуть стати монопольними транзитерами, наприклад Болгарія.

Ще в червні того року виконавчий директор проекту Марсел Крамер заявляв, що “відповідно до нашого базового плану, постачання “Південним потоком” приблизно на дві третини складатимуться із газу, який нині проходить через Україну”. Але чи є для європейських партнерів Газпрому і потенційних інвесторів газогону вартістю близько €20 млрд самоціллю посилення позицій російського монополіста в тиску на Україну, як для Москви? Чи готові вони безоглядно вкладати ресурси в потужності, які за певних обставин (хоч би й капітуляції України та згоди на передачу ГТС Газпрому) можуть виявитися недозавантаженими і на половину.

Аналогічна ситуація і з “Північним потоком”. Ще в липні під час економічного форуму в Санкт-Петербурзі Ангела Меркель відкинула російську пропозицію про будівництво “третьої, четвертої та п’ятої труб”, заявивши, що двох цілком достатньо і не потрібно накачувати Німеччину зайвими обсягами газу, оскільки енергетична стратегія країни, хоч і передбачає відмову від атомної енергетики, але не так на користь блакитного палива, як на користь відновлювальних джерел енергії.

У Євросоюзі усвідомлюють, що окрім бажання Путіна “вказати Україні на її місце”, економічної доцільності у відмові від транзитних потужностей української ГТС немає. Її пропускна спроможність у напрямку Європи (142 млрд м3) майже у півтора раза перевищує нинішні обсяги транзиту, що свідчить про те, що в разі підвищеного попиту в екстремальних ситуаціях, як нещодавно, транзит нею може значно нарощуватися. Справді безальтернативними є українські підземні сховища газу (ПСГ), загальною активною місткістю 32 млрд м3. Адже хоч останнім часом Газпром і розгорнув широку діяльність зі створення низки газосховищ у європейських країнах — споживачах його палива, проте йдеться про обсяги у кілька мільярдів, що аж ніяк не здатні компенсувати українські резервуари. А нещодавні холоди переконали, що проблема полягає саме в можливості зберігати додаткові обсяги палива на випадок різкого зростання споживання, оскільки адекватно збільшити обсяг видобутку Газпром технологічно неспроможний. Крім того, ГТС України споживає щорічно понад 7 млрд м3 технологічного газу, який також купується в Газпрому і в такий спосіб створює для нього доволі ємний ринок збуту (який можна порівнювати за рівнем закупівель російського газу такими країнами, як Угорщина, Чехія чи Польща).

Що далі?

У будь-якому разі ситуація поступово перетворюється для Газпрому на патову. Цієї зими шанс припинити постачання газу Україні він уже втратив. До наступної його очікує ще цілий рік, протягом якого він ризикує набути проблему збуту 13 млрд кубометрів блакитного палива та недоотримати за нього значну суму виручки. Протиставити цьому він може лише судовий позов до Стокгольмського суду, однак чи Газпром це робитиме? Натомість припинити постачання газу для України йому буде проблематично з тієї самої причини, з якої нині Нафтогаз не може перестати виконувати угоду 2009 року, позаяк це означатиме її односторонній розрив, а Нафтогаз матиме право вважати її чинною, а тому відбирати передбачений обсяг газу із того, який входитиме в українську ГТС. Натомість у разі розриву угоди Газпромом в односторонньому порядку буде створений прецедент, на підставі якого Нафтогаз зможе відмовитися виконувати умови угоди про транзит газу до Європи. Зрештою, обидві ці угоди укладені одними і тими самими суб’єктами господарювання, а тому невиконання своїх зобов’язань одним може бути хай і опосередкованим, однак приводом для невиконання угоди й іншим. За таких обставин ситуація знову має вирішуватися із залученням третьої сторони — ЄС, — який страждатиме від недоотримання газу. Але це, власне, відповідатиме інтересам Києва, який і нині пропонує тристоронній консорціум, і не відповідатиме інтересам Москви, яка прагне повного контролю над українською ГТС і проти появи стороннього арбітра у конфлікті з Україною.

Зрозуміло, що в довготерміновій перспективі завадити Росії звести “транзитний потенціал України до нуля”, крім здорового глузду, більше ніщо не здатне. Проте у Києва, у свою чергу, у такій самій перспективі є можливість втілити альтернативні проекти, які б дали можливість реалізовувати свій транзитний потенціал за рахунок блакитного палива з інших джерел. 24 лютого прес-секретар прем'єра Віталій Лук’яненко заявив, що в українському уряді не надто переймаються погрозами РФ залишити вітчизняну ГТС без газу, оскільки у такому разі “наша труба фактично звільниться для транспортування до Європи середньоазійського й азербайджанського палива. Над цими проектами можна працювати”.

Щоправда, розрахунок на те, що це паливо зможе надходити через російські газогони є наївним, адже ідеологія енергетичної імперії не сумісна з аргументами на кшталт “якщо ви переводите газ на інші потоки, тоді давайте нам можливість качати середньоазійський” і на Москву вони, звісно ж, не подіють. А тому слід уже зараз повертатися до більш активної позиції України у питаннях будівництва Транскаспійського газопроводу, брати участь у нарощуванні видобутку газу в Туркменистані для його подальшого транспортування до України і далі до Європи. А також більше уваги приділяти можливим геополітичним змінам у регіоні Близького та Середнього Сходу у разі повалення нинішніх режимів у Сирії та Ірані. У такому разі не лише розширяться можливості постачання до узбережжя Чорного моря туркменського газу, а й зросте для Європи роль іранського (та інших країн Перської затоки) газу, а українська ГТС, з огляду на її ємні газосховища, зможе серйозно претендувати на транспортування значного його обсягу до країн ЄС.

Але в будь-якому випадку влада мала б усвідомлювати, що час пасивного торгу своїм транзитним потенціалом і розрахунку, що активними мають бути лише приватні інвестори та країни-постачальники і споживачі газу, безповоротно минув. Країни, які хочуть стати ключовими транзитерами блакитного палива з регіонів Каспійського моря та Перської затоки мають виявляти більше активності та виступати модераторами і значною мірою співінвесторами масштабних проектів із видобутку та постачання газу до Європи. В іншому випадку їхні шанси відтягнути на себе значні обсяги транзиту будуть на порядок меншими, ніж у більш спритних партнерів. Зрештою, традиційне виправдання української пасивності у боротьбі за газовий ринок західної Євразії, що зводиться до посилання на високу вартість активності, у нинішніх умовах не витримує критики.

За умов, що склалися, не здобувши альтернативи монопольним поставкам російського газу, ще до кінця десятиліття Україна змушена буде заплатити Газпрому $100—150 млрд. Зайве пояснювати, що п’ятої частини цих коштів більш ніж достатньо для того, щоб стати мажоритарним учасником у реалізації масштабного енергетичного проекту, альтернативного російському.

Олександр КРАМАР