Африканське сафарі Кремля

 Російська Федерація продовжує полювати за статусом наддержави. Голова російського МЗС намагається переконати країни Африки в могутності Росії та необхідності підтримувати її на міжнародній арені.

Сергій Лавров з 24 по 28 липня перебуває на Африканському континенті. В програмі його візиту — Єгипет, Республіка Конго, Ефіопія та Уганда. Він зустрічається з лідерами країн і своїми африканськими колегами, виступає перед представниками Ліги арабських держав. Загальна мета візиту очевидна — заручитися підтримкою африканських партнерів в умовах, коли Захід оголосив Росії бойкот через агресію проти України. Втім, активна робота на африканському напрямку не є реакцією на останні події. Вона триває вже давно і стає ознакою загальної стратегії Кремля із відновлення статусу центру сили в міжнародних відносинах.

Читайте також: Британська розвідка назвала причини турне Лаврова країнами Африки

Африка в геополітичних планах Кремля

Протягом останніх років Москва приділяла особливу увагу розвитку відносин з африканськими державами. Вона не лише розвивала контакти із партнерами на узбережжі Середземного моря, де традиційним її союзником є Алжир — один з найважливіших клієнтів російського ОПК. Росія посилювала свою присутність у Субсахарській частині континенту, в якій з часів розпаду СРСР мала обмежений вплив.

З погляду короткострокової практичної вигоди, Росія переслідує економічні цілі — намагається отримати доступ до африканських ресурсів і зберегти за собою ринки збуту. Провідні російські енергетичні компанії — “Газпром”, “Лукойл”, “Росатом” — відомі інвестиційною та проєктною діяльністю в Алжирі, Єгипті, Уганді, Анголі та Нігерії. Росіяни видобувають метали платинової групи в Зімбабве та алмази в Анголі. Вони зацікавлені в уранових родовищах Намібії. Інтерес до мадагаскарських нікелю, кобальту та урану спричинив спроби російського втручання в президентські вибори на острові в 2018 році. Посилення військової присутності в Судані та ЦАР відкриває Росії доступ до покладів алмазів та золота в цих державах. Африканські країни залишаються важливими споживачами продукції російського військового комплексу. Російське зерно займає ключове місце в структурі сільськогосподарського імпорту для Республіки Конго, Мадагаскару, Руанди, Танзанії, Судану, Єгипту.

Водночас Африка посідає важливе місце в глобальних планах Кремля. Москва прагне заручитися підтримкою африканських держав на міжнародній арені. У такий спосіб вона оскаржує гегемонію Заходу та намагається підкріпити свої геополітичні амбіції.

В основі зовнішньої політики РФ лежать ревізіонізм і реваншизм, спрямовані на зміну світового балансу сил. Критикуючи США та Європу, вона прагне представити себе як альтернативний центр сили — захисником інтересів так званого Півдня, держави якого невдоволені домінуванням західної цивілізації. Ці ідеї лягають в основу адвокації російських амбіцій, відтак, їхня реалізація напряму залежить від підтримки, якої Кремль прагне домогтися від азійських, латиноамериканських чи африканських країн.

Москва досягла успіхів на африканському напрямку. Вони базуються на специфічних трендах розвитку цього регіону. Для нього характерні відсутність стабільних демократичних традицій і розповсюдження авторитарних режимів. Багато африканців невдоволені діями Заходу та балансом сил, який склався на геополітичній арені в умовах його гегемонії. Кремль спирається на ці фактори в рамках своєї африканської кампанії, поширюючи вигідні для себе наративи та вибудовуючи собі позитивний імідж.

Коріння російських успіхів в Африці

Росія активно використовує антизахідні настрої, що залишаються актуальними в Африці. Вона розпалює вогнище конфронтації, що ґрунтується на об’єктивних причинах — спадщині колоніалізму, яка ще довго псуватиме імідж провідних держав Заходу на цьому континенті. При цьому Москва наголошує на своїй ролі в деколонізаційному русі, пропонуючи себе як противагу “західним імперіалістам”.

На жаль, подібний наратив знаходить свою аудиторію в цьому регіоні, адже його населення не стикалося з імперською колоніальною політикою Росії щодо сусідів, яка мало чим відрізнялася від дій британців, французів чи бельгійців в Африці. Натомість РФ отримала значний позитивний іміджевий спадок від СРСР, який активно підтримував африканські визвольні рухи.

На користь Росії грає обмеженість впливу західних держав в Африці. Виключенням є Франція, яка традиційно має зону своїх інтересів на континенті. Але специфіка позиції Парижа не дозволяє французам виконувати роль уповноваженого представника колективного Заходу в регіоні.

При цьому Росія розуміє, що реально не може претендувати на роль одноосібного лідера в Африці. Активна робота КНР на африканському напрямку робить ці амбіції нездійсненними. Москва не може тягатися з масштабними інвестиціями Пекіну в африканські країни. Відтак вона намагається сконцентруватися на конкретних елементах співпраці, сподіваючись на роботу в тандемі з Китаєм. Йдеться про своєрідний розподіл сфер відповідальності між цими державами, які формують опозицію західній гегемонії. В той час як в основі китайської політики щодо Африки лежить економічна експансія, Росія орієнтується на силові інструменти просування свого впливу.

Сьогодні Москва намагається нав’язати себе країнам Африки як експортера безпеки. Вона використовує імідж ефективного борця з тероризмом, який формує, рекламуючи свої успіхи на Кавказі та в Сирії. Російське керівництво готове посилати своїх найманців для обслуговування інтересів африканських партнерів.

Микола ЗАМІКУЛА, старший науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень