Адвокат диякона

Новий сезон серіалу “Україна проти Московського патріархату” стартував, і стало зрозуміло, що в ньому, цілком відповідно до жанру, імперія спробує завдати удару у відповідь. Поки в парламенті дозріває до другого читання законопроєкт №8371 — той самий, “про заборону УПЦ МП”, — із флангів підтягується важка медійна артилерія: Такер Карлсон поїхав до Москви, щоб дати світові змогу “почути Путіна”, а головний адвокат УПЦ МП Роберт Амстердам попередив свій візит до Києва відеоінтерв’ю, яке, якщо “запікати” всі “гоніння на церкву” й “це все незаконно”, перетворилося б на півгодинний сигнал точного часу.

Боб Амстердам — адвокат і лобіст, якого найняв диякон УПЦ МП і олігарх “у бігах” Вадим Новинський, — їде в Україну, за його словами, аби зустрітися зі своїми клієнтами — Синодом УПЦ МП і українськими парламентарями, аби переконати їх не ухвалювати закону про заборону діяльності Московського патріархату в Україні. Також він має намір побачитися із “захисниками церкви”, зокрема тими, яких “незаконно затримали й навіть засудили”.

Як адвокат Амстердам не може не розуміти, що слова про “незаконно засуджених” є маніпуляцією, оскільки він наразі не мав змоги докладно вивчити кожну конкретну справу. Зате йому добре відомо, як важливо вимовити потрібне слово в потрібний момент. Важливо створити в публіки враження, буцімто все, що відбувається, в сумі є “незаконним”. І тоді геть не важливо, наскільки законним є кожне окреме затримання або судове рішення, оскільки громадську думку вже сформовано.

Судячи з поведінки самого Боба Амстердама, хоч би що він там казав про свій “захват” від України та “глибоку дружбу”, єдине, що його справді цікавить в Україні й у зв’язку з Україною, — інтереси цілком конкретних політичних кіл США. Хоч би хто платив йому гонорари (включно зі спонсорами Моспатріархату), його справжній і головний замовник — не в Києві й навіть не в Москві, а у Вашингтоні. Риторика “захисту українського православ’я” стала органічною частиною політичної програми Республіканської партії на виборах у США. І той факт, що “київську офензиву” Боба Амстердама заявлено на тлі московського відрядження “голосу Трампа” Такера Карлсона, є ознакою того, що вони обоє, ймовірно, діють у межах спільного медіаплану.

Цей зовнішньополітичний розворот — справжній подарунок для захисників Моспатріархату в Україні. Поки медійні важковаговики роблять свою частину роботи, ефір заповнюється різноголосим фоновим шумом. В Україні МПшні медіа виступають у широкому спектрі — від ображеної пози умовних “лібералів”, які “за Україну” й “проти агресії”, до агресивної обструкції в стилі “кому Кіріл — не батько, тому Свята Церква — не мати”. А за кордоном відбуваються конференції й виходять друком публікації шанованих експертів (здебільшого з-посеред хороших.РУ, але також і українських “хороших.МП”), які популярно пояснюють світу, що МП в Україні — це нормально, а от єдина православна церква — це нонсенс, тому що Україна — багатонаціональна, поліконфесійна тощо. Цей потік дурниць не може зупинити той факт, що майже в будь-якій переважно православній країні є зазвичай лише одна православна церква. Ні навіть факт існування в значно більш багатонаціональній РФ єдиної й неповторної РПЦ. З погляду РУ (навіть найкращого), як і з погляду МП (навіть найбільш проукраїнського), що дозволено імперії, не дозволено її колонії. Нічого особистого, джаст бізнес: інтереси імперії завжди оплачуються ліпше.

Так, на все це багатство знаходяться гроші — на конференції й розлогі статті в європейській пресі, на трансатлантичні подорожі лояльних журналістів і оплату дорогих європейських адвокатів, на облаштування парафій на Заході й підтримку цілого спектру мас-медіа в Україні. А головне — на те, щоб утримувати “генеральну лінію” однієї конкретної конфесії в межах “канонічності”, тобто в підпорядкуванні Московського патріархату.

Маючи добрих спонсорів, керівництво УПЦ МП може дозволити собі зберігати олімпійський спокій. Тактика мовчання, обрана митрополитом Онуфрієм і Ко, хоч і погано позначається на стані довіреної їм церкви, але з погляду політичного є виграшною. Єдина проблема — заткнути внутрішніх критиків. Але керівництво церкви з цим наразі справляється.

Головна мета Московського патріархату в Україні стає дедалі очевиднішою: утримати все, що можна, зберегти структурну цілісність, присутність на всій території України, щоб і далі лукаво називати себе “церквою всього українського народу”. Ах, даруйте, на всій неокупованій території України. Тому що на окупованій її ліквідує своє ж московське начальство через непотрібність — там, куди “русскій мір” прийшов фізично, зникає потреба в його символічних мітках.

Відмова УПЦ МП іти на компроміси з українською владою й рішення “відсидітися” виявилося розумною стратегією. Українська влада розпочала свою церковну кампанію в звичному для себе хайповому стилі — без потрібної підготовки, без ґрунтовної роботи з кадрами, без жодної довгострокової програми. Можливості та здібності влади в церковному питанні виявилися вельми обмеженими, але що гірше, у неї від самого початку не було (й досі немає) ясності стосовно того, чи варто доводити справу до повного скасування структур Московського патріархату на території України.

Про будь-яку “церковну політику” української влади за рік після перших заяв проти МП, як і раніше, говорити не доводиться. Її немає. Є лише певна активність із боку СБУ. Але й вона свою боротьбу з Московським патріархатом в Україні перетворила на маленьке шоу, покликане підтримати позитивний імідж “Служби Божої України”. Не смійтеся, в довколацерковному середовищі її так називають. Жартома, звісно. Але це той жарт, у якому частка жарту стає дедалі меншою. І в ПЦУ, і в УПЦ МП вирішення церковних проблем дедалі більше покладають на СБУ й дедалі менше — на саму церкву. Апеляції до СБУ, яка “розбереться”, “прийде — порядок наведе”, “скоро вами займеться” або “в нас була й нічого не знайшла”, — чи не головний козир у церковних дискусіях останнього часу. СБУ не заперечує. Вона “покриває себе славою” там, де їй легко зробити це: проводить обшуки, після яких пред’являє збуреній публіці пошарпану брошуру про життєвий шлях патріарха Кіріла.

Головний потенційний бенефіціар ліквідації Московського патріархату в Україні — Православна церква України — як виявилося, теж має доволі обмежені можливості у витісненні й заміщенні конкурентів. Навіть на тлі повномасштабної війни з Росією. Навіть за підтримки з боку держави й державних телеканалів. Чому так вийшло й чи могло бути інакше, — окреме питання, на яке немає короткої відповіді. Брак кваліфікованих кадрів, невміння протидіяти пропаганді, погане володіння ситуацією “на місцях”, фінансові труднощі, зрештою, — все це зіграло свою роль. Загалом церкві варто проаналізувати власні прорахунки. Точніше, для початку визнати їх, — що для нинішнього керівництва ПЦУ, як і для більшості з нас, є найскладнішою й найболіснішою частиною роботи.

І зробити це слід якомога швидше, бо час працює вже не на ПЦУ. Перспектива повної ліквідації Московського патріархату в Україні — принаймні швидкої, “хірургічної” — стає що не день, то туманнішою. Навіть законопроєкт “про заборону УПЦ МП” виглядав, м’яко кажучи, не як скальпель, а як мішок прострочених антибіотиків. А його наступна редакція — “виправлена й доповнена” під тиском обставин, “західних партнерів” і майбутніх змін у світовій політиці — може виявитися схожою на протокол паліативної допомоги.

Інакше кажучи, в найближчому майбутньому від риторики “заборони” та “ліквідації” ми знову повернемося до “діалогу”. Байдуже, про що — про об’єднання, взаємне визнання, якісь інші форми співіснування. Байдуже, бо мети цього діалогу ніяк не буде відображено в його назві й програмі. Це не буде діалог про те, як нам облаштувати духовне життя в Україні. Його єдиною метою буде позначити “лінії розмежування” між українським православ’ям і Московським патріархатом. Причому лінії ці проходитимуть по нашій території, по наших інтересах — як національних, так і духовних, так, як це було впродовж попередніх трьох десятків років.

Те, що УПЦ МП, її доля, структура, масштаби й можливості будуть предметом торгу, було зрозуміло від самого початку повномасштабної війни. Так само як і те, що кожен день без помітного поступу в українській церковній політиці збільшує частину пирога, яку зрештою доведеться віддати Московському патріархату. Звісно, УПЦ МП вийде з цього “діалогу” з великими втратами — якась частина перейшла (і ще перейде) до ПЦУ, щось довелося принести в жертву своєму московському Господину й Отцю (така любов постійно вимагає жертв, зокрема кривавих). Але остаточно піти в небуття або навіть перетворитися на маргінальну структуру УПЦ МП не дозволять, — допоки Україна існує як самостійна держава, УПЦ МП буде потрібна Москві. 

Катерина ЩОТКІНА, експерт, журналіст, письменник, автор книг “Хроніки Томосу”, “Любомир Гузар. Хочу бути людиною”