Дозволю висловити собі позицію, яка побіжно торкається передвиборчих обіцянок політичних партій та Президента України. Нам обіцяли мир і швидке вирішення питань. Натомість маємо затяжний процес із безліччю дискусій, подвійністю трактувань тощо.
Я не політик, я журналіст. Але, в першу чергу, громадянин цієї країни. І мої міркування можуть бути примітивні, але вони продиктовані відчуттям власної безпеки — в першу чергу.
Що має зробити моя з вами Держава, аби рухати вперед, а не долати наслідки агресії? Тут рецепт простий — максимальне обмеження спілкування з агресором. Це те, чого не сталося на 100%.
Отже.
Визнання окупованих територій окупованими. Із чітким визначенням агресора — Російської Федерації.
Припинення режиму АТО, оголошення воєнного стану й визнанння на законодавчому рівні війни між Російською Федерацією та Україною.
Звернення до міжнародних організацій.
Розрив дипломатичних взаємин. Повний. Жодного навіть візового режиму. Візовий режим — потім. Коли буде нагода. Повна зупинка руху людей через кордон.
Закриття кордону з РФ, на “лінії розмежування” й “адміністративного” — з Кримом. Повне закриття. Через нього нічого не рухається. Режим STOP.
Введення візового режиму з “союзними державами” РФ, зокрема з Білоруссю та Казахстаном. І рештою, що входять в ЄврАзЕС.
Побудова своєї посиленої “лінії Манерґейма” (читай “залізобетонної стіни” по “лінії зіткнення” на Донбасі, “адміністративному кордону” з Кримом, із Придінстров’ям).
Зупинка будь-якої торгівлі з РФ. Так, і газом в тому числі. Це життєво необхідно.
Зупинка будь-яких взаємин і торгівлі з “ДНР” та “ЛНР”.
Зупинка “Мінського процесу”, переведення його у формат “нормандської четвірки” або інший, що відбувається під патронатом наших “ґарантів безпеки” — в першу чергу США, Німеччини, Британії.
Заборона всіх російських медіа (так так, навіть “Дождя” та “Эха Москвы” — будь-яких) на території України й карна відповідальність за розповсюдження цього контенту в нашій державі.
Заборона транслювання чи ретрансляції російського мас-медійного продукту, включно з музичним і розважальним. Щонайменше для того, щоб не витрачати ресурси на його перевірку й відповідність українському законодавству.
Жорсткий режим на отримання громадянства, введення інституту “негромадян”. За надання вибіркового громадянства має відповідати персонально Президент України. Практику роздачі громадянства колишнім громадянам РФ треба припинити.
Можливо, я тут врахував не всі необхідні кроки. Але вони мені, звичайному громадянину України, видаються очевидними. Ми самі тягнемо дохлого кота за хвіст. Ми самі продукуємо й толеруємо сентиментальні відчуття до агресора. Ми ніяк не можемо попрощатися з минулим, аби будувати майбутнє.
Якщо хтось не зрозумів, у нас два роки війна. Вже два роки. І якщо Ви спокійно маєте можливість на дозвілля, відпочинок і розваги, то це заслуга тих, хто гине на реальному фронті, а не в “зоні АТО”.
Питання наостанок: у чому когнітивний дисонанс? У тому, що “Карнавальная ночь” — дуже милий фільм, але це фільм окупанта. Забудьте про нього, як про страшний сон. Як і про “Служебный роман”. Я мовчу вже про інші фільми, кліпи, тощо. Це все отрута різного ступеню дії. Нам потрібна детоксикація.
Роман СКРИПІН