Ми всі скаржимось на те, що країні бракує нових сильних лідерів національного масштабу. Багато хто з нас вважає цю проблему фундаментально-історичною — “так довго винищували кращих людей”, і безнадійною — “шансів немає”.
Те, що зараз саме Ромні лідирує на змаганнях за право бути кандидатом на президентство від Республіканської партії, також говорить про певну кризу лідерства навіть у США. Адже щонайменше на цей момент, Ромні — це зовсім не Лінкольн, не Рузвельт, не Кеннеді, і навіть не Рейґан.
Йому, Ромні, сильно, часом майже фатально, бракує харизматичності й енергійності. Більше нагадуючи електронного робота ніж живу людину, а тим паче сильного лідера, — Ромні став об'єктом для насмішок багатьох американських коміків. 50% республіканців (!) не задоволені ані Ромні, ані будь-яким іншим офіційним кандидатом від своєї партії.
Однак американці вже більше ніж 200 років сприймають дефіцит національного лідера не як фундаментально-історичну, а як структурно-процесну проблему.
Тобто: ми пропустимо існуючих кандидатів через багатомісячне горнило боротьби, тим часом ми разом із пресою детально вивчимо їхні біографії, включаючи їхні доходи й витрати; перевіримо їхні характери, зокрема, як вони поводять себе в умовах тривалого стресу, “якщо тобі не подобається спека на кухні, забирайся геть із кухні”; перевіримо їхні управлінські здібності щодо управління організацією з мільярдними доходами й витратами, якою є президентська кампанія в США.
Це горнило й виділить найкращого в ці чотири роки кандидата, який уже стає лідером за визначенням, оскільки він переміг у цій виснажливій боротьбі.
Ще важливіше є те, що жорсткі дебати між кандидатами призводять до потужної конкуренції ідей, що у свою чергу призводить до підвищення якості й зрозумілості цих ідей для загального населення.
Тобто в результаті процесу “праймеріз”, незважаючи на будь-який дефіцит лідерства, кожні 4 роки неминуче з'являються два лідери з конкурентними ідеями й сильною партійною структурою, кожен з яких готовий тепер вести адекватну боротьбу з лідером іншої партії за найвищу посаду в країні.
Через чотири роки процес повторюється, але вже без кандидата, який програв на загальних виборах, що гарантує природне оновлення керівного складу партії.
* * *
Висновки для України, щонайменше для тих, кого турбує це питання:
1. Відмовитись від цього мазохістично-історичного фаталізму, який набагато більше спричинений слабкістю власного духу й лінивістю власного розуму ніж силою нинішньої влади.
2. Почати брати активнішу участь у громадських рухах і партіях, особливо в тих, які: а) відмовляться від навічного закріплення посади “лідера” за однією людиною, і б) наважаться на відкритий і справедливий процес “праймеріз”.
3. Кого нудить від нинішньої політичної сцени в країні — як мінімум, голосувати на “праймеріз”, як максимум, запропонувати власну кандидатуру й ідеї на них
4. Тим, хто погодяться на максимум — висвітити свою біографію, включаючи доходи й витрати, і бути готовим до її ретельного вивчення й до шліфування в конкурентній боротьбі своїх ідей, характеру й управлінський здібностей.
Ось так неминуче й з'являться в Україні нові лідери.
Павло ШЕРЕМЕТА