Постоянный адрес: http://ukrrudprom.ua/digest/Sprava__truba.html?print

Справа — труба

Український тиждень, № 45, 5 листопада 2010. Опубликовано 17:58 08 ноября 2010 года
Росія за крок від контролю над українською газотранспортною системою.

Візит російського прем’єра Владіміра Путіна в Україну пройшов на диво без сенсацій, хоча багато хто очікував чергової здачі національних інтересів з боку Києва в обмін на знижки на газ. Було підписано кілька давноочікуваних угод і меморандумів, зокрема в галузях авіа- й суднобудування, а також у атомній енергетиці. При цьому може скластися враження, принаймні на перший погляд, що ці документи вигідні не лише Росії, а й Україні. Водночас цілком імовірно, все це не більше ніж PR-хід північного сусіда. Адже не варто забувати, що зараз основна мета Росії — отримати повний контроль над українською газотранспортною системою (ГТС). Адже майже одразу після президентських виборів Владімір Путін зажадав повного об’єднання Газпрому з українським Нафтогазом. Натомість Микола Азаров постійно заперечував можливість існування такого СП, проте за два дні до приїзду свого російського колеги зробив сенсаційну заяву: об’єднання таки можливе. “Головне, щоб створення спільного підприємства було взаємовигідним, а участь у ньому сторін — рівноправною”, — виправдовувався прем’єр.

Громадськість намагаються переконати, що для України в цьому СП немало вигод. Російська сторона готова запропонувати українцям доступ до Астраханського та Ямальського газових родовищ, перспективних для видобутку газу. Астраханське родовище вважають найбільшим у Європі, його запаси росіяни оцінюють у 2,5 трлн м3 газу. Теоретично це може здешевити газ для вітчизняної промисловості. Проте насправді всі обіцянки північного сусіда — лише плани та проекти, тоді як українську ГТС вони намагаються отримати вже зараз. Практично всі підписані під час візиту Владіміра Путіна угоди є лише меморандумами про наміри. Фактично вони майже ні до чого не зобов’язують Російську Федерацію. Які реальні запаси Астраханського та Ямальського родовищ, що їх пропонують взамін ГТС, також ніхто не знає, адже нині українські спеціалісти не мають доступу до цих об’єктів. Тому ніхто не може визначити, скільки (в разі злиття Нафтогазу й Газпрому) доведеться інвестувати в їхню додаткову розробку й інфраструктуру. При цьому навіть відмовлятися від цих меморандумів Росії не потрібно, можна просто до нескінченності затягувати їхню реалізацію.

Задекларовані Росією та Україною спільні проекти можуть стати, так би мовити, довгобудами, які Москва не поспішатиме реалізовувати. Натомість, схоже, все йде до того, що Росія отримає те, чого дуже хоче від України, — газотранспортну систему.

Іван НЕЛЮБЧЕНКО