Ігор та Григорій Суркіси, найпомітніші фігури українського футболу, у перші дні війни зазнали репутаційних втрат. ЗМІ звинуватили їх у вивезенні великої суми готівкою через українсько-угорський кордон 26 лютого. Суркіси згодом спростували історію з грошима, але не виїзд у Європу через Румунію. Фактично втеча братів на дорогезних авто разом з родинами, в тому числі з повнолітніми дітьми, які не могли залишати країну під час воєнного стану, поставило жирну крапку на їхньому іміджі. Так, Суркіси могли виїхати — їм за 60, але тисячі прихильників “Динамо” на фронті, стільки ж у тилу працюють на перемогу. Не дивно, що градус хейту братів у соцмережах перевищив той, що палахкотів, коли вони поставили біля керма народного клубу Мірчу Луческу, який раніше десятки років керував “Шахтарем” — заклятим “другом” киян. Утім, ця історія не стільки про самих Суркісів, які фактично володіють київським “Динамо” разом із Ігорем Коломойським, що також відмовчується у перший місяць повномасштабного вторгнення рф, Звісно, поки ворог на нашій землі, рано прогнозувати, яким буде спорт після перемоги. Але такі питання вже подекуди лунають. Що буде після перемоги з нашим футболом — чи перевантажиться він повністю цього разу? Чи олігархи й надалі контролюватимуть клуби, як “дорогі й улюблені іграшки”, і відповідно умисно не допускатимуть до управління ними вболівальників та середній бізнес — тих, для якого й існує “гра мільйонів”, і тих, хто може сформувати конкурентне поле і справжню економіку спорту в країні. “Гра мільйонів” чи “гра для мільйонів”? Футбол в Україні мав шанс позбутися неконтрольованого впливу грошових мішків у 2014 році. Тоді фінансові потоки олігархів обміліли й здавалося, що вболівальники і нова управлінська еліта — менеджери, тренери, журналісти нової формації — зможуть реформувати футбол. Утім, готовність до змін була переоціненою, адже набагато легше було піти на тимчасові негаразди (зменшення захмарних довоєнних зарплат і від’їзд дорогих легіонерів), ніж почати “гру в довгу”. А нового очільника федерації Андрія Павелка до влади у нашому футболі привели місцеві князьки, що звикли витрачати гроші з бюджету чи гроші місцевих олігархів. Тож сподіватися на “революцію згори” було б марно. Тому футбол і надалі продовжив бути справою не для мільйонів (вболівальників), а мільйонів: до Революції гідності — мільйонів доларів, а після неї — гривень. Нині, коли спорт і футбол заморожені, тренер, ведучий та аналітик Олег Федорчук радить не посипати голову попелом — український футбол після війни вийде на новий якісний рівень. Він очікує на його очищення. Половини команд нині просто не існує: футболісти не повернулися з тренувальних зборів, потроху працевлаштовуючись у нижчих лігах сусідніх країн. Найсильніше це вдарить по клубах із найбільш постраждалих регіонів: там ще кілька років не буде футболу, не буде команд. Федорчук помітив у цьому і плюси:
Суть у тому, що саме життя змусить нас залишити в минулому багато сьогоднішніх принципів і шукати нові формати. У чому наша чи не найголовніша проблема? У нас 90% клубів — це не справжні клуби, а команди. “Рецепт”такий: є людина, яка незрозуміло як розбагатіла, і якоїсь миті вона вирішила купити собі іграшку — футбольну команду. Саме команду, не клуб. Адже майже ніхто не робить фундаменту: стадіон, базу, академію, менеджмент та маркетинг. Ні, діють інакше: набрали футболістів, платять їм гроші — все. А нам потрібен європейський, англійський підхід — коли будують знизу.
Якщо перефразувати Федорчука, то йдеться про різницю між тезами “завести дітей”і “створити сім'ю”. В Україні “заводять дітей”, а треба — “створювати сім'ю”.Цього разу українському футболу та й всьому спорту важливо не помилитися.
Суркіси, Ярославський, частково Ахметов, Коломойський, Палиця, Геллер залишаться без грошей і вийдуть з футболу. Тому ключове питання — не реанімувати те, що є і що було, а нарешті грати в довгу — створювати повноцінні спортивні клуби — з членськими внесками, маркетингом, роботою з дітьми та вболівальниками, соцмережами, пошуками грантів, не одного багатого дядечка, а кількох інвесторів. Так, доведеться змиритися, що найближчими роками нам нічого не світитиме на міжнародній арені, але легше заспокоїтися в очікуваннях. Рівень життя й спорту впаде, будинки, мости, а з ними стадіони та спорт доведеться відбудовувати з чистого аркуша.
Юрий КОНКЕВИЧ