Адже напередодні набрав чинності так званий антитютюновий закон. У нас на підприємстві, наприклад, в коридорах димити не можна! Тепер ми дружно ходимо в курилку. У підвалі...
Улітку керівництво організації прийняло рішення про обладнання спеціального приміщення під курильну кімнату, оснащену витяжною вентиляцією й чим там ще — стільцями, попільницями, столиками та кондиціонером. Усе — суворо за буквою закону.
Пам’ятаю, сидиш у куточку для куріння (ще до відкриття курилки й набрання чинності антитютюновим законом), чадиш собі, про щось думаєш (кожен курець зі стажем твердо певен у тому, що саме сигарета допомагає йому зібрати геніальні думки в стрункий ряд), і тут повз тебе пробігає добрий некурець: “Курити — здоров’ю шкодити!”, нагадує тобі прописану на стіні істину.
Та хто ж цього не розуміє? Очевидно, кожний курець зранку перш за все шукає запальничку й сигарети. Затягується й подумки сам перед собою виправдовується: “Ну треба ж мені якось прокинутися?” А коли починаєш кашляти так, що, здається, легені ненароком випадуть у попільничку, даєш собі установку: ні, треба кидати! Я зможу, я людина сильна. Просто зараз ще не час. Але коли буде потрібно — на “раз-два-три”.
Так-а-а, це — залежність. Гашу бичок, докурений за цей час до фільтра, й бачу, що поки зависала в роздумах, ковтнула вже три штуки за одним присідом. Усе — уже не лізе. Настав час підніматися на робоче місце. Двадцять сходинок з підвалу і ще чотири сходові прольоти по тринадцять сходинок — вдається подолати тільки з перепочинком. Серце — тук-тук-тук. Дихалки — немає. Та-а-а, треба кидати курити...
Доведеться зайнятися аутотренінгом, пошукати в нових вимогах до курців по-зи-тив! Отже, курилка — далеко. І якщо раніше до обіду разів п’ять устигав “отруїтися”, то тепер і один для тебе подвиг. От вам і перший позитив — куриш менше! Економія для власного гаманця...
Одні плюси, а курити все одно хочеться.
Ірина ШАТРОВА